Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович - Страница 31

Тоді Михайло Григорович рішуче, майже сердито поперся, як віл на рогатину, до столу, поклав долоню на плече бухгалтерові — й раптом у Варави з-під підборіддя висковзнула рука, лікоть упав, а голова глухо вдарилась об папку з фінансовими звітами. Голова вдарилась щокою, й на спантеличеного Михайла Григоровича поглянуло оскліле кругле око.

Погляд цього осклілого карого ока був такий несподівано мертвий, що Дим якось одразу оторопів і злякався — чи не сталось тут якогось зловмисного криміналу? — а потім, глянувши на рахівницю, де було викладено певну суму, назвав її мимохіть уголос:

—  Дві тисячі триста дев’яносто один...

Погляд карого осклілого ока наче стверджував цю бухгалтерську істину.

Отож, як кажуть, старість — не радість, як і горб не користь, але кому що судилось! Не випало Вараві ходити по Яблунівці зігнутим у три погибелі, не довелося стати старим луб’ям, не пощастило почути від молодших: гей, ти такий, що не здужаєш і вмерти! Гей, якби собака тодішній, то давно здох би! Гей, тобі, старому, від хати вже нікуди шкандибати! Не випало йому, значить, жити так, як живе без лою каганець,— видно, смерть йому і ніяких вісток не посилала, а тому-то й не шукав од неї ніякого одворотного зілля.

На цвинтар, коли ховали бухгалтера Вараву, зібралась мало не вся Яблунівка, і голова колгоспу Дим — у побитому міллю кітелі з орденськими колодочками, з очима, в яких захололи драглі туманного болю, з кривою борозенкою вуст — сказав прощальне слово.

— Товариші, а також громадяни! Чоловіки, а також баби й дівчата! Дві тисячі триста дев’яносто один — ось яку цифру було викладено на рахівниці. Йдучи від нас, дорогий і незабутній Петро Зосимович тримав в умі саме цю суму — і ця сума зосталась для нас його прощальним заповітом. Висока честь, товариші, а також громадяни, померти на своєму бойовому чи трудовому посту, і саме такої честі удостоївся наш шановний Петро Зосимович. Клянемося ж над твоєю могилою, дорогий наш товаришу, що ми назавжди візьмемо в свої серця і думи цю заповітну суму в дві тисячі триста дев’яносто один, цю суму, що є твоєю мрією і вірою в прекрасне прийдешнє, і щиро обіцяємо тобі примножувати її своєю невсипущою роботою, мозолями своїх чесних рук. Земля тобі пухом!

Кожний небіжчик — добрий, це давня істина, й по цій промові почулось рюмсання та схлипування, сопіння, зітхання, кашляння. Над похоронною процесією, над могилками та надгробками, над вишеньками та кущами бузку бився, облитий промінням сонця, сизий голуб, і не мені одному, напевне, подумалось: а чи то не жива душа бухгалтера Ва- рави, що зоставила бездиханне тіло, тепер ось літає вгорі, прощаючись зі своїм недавнім, таким затишним вмістилищем, а водночас і цікавлячись, як ховають, які слова кажуть, хто з яблунівських колгоспників прийшов на похорон? Крила голуба переблискували в промінні, як у рясних перлах, і намистинки його очей видавались двома каштановими камінчиками — невимовно тяжкої скорботи, непоправного горя, смертельної жалоби. І мені, Хомі Прищепі, чомусь подумалось: авжеж, тепер йому легко буде в землі лежати, пером землю держати, а як отій неприкаяній душі в світі літатиметься-стикатиметься, сироті сиротинній?

Потім голосила сива, як лунь, Марфа—мати, що пережила свого сина-бухгалтера. «І на кого ж ти мене покинув,— бідкалась, і голос її тремтів, як струна, що ось-ось могла порватись від болю.— І чому не залишив по собі ні жіночки, ні діточок купочку, щоб пам’ятали свого батька- годувальника.— й вуста її корчились від болю, наче їх палив пекельний вогонь.— Одтоптав уже ряст,— голосила,— і вже тіло твоє не дасть тіні, і вже над головою твоєю ластівка не пролетить ніколи, і вже тебе весна в очі не поцілує, і вже бджола тобі меду не принесе, бо немає в світі такого калача, яким би тебе можна було виманити з могили». А якби можна було спекти такого калача, то вона б на світі всі перелоги зорала, ноги ранячи на колющину і кривавими сльозами обливаючись, вона зранку землю зерном-сльозами засіяла б, любов’ю своєю заволочила б, потом поливала б, душечкою своєю ту ниву жала- косила б, пальчиками всі колосочки перетеребила б, жорновим каменем свого серця врожай змолола б, на гарячому черені небесного сонечка того калача спекла б і вдихнула б у нього свою душу, аби з калача передалася синові рідному.

