Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович - Страница 6

—  А хіба вона в тебе документи питатиме? І так упізнає.

—  Впізнати впізнає, але ж, Мартохо, в наш час хіба є який чоловік без документів? Воно чим більше документів — тим дужча повага.

—  Правду кажуть твої вуста, людина без документів — що віл без ярма.

З того самого прискринка дістав я жмут усяких паперів, перев’язаних голубою тасьмою, кладу в кишеню, а Мартоха мені:

—  Таж там усякі старі квитанції — і за електрику, і за страховку. Нащо все береш?

—  Як більше — наче солідніше.

—  Але ж і мені, Хомонько, не можна зоставатись без документів, правда?

Розсортували ми документи: Мартосі — Мартошине, а Хомі — Хомине. Зладнався, можна було б і йти, а жінка хіба так відпустить?

—  Не годиться,— каже,—йти з порожніми руками. Краще дарувати, ніж брати! Візьми ось півлітру слив’янки, засунь у кишеню, а також подаруй Одарці мою хустку, яку ти торік подарував мені на жіночий день.

—  Але ж подарунки не дарують, та й бачила Одарка тебе в цій хустці.

—  Авжеж, бачила, а ти їй скажеш, що передумав! Я вже наносилась, накрасувалась, а Одарці і подарунок твій буде дорогий, і пам’ять!

Вже посутеніло за вікнами, можна б і рушати, а Мартоха в’ється біля мене, мов ластівка, і щебече ластів’їною музикою:

-— Ти ж дивися, Хомонько, шануйся, щоб мені Дармограїха за таку позичку не колола очей! Щоб не казала, що тобі аби день переднювати, а ніч переночувати. Не ховайся від роботи, як собака від мух. Не будь отим ледащом, яке тільки свята пильнує. Не крутися перед Одаркою, як голий на їжаку. Ти, чоловіче мій дорогий, хоч і дурносміх- насмішник, але шануйся: тобі смішки, а Дармограїсі нітрішки!

—  Мартохо, не вчи вченого, бо...

—  Вислухай, не перебивай, бо жінка добра хоче і тобі, й собі!—сокоріла й цокотіла Мартоха, в’ючись навкруг мене, як чорт біля купини.— Не будь марнотратом, бо хто шага не береже, той не варт і копійки. Не будь отим недбайливцем, який сіяв гречку, а вродив мак. Не будь упер- тюхом, що впирається, мов кілок у тин.

—  Мартохо, знов за рибу гроші...

—  Помовч! Я, може, Одарці добра зичу. А як піде поговір по Яблунівці, то поговору не бійся, і я, Хомонько, не боятимусь. Знай: що боязливому по вуха — те сміливому по коліна.

Я вже мусив мовчати, як риба під крижиною, а Мартоха ж гула, як чотири вітри в лісі. Хай уже насипле із порожнього в пусте, коли має стільки охоти, бо такого язика на припоні не вдержиш, такого язика якби витягнути з рота й на землі простелити, лягла б дорога від Яблунівки до Сухолужжя, а то й далі. Нарозказувавши міх, торбу та три оберемки, Мартоха, нарешті, мовила:

—  Дай же хай тебе поцілую на прощання.

Либонь, ніколи навіть у дівоцтві губи її не були такі солодкі, як отоді, коли я, позичений, мусив іти до Одарки Дармограїха І ніколи, здається, її руки так палко не пригортали мене. Справедливо в Яблунівці казали і кажуть: гонить дівка парубка, а сама від нього не йде.

—  Грибок ти мій маслючок, дай хоч поплачу на твоєму плечі, бо я без тебе осиротію, хата пусткою стане. Ой, як ти мені тепер будеш снитись, Хомонько, коли я солов’їним сном спатиму! А я вже тобі снитимусь, ой, як снитимусь!

Сльози в Мартохи котились, мов горох, великі, й пекли мої груди, як приски розпеченого лою. І сам я в ту мить відчув, яка вона дорога, ця Мартоха клята, що, може, для когось — мов повітка, а для мене — наче квітка. Якби не ота порідна телиця, за яку умовлено, то, може, й відмовився б позичатись.

VIII. І НА МУДРОМУ ДІДЬКО НА ЛИСУ ГОРУ ЇЗДИТЬ

Спомин про обіцяну телицю того вечора вдарив, як грім із ясного неба! А чи не станеться так: дасть Одарка Дармограїха, аби доніс, а потім дожене — і ще дасть? Дістав я тоді пляшку слив’янки з кишені, поставив на миснику,

хустку поклав на стіл, а сам, наче куль соломи, звалився на ослін і мовив, наче камінь у криницю кинув:

—  Не піду зараз, Мартохо!

