Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович - Страница 40

І хоч би хатка ця, ткана з павутиннячка бабиного літа, відірвалась од Ількових плечей, хоч би відринула — так ні: куди Дзюнька — туди й хатка.

—  Чого ти, Хомо, дивишся, наче тобі вночі кислиці снились?

От що б ви сказали чоловікові, якби опинились на моєму місці? Ти йому бовкни, а Дзюнька й скаже, що я в дурної зимував, а не в моєї Мартохи, і по селу ославить, що, мовляв, дурний, як сак, або ж розумний, як чобіт, або ж кебетливий, як довбня. То вже краще помовчати й геть податися своєю дорогою.

Гаразд, повернувся я до Дзюньки Ілька спиною і подався своєю дорогою, але що тільки стало стрічатись і бачитись мені на тій дорозі, хай господь боронить! Наче заповзялись усі яблунівські колгоспники поставати переді мною саме в такій подобизні, а не в іншій!

Здибався листоноша Федір Горбатюк — і за головою- печерицею на дугастому коромислі плечей, якраз на чоло- почку його горба, теж марево зриме постало. Мені б узяти й мимо пройти (бути б отим сліпцем, якому не треба ні дзеркала, щоб помилуватися собою, ні каганця, щоб присвічувати в дорозі), а я втелющився в оте видиво. Хатину бачу, в хатині хазяйка Фроська, нарядилась у квітчасте плаття, озулась у нові модельні туфлі, а на столі — пляшка горілки й закуска.

—  Хомо, ти куди задивився?—хмариться листоноша.

—  Та так,— викручуюся,— зизуватим стаю, косую... А що там, Федоре, по світах?

Горбатюк охоче гомонить, що там по світах діється, а я тим часом стежу, що в його хаті коїться. Невже сам листоноша, той телевізор-кіно за спиною своєю носячи, нічогісінько не бачить? Дивно, бо мав би знати, що ось поріг його хати переступив механізатор Максим Діхтяр, уже напідпитку, заточується і, розставивши руки-голоблі, до Фроськи йде, хазяйка відступає й не відступає перед гостем...

—  Та що з тобою?—торопіє Горбатюк, тупцяючи на дорозі й теж починає озиратись.— Що побачив, га? Лице в тебе таке, наче напився білого молока з-під чорної корови.

Фроська, зерна зубів скалячи, дзеркалами щік сяючи, все ближче до ліжка в горах подушок відступає, а Максим Діхтяр, який, либонь, і по нинішній день не помирився зі своєю жінкою Марією, насувається, мов чорна хмара на сонце, ось-ось заступить.

—  Хомо,— бідкається листоноша,— ти при повній тямі?

—  О,— бубоню абищо,— пішли наші їсти каші.

—  Чи ти ото спиш на ходу солов’їним сном?

—  Ага,— бубоню казна-що,— сплю на ходу, як полоханий заєць.

А самому знагла стало страх як цікаво додивитись пригоду, яку на своїх плечах та в своїй хатці носить листоноша Горбатюк, носить по Яблунівці, як пересувне кіно. Ось уже Фроська (нею чоловік хвалиться скрізь: «Моя жона ладна, всюди зарадна», або: «При своїй небозі добре і в дорозі») Присіла на край ліжка й звела звабні руки, здатні обійняти і вдарити водночас, а механізатор Максим Діхтяр уже й наплив на неї, мов сонце на хмару, лиш із-за тієї хмари війнулись дві руки, як білі голуби.

—  Цур тобі й пек, Хомо! — скрикнув листоноша, даючи дьору.— Кат його батька зна, якими очима ти дивишся, ще наврочиш.

—  Стривай, Федоре,— гукаю, слідом по дорозі йдучи, бо ж так додивитись кортить.— Не погомоніли з тобою, а погомоніти треба.

—  Йди на штири вітри, а на п’ятий шум!—накивує п’ятами Горбатюк.

—  Ще ж не погомоніли, Федоре,— простую назирці.

—  А три вирви в шию і міх кулаччя тобі, Хомо, за таку балачку.

І як наддав зі своєю поштою—лиш смуга встала, зашелестіло золоте листя під ногами, й собаки завалували, як не перед добром. А я, один за одним кладучи до рота волоські горіхи й ще дужче розпалюючи свою ясновидющість, мало зубами не скрегочу від жалю, що не вдалось додивитися живу картину з Фроською та Максимом Діхтярем у головних ролях, що листоноша так рвонув, наче за ним скажена тічка гналась.

Ну й ну, як то кажуть: стриг чорт свиню в яблунівському колгоспному свинарнику — крику багато було, аж в обласних організаціях чулося, зате шерсті мало!

Не я був би, коли б свою рідну жінку Мартоху під таку нагоду не здибав. Ішла від ставу з праним шматтям у відрах на коромислі, а з обличчя була така, наче казала: і каші не хочу, і по воду не піду. Очі її — смутні й ліниві, як двоє сонних свинок у барлозі, а губи лежали на лиці, як два дерев’яних кружки на квашеній капусті у бочці.