Голосила Марфа, б’ючись у риданнях над домовиною, а сизий голуб літав над цвинтарем, то мало на плечі прибитій горем матері не сідаючи, а то зненацька високо в небо злітаючи, стаючи там дрібною, таємничою цяткою, ладною, здається, зовсім зникнути...

Коли гробарі-копачі засипали яму і підрівняли заступами горбок сірої землі, народ почав розсмоктуватися ручаями з цвинтаря, а біля дядька Опанаса, цвинтарного сторожа, зібрався чималенький гурт. Дядько Опанас був цупкий і дебелий, наче зі столітнього дуба майстерно виточений на верстаку вправним столяром, котрий, помилувавшися своїм виробом, одразу ж і в бочку рідкої смоли встромив його, щоб од душі просмолити — аби дядько Опанас був довговічний, не боявся морозів, хвороб і злигоднів.

Цвинтарний наш сторож був не з тих, що люблять плести банелюки, але зараз він бубонів, як чорт по коробці. Хоч і не мав такого язика, як меч, та мусив ниньки наче звітувати перед громадськістю за ввірену йому дільницю в Яблунівці.

—  О, тут добре!—хвалився дядько Опанас.— Тут уже наші як спочивають, то спочивають... Ось, буває, в Ялту поїдуть — і назад вертаються, значить, щось там не спонаравилось, а тут не так, тут уже як поїхав — назад не приїжджає.

—  І скарг ніяких не пишуть? — поінтересувався, ледь кривлячи губи, голова колгоспу Дим.

—  Не пишуть, ні однієї скарги! — тріпнув чорною, як беззоряна ніч, чуприною цвинтарний сторож.— Може, десь по інших селах і пишуть, а в Яблунівці не заведено.

—  Значить, роботу добре поставлено,— похвалив голова.

—  Стараємось! Тільки я ось що скажу...— Дядько Опанас дубовими пальцями став м’яшкорити тверду, невичинену шкіру на чолі, що пригодилася б, мабуть, на голосистий бубон.— Село наше Яблунівка росте, еге? Хати з цегли та під бляхою ставляться, еге? Новий корівник зводиться, хочете якусь там майстерню збудувати, еге?

—  Ну,— згодився голова колгоспу.

—  Значить, нове життя в Яблунівці котиться по нових рейках?

—  Котиться...

—  То чому ж на даному об’єкті, на цвинтарі, нема ніякого нового життя?

—  А якого ж нового життя, дядьку Опанасе,— голова колгоспу скривився, як на позаторішню квашу,— ви хочете на цвинтарі?

—  Ну, хоч би землі трохи прирізали, бо вже скоро ніде буде й класти. Яблунівка росте — має рости і цвинтар.

—  Мудро,— проказав Дим.— У вас, дядьку Опанасе, що з голови, то й з мислі.

—  Буде лихо, то найдеться й розум,— одказав цвинтарний сторож.

—  Приріжемо землі, аякже,— пообіцяв голова колгоспу й пожвавішав, як в'юн на гарячій сковороді.— А скажіть- но, дядьку Опанасе! Ще поки землі не добавили, то чи знайдеться ось тут маленьке містечко і для мене?

—  Для вас, Михайле Григоровичу?—Обличчя в цвинтарного сторожа заблищало, мов корж, щойно змащений медом, і над цим солодким коржем одразу стали вовтузитись дві золоті оси, бо саме осами вмить і поставали його очі. І перепитав: —Для вас?

—  Ага, для мене! — гонорок пробився в голосі.

—  Та для вас!.. Для вас...— Цвинтарному сторожеві, мабуть, заклинило язика, чи на якусь хвилю нечиста цвинтарна сила надумала покепкувати зі старого й відняла мову— Для вас... Михайле Григоровичу, дорогий!—Здається, нечиста сила змилостивилась і повернула дар мови— Хіба ж ми не знаємо, хто ви такий!

—  Та хто? Всі знають, що я Дим,— стенувши плечем, ніяково сказав голова колгоспу.

—  Давно вже місце підібрав для вас,— цокотіли в роті в цвинтарного сторожа тверденькі слова, неначе горох у підрешітку.— Вже інші просили в мене за те місце, навіть підмогоричували, та я для вас тримаю.

Гуртик людей, і я серед них, ішов поміж могилками слідом за дядьком Опанасом, що майорів руками, як городнє опудало на вітрі, і так уже красно говорив, що його казання, здається, і сокирою не вирубав би.