Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович - Страница 18

Але ж, Одарко,— кажу,— нема толку ні з твоєї основи, пі з мого поткання. Бо хоч і хороший твій коровай, але репаний.

Та чого там,— заперечує Дармограїха,—коровай як коровай, хочеш не хочеш — а рот роззявляй. Але ж і твоя, Хомо, цнота не ліпша від мого злота. А тільки однаково я тебе люблю по-справжньому, а не так, як пси люблять діда-старця. Коли ж наша любов не зацвітає квіткою- дитинкою то, може, годилося б у дитбудинку попросити.

—  Можна було б хлопчика взяти,— кажу.

І назвали б Хомою,— усміхнулась Дармограїха, як сонце в небі.

—  Або дівчинку попросити,— кажу.

А дівчинку як би назвали? — повечоріла на обличчі.— Не Мартохою часом?

—  Одаркою,— кажу.

—  О! На безлюдді й Хома чоловік, а Гапка ще й люди!— похвалила зрадівши.— При дитині я стану матір’ю, а ти батьком, далі я стану бабою, а ти дідом.

—  Ну, Одарко, бабою та дідом постаємо колись і без прийомної дитини.

—  Це потім, Хомо, в нас і внуки пішли б! — тішилась Дармограїха.—- І з нас була б якась користь, доглядали б малечу.

—  А там, дивись, і прабабою та прадідом поставали б,— стало мріятись і мені.— А ми, як говориться, милуватимемось із правнуків і сидітимем у парі, щоб гречка родила. І вже була б на старість справжня ціна, а не так ото — сім баб за одну цибулю.

Отак ми з Одаркою межи собою гомоніли, а нас чи горобці підслухали чи сороки. А там — горобець горобцю, сорока сороці — от і пішло по Яблунівці, як гриби по дощі. Пішли поговори, а від людського поговору не запнешся пеленою. Скоро вже кожна собака знала, що ми з Одаркою хочемо дитя з дитбудинку взяти. Навіть підходили з порадами, на чиє прізвище зареєструвати,— одні казали, що краще записати Дармограєм, як матір названу, а другі сові- тували записати Прищепою, як батька названого.

Та, либонь, не судилось нашому щастю збутись, бо якогось ранку сиджу я, позичений, та й снідаю, Щоб на роботу йти на ферму, як увіходить до хати Мартоха.

Рідна моя жінка Мартоха не просто увійшла, а наче вогню принесла, і той вогонь палахкотить їй в очах, і мовби з димом факає з рота. Здається, що вся вона зараз спалахне, мов копиця сіна. І чого то, думаю, в неї злості повні кості, наче вона родом із самісінького пекла? Може, тому розсердилась, що сусідська корова не тим боком почухалась, із Мартохи станеться.

Глянула — наче квачем мазнула по кутках, у піч пустила моторну зміюку свого погляду та й каже:

—  Збирайся, Хомо, і додому гайда!

Бачу, роззявляється в Одарки губа, мов у жаби до каченяти, дивиться зашморгом на непрохану ранкову гостю.

—  А Хома у себе вдома,— каже,— то куди йому ще збиратись? Хіба забула, що позичила чоловіка взамін за телицю? А десяток циганських голок хіба не дала, хоч за голки ми не вмовлялись? А гудзичків біленьких десяток? А наперсток?

—  Ось твій наперсток, ось твої гудзики, ось твої циганські голки! — Мартоха зі злом поклала все те добро на лаві.— Одна голка зламалась, то куплю в місті й принесу. Так що ми квити, а ти, Хомо, збирайся. Покористувалась тобою Дармограїха — годі!

—  Як то квити? — стаючи схожою на скаженого їжака, торохнула язиком, наче розбитою дерев’яною терницею, Одарка.— А телиця?

—  А телиці нема! — сіконула, як ціпом.

—  Як то нема? — засичала гадюкою Дармограїха.— Ще не відбув Хома в мене за телицю, а в нас була умова на нівроку. Ти що, Мартохо, продала чортові душу?

—  Ти на мене холоду не наганяй! І ти мені не кума, щоб чортом дивитись. Ти тільки подивись на неї — лізе в очі, як осока! Забрала свою телицю — й Хому не хоче повертати. Як же це жити мені тепер, коли ні Хоми, ні телиці?

Мартоха взялась руками в боки, ставши схожою на велетенського куманця,— витвір божевільного гончара з родини циклопів. Голос її нагадував голос немащеного колеса, що котиться по грудомаччю та каміняччю.

—  Чуєш, Хомо? Немає телиці в нашому хліві. Вдосвіта вийшла до хліва, хотіла погодувати, а телиці нема, і двері відчинено.

Як то нема телиці? — нарешті до мене повернувся дар мови.

