Вінценосні розпутниці - Микитась Василь Лазарович - Страница 7

Як правило, процедура «сильної любові» Катерини II, коли вона стала імператрицею, була досить банальною й до гидоти вульгарною, по-бюргерськи прямою. Основним постачальником такої «сильної любові з політикою» була гвардія, в полках якої завжди знаходилося двоє-троє дебелих офіцерів. Хтось із сановників, у надії на добрячий пиріг із царського столу, приводив і ставив на пост одного з таких гвардійців, які старалися потрапити на очі «матусі-цариці». Якщо ті очі милостиво примічали якогось поручика, то вже на другий день його призначали флігель-ад’ютантом її величності.

Це був перший етап «сильної любові». Потім поручика оглядав лейб-медик цариці англієць Роджерсон і з’ясовував чоловічі сексуальні можливості. Після того ті «можливості» випробовувала, чи екзаменувала, на собі подруга цариці, графиня Брюс, «посаду» якої згодом замінила фрейліна Протасова. Вони й повинні були давати «добро». Це був другий етап «сильної любові». І тільки після такого прискіпливого «іспиту» гвардійця відводили у спеціальне приміщення фаворитів. Чергового любасника чекав комфорт, юрба лакеїв, у письмовому столі гроші, часто золотом. Якщо він старався на «службовій стезі», являлися й інші дарунки, у тому числі земельні наділи з кріпаками.

Та були й винятки, коли цариця отримувала облизня. Син П. В. Капніста Ілля згадував, що його батько був досить гарним офіцерам й тим звернув на себе увагу імператриці. На якомусь черговому виході вона помітила молодого офіцера, що стояв на варті, посміхнулася йому та зробила знак Потьомкіну. Така німа сцена не лишилася непоміченою гострозорими царедворцями, й вони почали одразу ж оточувати П. Капніста, люб’язно кланятися, напрошуватися на знайомство, обдаровувати офіцера привітними посмішками. Дома він розповів про пригоду молодшому, але досвідченішому в двірцевих витівках брату, який іронічно відповів: «Що ж, вітаю. На днях ти будеш ваговитою особою, незгірш Орлова чи Мамонова!» Офіцера опанував жах — він негайно подав у відставку й на першому пароплаві відплив за кордон. Боячись розправи, там він пробув аж до кончини похітливої Катерини II.

Для бодай малого виправдання імператриці дожовтневі автори неодноразово твердили, що фаворитизм як явище і «державна стезя» не одразу набрав страхітливого характеру, а десь із приходом Васильчикова й Потьомкіна. Мовляв, Катерина віддавала «коханню» тільки частину свого «державного» часу, а не так, як це робили її попередниці Анна Іоаннівна чи Єлизавета Петрівна.

Однак іноземні сучасники, які служили при дворі Катерини II, висловлювались інакше. Граф Сольс у листах 1772 року до прусського короля Фрідріха II писав, що проти блискавичного підвищення дрібноликих офіцерів ремствували генерал-ад’ютанти гетьман Розумовський і граф Бутурлін, у підлеглості яких були брати Орлови та їм подібні. Сановиті, з давніх боярських і дворянських родин чини мусили ескортувати екіпажі цариці з коханцями-фаворитами, брьохатися верхи на конях у негоду поблизу дверей карети її величності, виявляти повагу до любасни-ків, що викликало природне обурення, звісно, мовчазне.

Міністри також вичікували, хто черговий займе місце в алькові монархині, з яким саме фаворитом вони будуть мати справу. Здебільшого, зауважують історіографи, довго мучитись не доводилося, бо справа вирішувалася впродовж двадцяти чотирьох годин.

Француз Корберон, спостерігаючи зміну фаворитів у Петербурзі, писав 1778 року до Парижа: «Таке лихо, від якого страждає Росія, повторюється дуже часто і викликає ремствування та незадоволення в суспільстві, що може мати небезпечні наслідки… Всі нарікають глухо, але вона (Катерина II. — В. М.) продовжує царювати, і в силі її духу — її спасіння. Днями в одній російській сім’ї підрахували, чого вартий був фаворитизм за її царювання, — загальна сума досягла 48 000 000 карбованців». Це тільки за перші 15 років.

За тридцять п’ять років царювання Катерини II через її альков «промарширувало» з півсотні гвардійців і негвар-дійців, помітних і нікчемних. Частина їх маловідома і не' заслуговує на згадку, але добрий десяток займає, м’яко кажучи, «офіційний пост» полюбасників з усіма дикими наслідками їхньої «служби». Так, Г. Орлов блаженствував у спальні імператриці в 1762–1772 роках, Васильчиков — у 1772–1774, Г. Потьомкін — у 1774–1776 роках постійно, а потім із перервами до 1789 року, П. Завадовський — у 1776–1777, С. Зорич — у 1777–1778, Корсаков — у 1778–1780, О. Ланський — у 1780–1784, Єрмолов — у 1784–1785, Дмитрієв-Мамонов — у 1785–1789, брати Зубови, зокрема Платон, — у 1789–1796 роках. А між ними, як мовилося, були кількамісячні, кількаденні й одно-добові «молодці», без спеціального влаштування їх кімнат біля алькова.

