Нові пригоди самоходика - Ненацький Збігнєв - Страница 6

У мене тремтіли руки, коли я діставав з кишені люльку.

— Коли все це сталося? — спитав я.

— Два тижні тому.

— Чужоземець не згодився фінансувати Чоловіка з рубцем. Але, може, знайшовся хтось, хто дав трохи грошей? І зараз Чоловік з рубцем у якомусь із варшавських басейнів, можливо, вчиться пірнати у воду. А через півроку, влітку, заходиться діставати скарби.

— Авжеж, це дуже ймовірно, — кивнув капітан Юзв'як.

— Того чоловіка треба заарештувати. Ми повинні знайти ці скарби! — вигукнув я.

Капітан Юзв'як поблажливо посміхнувся.

— Не можна арештовувати людину тільки тому, що вона вчиться пірнати. У Варшаві є кілька клубів аквалангістів і багато людей займаються цим спортом. А може, Чоловік із рубцем не з Варшави, а, наприклад, із Ольштина чи Вроцлава?

— Та все ж можна спробувати послати експедицію і добути скарби з того грузовика. Капітан здвигнув плечима.

— Мазовію називають Країною тисячі озер. У якому озері затонув грузовик?

— Якби знайти Чоловіка з рубцем, — сказав я, — і встановити за ним таємний нагляд, то вже він сам привів би нас туди, де затонув грузовик.

Капітан знову поблажливо посміхнувся.

— Чи ви уявляєте, скільки людей треба було б для цього? Де певність, що чужоземець розповів правду? А може, збрехав і Чоловік з рубцем? Може, він просто хотів видурити гроші в чужоземця, і той грузовик — тільки його вигадка? Якщо ж навіть і справді у якомусь озері затонув грузовик, чи ви певні, що Чоловік із рубцем після відмови чужоземця шукатиме фінансової підтримки й далі? Чи не простіше було б йому домовитися з якимсь аквалангістом: я тобі покажу місце, ти дістанеш колекції, а скарбами поділимося.

— То що ж робити?

— Не знаю, що вам сказати, — відповів капітан Юзв'як. — Ваше довір'я до нас приємне, але повинен нагадати, що ми не товариство ясновидців, ми не знаємо, в якому саме озері затонув грузовик. Матеріали слідства і Бурштинову Венеру покажемо у відділі музеєзнавства Міністерства культури й мистецтва, і на цьому наша місія скінчиться. Це не означає, звісно, що ми забудемо ту справу. Коли довідаємось, що хтось пробує дістати скарби, які є власністю нашого народу, запевняю вас, ми не сидітимемо згорнувши руки.

Я зрозумів, що розмову скінчено. Попрощався з капітаном Юзв'яком і повернувся до своїх щоденних занять у музеї. Я хотів забути справу Бурштинової Венери, але й уві сні мені привиджувались аквалангісти, які дістають з глибин озера безліч бурштинових фігурок. Я силкувався відняти їх і прокидався, стомлений, облитий потом.

Через тиждень я пішов до архіву Народного музею і почав шукати між старими паперами теки з записами, зробленими, коли я ще студіював історію мистецтва. Тоді, у перші повоєнні роки, для наших музеєзнавців першорядним завданням було віднайти й повернути назад польські музейні скарби, пограбовані гітлерівцями, тому під час літньої практики мені доручили справу, що більше пасувала б детективові, ніж історикові мистецтва. Та в мене таки була вдача детектива, й робота припала мені до смаку. Я мав визначити, яким шляхом їхали гітлерівські автомашини із колекціями з музею в Е.

Завдання перевищило мої дослідницькі можливості. Щоправда, з допомогою корінного польського населення в Мазовії і Надвіслянщині я зміг накреслити відрізок шляху, яким грузовик з написом «Музей в Е.» тікав від переможних частин Червоної Армії, однак у якомусь місці дорога уривалась. І, попри всі мої зусилля, я не спромігся знайти загубленого сліду.

Пам'ятаю, що коли я подав керівництву Народного музею карту з позначеним на ній шляхом втечі, то до моїх досліджень поставились скептично, таким неймовірно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекції вивозили не на захід, а на південь, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх досліджень поклали в архів.

Через двадцять років я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку і, розгорнувши її, знову прочитав свої тодішні записи. Карта показувала, що колекції везли по шосе на Пасленк, а потім до селища під назвою Малдита. Там грузовик звертав на дорогу до містечка, що тепер зветься Залево. І саме тут, у Залеві, сліди губилися. Залево горіло тоді після бомбардування його радянськими літаками. На ринку було повно гітлерівців, які панічно тікали. Один з давніх мешканців Залева пригадав, що він бачив на перехресті доріг, біля в'їзду в містечко багатотонний грузовик з написом «Музей в Е.». Коли почався черговий наліт, водій грузовика трохи з'їхав із шосе, бо шосе було головною ціллю бомбардувальників. Той очевидець заховався у підвалі, а як усе трохи вщухло і він вийшов звідти, то вже не побачив грузовика. Мабуть, поїхав. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.

Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгоні аж два дні, розпитуючи мешканців містечка про грузовик з написом «Музей в Е.». Ніхто не бачив його і в інших селищах по тій самій трасі. Залишалася тільки дорога на Добжики, Єжвалд і Суш, якою можна було проїхати далі — на Прабути, Квід-зин чи Мальборк, і ще далі на захід — до Німеччини.

Але й на тій трасі ніхто не примітив автомашини, яку я шукав. На цьому скінчив я тоді своє дослідження. Але тепер я був мудріший, ніж у ті роки. Мудріший на одну інформацію. Грузовик не поїхав до Німеччини, а затонув у якомусь озері.

Я приніс пожовклу теку додому й розгорнув карту Ольштинського воєводства.

Колекцій не могли повезти на Ілаву, бо там уже були радянські танки. Не бачили грузовика і в Старому Дзерзгоні, отже, й цю трасу треба відкинути. Лишається тільки дорога на Суш. Але і в Суші його не бачили…

Понад дорогою до Старого Дзерзгоня немає озер. А біля траси Залево — Суш розливається довге Озерище. Якщо в Суші не бачили грузовика, то це значить, що між Залевом і Сушем водій раптом звернув на якусь польову дорогу й пробував переїжджати через замерзле тієї пори озеро.

Але де саме це сталося?

Може, в Добжиках? Або далі на південь? Може, між Добжиками і Єжвалдом німець побачив бічну дорогу на Матитн і поїхав аж на край довгого півострова, що врізався в Озерище? А може, намагався вибратись на дорогу через вузький перешийок між Озерищем і Пласким Озером, щоб повернутися на трасу до Суша?