—  Мартохо! — покликав я, спиняючись на вулиці в смутному затінку осінніх яворів.

Очі вмить ожили в Мартохи — наче двоє куцих, що залежались у соломі, хтось наполохав, і тепер вони ладні бігти в світи, щоб солі їм на хвіст не насипали.

—  Хомо!

І хоч досі йшла, як припутень чи як кручена курка, тепер у її ноги мовби смерчі вступили, й Мартоха вихором кинулась до мене.

—  Мартохо! — тільки й годен мовити.

—  Хомо! — лиш і здатна відказати Мартоха, бо, видно, язик у неї теж не повертається, а сидить, мов чорт на грошах у болоті.

—  Чого ти йдеш так, наче тобі бабуся сниться? — питаю.

—  Ой, не питай, Хомо! — колихається під коромислом туди-сюди Мартоха, мовби ведмідь у танці.— Сам добре відаєш! Жалко мені за тобою, страх! Ще трохи зосталось тобі в Дармограїхи бути, а здається — наче цілий вік попереду в розлуці! Думала: хитра я молодиця, що й без міри змелю, а насправді — отямилась, як дурень у ягодах.

Та й геть почвалала, неначе старорежимна ступа,— водилися такі в Яблунівці ще до колективізації і навіть після неї.

Глянув я вслід, а в Мартохи за спиною теж хатка-марево, з волоконець бабиного літа виткана, а в тій хатці зараз ні однісінької живої душі, пустельно, мов у зимовому полі. Стривай лишень, а що там на покуті? І я слідом за Мартохою подався, щоб роздивитись. Ішла вона, значить, як на завтра, несла відра з пранням на коромислі, а за плечима хатку, а в хатці на покуті — мій-таки, Хоми Прищепи, портрет, який там ніколи не висів, а досі в скрині валявся. Я був на тій картці при солдатських вусах, із зорею на пілотці, із такими чортами в очах, що живому гітлеряці й не показуйся — умре зо страху.

Таким мене сфотографовано на війні перед форсуванням Вісли.

Придивившись іще пильніше до Мартошиної хатки, під причілковим вікном застеріг я телицю, за яку відбував у Дармограїхи. Телиця, прив’язана до кілка, скубла траву під ясеном, і біля неї повільним колесом червоного вогню туди-сюди перекочувався півень. І дивно: хоч би тобі крихта любові до телиці ворухнулась у серці! Серце мовчало, мов сіре каміння понад берегами яблунівських ставів.

Мартоха, горблячись, геть ішла, химерна хатка на її плечах стала невидною, а я гірко міркував про своє життя: ні те, ні се, ні третє чортзна-що! Спасибі волоським горіхам, що хоч трохи додали розуму, та як цим розумом скористатись? А може, така сама хатка є і за моїми плечима? І я став крутитись, обертаючи голову назад, щоб угледіти, а хіба вгледиш, коли й та хатка, якщо є, теж крутиться, весь час зостаючись невидною...

XXX. ОЙ ТАМ НА ДОЛИНІ ЖУКИ БАБУ ПОВАЛИЛИ І СОРОЧКУ ЗНЯЛИ!

Авжеж, ніхто без пригоди не проживе, а що вже тоді казати про Хому Прищепу, на якого завжди пригоди самі сиплються, мов град на дурного голову! То, дивись, ускочив я в халепу якусь, мов жаба в жар. То, дивись, на районному ярмарку поживився я шуриками-муриками, як пес макогоном. А хіба з поминок, де добрим словом згадували бухгалтера артілі «Барвінок» Петра Зосимовича Вараву, я не пішов, як мовиться, без підошов? А хіба ото з дідом Гапличком у чайній розмовляючи і двох шпигунів, що прибрали подобизну котів, алкоголем напуваючи, я не набрався життєвих мудрощів, як борщу на шило? І хоч від напасті не пропасти, та маю таку вдачу-звізду, що напасть і на гладкій дорозі здибле, що ж тоді казати про круту чи горбату!

Поширилась чутка по Яблунівці, що хоч я і рядовий член артілі, що хоч я і старший куди пошлють, і з вигляду майже нікудишній (ну, грибок маслючок, що крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов), та начебто водиться за мною велика сила. Що начебто здатен я не те що на тракторі орати чи якимось іншим сучасним сільськогосподарським агрегатом землю обробляти, а запрягти чорта в ярмо (отого чорта, якого ліквідували разом із відьмами, релігією і попами), та й чортом землю плужити, й чортовим умінням ріллю зерном засівати. Що, мовляв, можу податись до чайної яблунівської — і не побоятися з самим дідьком горіхи гризти, вгамовуючи спрагу якщо не жигулівським пивом, то червоним міцним вином, а то й портвейном таврійським. Що, мовляв, я такий хитрий крутій, кручений- верчений, сіяний-шеретований, аж зумію самого чорта зі світу звести, зумію з рогатого наготувати солодкого м’яса, ще й у підливі, з білих грибочків та лаврового листя зметикованій, гостям-застольникам поставити!