Про кімнати тут згадано не випадково. Німецький мандрівник Мартене, оглядаючи по смерті Катерини II Зимовий палац, звернув увагу на дві вітальні поряд зі спальнею цариці. Одна була оздоблена численними дорогоцінними мініатюрами в золотих або позолочених рамах із зображенням всіляких еротичних сценок, а друга прикрашена портретами, також мініатюрними, чоловіків, з якими цариця мала «сильну любов», чи, за її цинічними словами, «дешперувала». Така була «вроджена цнотливість» державної повії.

Англійський придворний у Петербурзі Гарріс відтворював таку «любовну одіссею» російської імператриці. У червні 1778 року в її алькові гору взяв «неотесаний і грубий» Корсаков, а наступного місяця вже було кілька претендентів-суперників, що їх підтримували або Потьом-кін, або ж Орлов і Панін. У вересні «блазень низької проби» Страхов отримує перемогу й чотири місяці розкошує в спальні цариці. Через кілька місяців його місце займає майор Семенівського полку Левашов, а протеже графині Брюс, якийсь Свейковський, зазнавши «поразки», проштрикує себе шпагою. Недотепа Корсаков змагається з улюбленцем Потьомкіна, якимсь Стояновим, однак обидва мусили поступитися «витонченому в манерах» Ланському. По смерті цього любаска його місце займає «граф» Дмитрієв-Мамонов, а в нього тепленьке місце «відбирають» по черзі маловідомі Милорадович і Микла-шевський. Той-таки К. Валишевський, забувши про застереження, вигукує: «Це якась нестримна повінь; 1792 року, в свої шістдесят три роки, Катерина знову починає з Платоном Зубовим і, мабуть, із його братом Валеріаном нову главу роману, прочитану нею перед тим із двадцятьма іншими попередниками». Той «новий роман» обійшовся для казни Російської імперії в мільйони карбованців. За еротичні втіхи вінценосна розпутниця розплачувалася народними грошима з кріпацьких поборів.

«Золотий вік» Катерини II

У 1742 році постало питання про престолонаслідника. Єлизавета Петрівна викликає з німецького міста Кіль свого небожа Карла Петра Ульріха, що був сином гольштейн-готторнського герцога Карла Фрідріха, нащадка шведського короля Карла II та дочки Петра І — Анни. Цього знімеченого ледачого лобура настирливо вчать російської мови, з лютеранства навертають у православ’я й нарікають Петром Федоровичем, а не Карловичем, та проголошують традиційно великим князем і престолонаслідником. У Росії «не знайшлося» для нього нареченої, і вибір упав на його троюрідну сестру, збіднілу принцесу із німецького двору другорядних принців Софію Фредеріку Августу Ангальт-Цербську, названу так на честь трьох тіток. Удома вона пройшла школу гувернантки мадемуазель Кардель, яка навчила її сякої-такої французької мови та псевдо-великосвітських манер.

Подейкують, що батьком Софії Фредеріки Августи, яку зменшено називали ще Фіхген, був не бундючний принц Христіан Август Цербер-Дорнбург, а позашлюбний син російського посла Бєцький, що якимось чином вважався генерал-майором прусської армії. І це цілком можливо, бо мати Фіхген — принцеса Іоанна Єлизавета Гольштейн-Готторнська — ніколи не відзначалася прусською жіночою цнотливістю.

1744 року Єлизавета Петрівна «виписує» з Прусії ту п’ятнадцятилітню принцесу Софію Фредеріку Августу, що мала приданого зо дві-три сукні та привабливу зовнішність. Разом з нею приїздять її сестри та мати, яка стала шпигункою прусського короля Фрідріха II і. яку змушені були згодом за шпигунство та легку поведінку випровадити з Росії. З німкенею Софією Фредерікою Августою роблять те саме, що й із Карлом Петром Ульріхом. Відомий Ададуров учить її російської мови, принаймні вміти напам’ять прочитати молитву, аби з лютеранства навернути в православ'я, а придворні дами перевиховують на російський «манір». Принцесі дають нове ім’я по батькові — Катерина Олексіївна, проголошують великою княгинею і заручають з Петром Федоровичем. Те, що скандальна і цинічна Фіхген не любила паяца в «імперській-мантії з манерами німецького капрала» Петра, нічого не значило в двірських гендлях із престолом.