А де ж телиця? — злетів соколом-сапсаном голос Дармограїха

—  Нема, лизя злизала! Не подумаю, Одарко, що ти назад викрала і продала на базарі, а тільки нема.

—  Позбулась ти, Мартохо, стида, як та кобила, що воза побила,— задвиготіло в грудях у Дармограїхи, наче посипались у провалля кам’яні гори.— Сама спродала чи злодіям подарувала, а тепер прийшла Хому забирати? Либонь, у вовка очі позичила або ж свої продала псові.

—  Коли сама не стидаєшся, то накрий решетом голову. Бач, стидати надумала! І кого — мене! Сама ходить у песій шкурі, а когось винуватить!

Мартохо, не сопи, як ковальський міх, бо я ніколи Не зустрічала гостей на широкому шляху! Не з тих, що по чужих кишенях молебні правлять.

—  Як то не з тих? Якби не з тих, то Хому б не позичала, щоб сільраді замилити очі. Ти така, що візьмеш хоч і і вогню. Знать по твоїх очах, де ходиш по ночах. Та ти така, що церква горітиме, а ти руки грітимеш. Не треба прикидатись мертвим індиком, бо знаю тебе!

І обі, Мартохо, якби тільки наволокти пеню на мене,— йшла Дармограїха в атаку у своїй хаті, де навіть стіни захищали.— Хтось винен, а на мені має окошитись. Але знай, що смола до дуба не пристане!

—  Ага, мели язиком поза вухами,— гриміла рідна моя жінка Мартоха, як ото гримить у літньому небі дияконський підпилий голос грому.-—Ти така чесна, як колгоспний бугай Імперіалізм, що покриває кожну корову в артільній череді та з яблунівських хлівів.

—  А щоб на тобі шкура загорілась!—цокочучи кукурудзяними зернами добірних зубів, у солодкому запої зичила Дармограїха.— А щоб тебе буря вивернула! — дзвенів її міцний голос, наточений у базарних та ярмаркових баталіях.— А щоб тебе кат сіконув перед великими вікнами!— кляла Дармограїха, аж біла піна їй зацвітала синявим шумовинням у куточках уст.— А щоб тобі світ замакітрився!

І тільки скінчила вона свої прокльони на найвищій ноті, як обізвалась моя рідна жінка Мартоха — наче горохом сипонула по стінах та по долівці, і горох заскакав скрізь, зашарудів, затріщав, задріботів.

—  А бодай твоє кодло з накоренком перевелось! —кляла Мартоха, аж мурашки почали бігати в мене по спині.— А бодай тебе волами по тих велелюдних торговицях возили, а граблями волочили, коли ти надумала чесну жінку обхитрувати!—проклинала, аж морозець під чубом моїм потріскував.— А щоб під тобою, спекулянтко, земля горіла на косовий сажень.

Ох, як вони лаялися славно! І я не знав, ким дужче захоплюватись, бо то Одарка здавалась неперевершеною у своєму лихослів’ї, то вже Мартоха перекривала її красномовством своїх лайок. Це був спектакль, де наче спочатку грала одна скажена скрипка, потім вступала до гри друга знавісніла скрипка, а вже згодом обидва біснуваті інструменти об’єднувались, витинали спільно.

Господи, що тільки я довідався від Мартохи про Одарку, яку, здавалося, знав, як своїх п’ять пальців! Значить, мало знав, бо тут я довідався, що вона відьма лиса, яка їздить по базарах не на автобусі, а на персональній мітлі; що вона бісова личина, котра даремно виряджається в яблунівську молодицю; що вона яропудова дочка, яку колись зловлять у магазині, виваляють у ваті, обіллють одеколоном, намастять усякими пахучими мазями і такою пустять гуляти по місту. Кричала Мартоха, наче хотіла криком дуба зрубати або ж своїм криком огонь погасити. Ну й давала хльосту, ну й давала прочухана, ну й наганяла розуму до голови!

А що Одарка? Та не була б вона Дармограїхою, та не була б вона в своїй хаті, щоб дозволити себе мокрим рядном накрити. Від неї довідався, що рідна моя жінка Мартоха на рудого шершня схожа, а цього шершня боїться і живе, і мертве, бо він така зла личина; а ще Мартоха, значить, чума бендерська, яку треба в мішок пов’язати й за сім земель спровадити, щоб і духу її не чулось; а ще ж вона стара гаргара, яка в кіно не ходить, в міському трамваї не їздить і боїться в районі пити газовану воду з автомата. А ще вона чортова мацапура і мацапурова невіра, бо навіть радіо не слухає, вважаючи себе розумнішою за всіх. А також вона пранцюватого ірода рідна чи двоюрідна сестра, бо коли не обмовить чесну людину — не дихне. А ще вона тільки хроном харчується, бо зла, як скажений хрін!