—  Як то не підеш? — здивувалась, як сич на сову, моя жінка.— Ще ніколи так не було, щоб я комусь та не позичила. Моя обіцянка — не цяцянка!

А я сиджу на лаві, мов чиряк на носі, і своєї правлю:

—  Аби не прогадала, дивись!

—  Не прогадаю! — гойднулась переді мною шовком шовковим.

—  Прогадаєш! — давлю, мов мороз бабу.

—  А телиця! — нагадала Мартоха.

—  Отож — бо й воно, що телиця! — киваю головою, наче кобила в спасівку.— Може, спершу телицю слід узяти, вп’ясти в своєму хлівці, а тоді вже мені йти до Одарки і вживатись у її хаті? Дивись, Мартохо, аби не повернулось так, що ні телиці, ні мене! Знаєш добре, що тільки муха не боїться обуха.

—  Не на брехні світ стоїть, а на трьох китах, і все ж...— Моя Мартоха пригасла на лиці, мов полум’я свічки, на яку дмухнув вітер.— Правду кажеш, що може дідько лисий дістатись мені, коли поспіхом, коли без глузду. То ж не хто-небудь, а Одарка Дармограїха, ловкачка та пройдисвітка, її і в ступі товкачем не влучиш.

—  Хоч вона пройшла крізь сито й решето,— докидаю,— але ж і нам, Мартохо, треба крутитись так, щоб нас і в окропі не зловили.

—  Бо хіба Одарка не така, що церква горітиме, а вона руки грітиме?

—  З чорта спритна та в’юнка, доскоцька та слизька, вона як захоче, то й з вареної крашанки висидить курча. Аби нам, Мартохо, не пошитись у дурні.

—  Тільки так: спершу телицю, а тоді вже ти йдеш на позичку.

—  Бач, могла нас підвести під монастир, а хто був би винуватий?

—  Хіба, Хомонько, чужу душу вгадаєш? Чужа душа —мов темний погріб.— І схаменулася, знову заграла обличчям, наче ластівка крильми в сонячному промінні.— І чого ото, чоловіче, сидиш у небіжчицькому вбранні? Скидай лахи та будь хазяїном, як удома!

І таки ж ми були раді, що встереглись ошуканства, що не стали схожі на оту славнозвісну сороку, яка й хвоста загубила. Мартоха взялась мене вихваляти: дано, мовляв, тобі, Хомонько, голову справді для того, щоб посторонок не зсунувся. А я не пошкодував хорошого слова і для своєї Мартохи: розумний прибреше, щоб правди добуть.

Скинув я свій святковий паркий одяг, нацупив буденне, в якому на обійсті пораюсь та в колгосп на роботу ходжу. Повечеряли ковбасою — та такою смачною, що якби їй крила, то кращої птиці на світі не було б. Запили узваром із грушки-минушки. Мартоха позиркує на мене, я позиркую на Мартоху, мовчимо. Либонь, чогось не вистачає. От наче було — й не стало. В руках тримали, а воно випурхнуло з рук.

—  Кому ж по телицю йти? — озиваюся зрештою.

—  Тобі, Хомонько, не випадає, бо Одарка така, що може з хати не випустити. Знову ж таки — ні тебе не матиму, ні телиці.

—  Ти з нею раду радила, то йди по телицю.

—  А як не дасть? А як скаже, що спершу даються гроші, а тоді вже товар?

—  Ти їй скажи, що я — товар делікатний. Скажи, що товар просить спершу плату, а тоді вже сам появиться під вікна до неї.

—  А як не схоче? — розмірковує Мартоха.— Скаже, що передумала?

—  Не пропадемо, жінко. Ти така, що зумієш позичити мене комусь іншому.

—  Твоїми вустами, Хомонько, та мед пити! — радіє моя жінка.— Не пропадемо з тобою в житті, як ота гнила колода!.. Хай Одарка взнає, що ми не з лопуцька роблені, а взнає — і не стане м’яти нас, мов сліпий онучу, дасть свою телицю вперед.

Як нам спалось тієї ночі? Правду кажуть: що наяву бредеться, то і вві сні верзеться. Гадаєте, мені верзлась Одарка Дармограїха? Де там! Спалось кепсько — так, наче всю ніч мишей ловив, а коли на якусь хвилю провалювався в чорну безодню сну, то бачив теличку — червону, товстобоку, мов качанчик, із тугенькими ріжками, поміж яких ніжна біла латочка світиться, з настовбурченими вушками-листочками. Очі в неї були лукаві й розумні — як у головного бухгалтера нашого колгоспу Петра Зосимовича Варави, в якого ті очі видаються ще лукавішими й розумнішими тоді, коли він п’є пиво з раками. Так от, теличка ходила по нашому обійстю, цокотіла дзвінкими ратичками, дивилась на мене очима бухгалтера Варави й химерно дуже мекала: