Вінценосні розпутниці - Микитась Василь Лазарович - Страница 1

Василь Микитась

ВІНЦЕНОСНІ РОЗПУТНИЦІ

Переднє слово

Гірка дійсність недавнього минулого — авторитарна політична влада, абсолютизм і деспотія, корумпований чиновницько-бюрократичний апарат, демагогія і знеособлення, гіперболічне роздмухування культу особи та його трагічних наслідків, упереджені ідеалізовані біографії «вождів» і присяжний панегіризм, заплющування очей на недоліки — непросвітньою пеленою затьмарює наші здобутки. За всі біди, волюнтаризм диктаторів завжди розплачувався і розплачується народ із його вірою у справедливість і світле майбуття. Чимало його страждань чорним шлейфом тягнеться ще з давнини, де вистачало не стільки «білих», скільки «чорних» плям, що їх із різних причин і в різні часи замовчували. Часто заради певних постулатів і нині одні факти непомірно наголошуються, інші умисно замовчуються, а плюралізм думок стає зручною формою новітньої фальсифікації історії.

Одна із темних сторінок, яка лягла «чорною» плямою на історію розвитку нашої країни, тісно пов’язана із встановленням необмеженої диктатури абсолютизму Російської імперії, яку проголосив 1721 року Петро І. Майже все XVIII століття в історії Російської монархії здебільшого називають «бабським», коли на імператорському престолі сиділи переважно розпутні жінки, а державою правили їхні фаворити-коханці та дворянський чиновницький апарат, що призвів Росію та Україну на кінець XVIII століття до повного закріпачення — цієї диявольської системи знеособлення людської гідності, потворної форми рабства, коли людину можна було купити, продати, проміняли на собаку і т. п.

О. Герцен, якого Шевченко називав «апостолом свободи», абсолютизм єдиновладдя справедливо прирівнював до воєнної і цивільної диктатури, котра більше нагадувала римський цесаризм, ніж феодальну монархію. Зокрема, диктатуру Російської імперії, починаючи від Петра І, він образно характеризував як збіговисько вимуштруваної лейб-гвардії, безсловесної бюрократії, метушливих царських кур’єрів, жандармів із нагаями, поліцейських з кулаками, «півміста в мундирах і півміста, що робить «фрунт», або ціле місто, яке поквапно, по-лакейськи знімає капелюх». Тобто щось таке, що позбавлене всякої самобутності та є «пальцями, хвостом, нігтями і кігтями однієї людини», яка об’єднує в собі всі види влади. Таке було властиве Російській монархії з її імператорами Петром І, Катериною І, Єлизаветою, Катериною II та іншими аж до кінця владарювання династій Романових і Гольштейн-Готторнських.

В есе йде мова про маловідомий широкому колу читачів тіньовий бік XVIII століття Російської імперії, коли її народи, й насамперед український, були ввергнуті в безодню кріпосного рабства здебільшого ганебними і срамотними засобами.

Із знищенням же славної Запорозької Січі та вільнолюбного козацтва були знищені й рештки політичної, національної та соціальної свободи України.

Тут — усе правда, без домислів і перекручень. Документальні факти доскіпливо визбирані як із численної доступної вітчизняної і зарубіжної дожовтневої, так і радянської історіографічної, публіцистичної та художньої літератури.

«Бабське століття»

«Осьмнадцятий вік» Росії розпочався знаменитими реформами самодержця абсолютистської монархії Петра І в галузі економіки, органів правління, суду і війська, соціальних відносин, а також у побуті, освіті й культурі. Тому початок його називають ще «епохою Петра», коли абсолютизм у своїй внутрішній та зовнішній політиці спирався на диктатуру дворянства та бюрократично-чиновницький апарат, що поступово зростав. Цар видавав закони, призначав чиновників, збирав і витрачав народні гроші. Так було у всі часи.

Зазначимо, що одним із ревних прихильників Петра І та його реформ за життя царя був талановитий український і російський письменник, релігійний і громадський діяч, за словами академіка М. К. Гудзія, «просвітитель у рясі» Феофан Прокопович, колишній професор і ректор Києво-Могилянської академії. Викликаний Петром із Києва до Петербурга й поставлений на чолі православної церкви, він став ідеологом усіх його реформаційних перетворень. У промовах і проповідях, панегіричних віршових творах, філософських та наукових трактатах Феофан Прокопович непомірно ідеалізував особу й діяльність царя, з церковного амвона обгрунтовував його реформи, виправдовував доктрину освіченого абсолютизму. Патріотичні оди й насамперед «Епінікіон», похвальні «слова» на честь Полтавської битви і Петра І, проповіді до дня св. великомучениці Катерини й «благовірного» князя Олександра Невського, на честь яких у Росії встановили ордени, кілька віршів, присвячених дочці старшого брата Петра І — імператриці Анні Іоаннівні та іншим особам, були не' набором пустослів’я, лестощів і компліментів, а здебільшого філософськими роздумами насамперед про особу Петра І як героя Полтавської та інших битв, «робітника», будівника «царственого града Петербурга» і великої Російської держави. В наступниках царя він хотів бачити гідних продовжувачів «діяній Петра», проте це бажання, на жаль, не справдилося.

У різні часи говорилося і про більші та менші вади Петра І як людини і правителя. На вадах царя особливо наголошували супротивники його і Прокоповича — «любители невежества», «князья церкви», «сумасброды и неуки», «ученые хвастуны». Щоправда, серед тих вад були й істотні. Петро перетворив відому Грановиту палату в палац веселощів, заснував лихозвісний «сумасброднейший, всешутейший и всепьянейший собор» на чолі з «князем-папой». Він часто до безтями напивався з матросами, солдатами і шкіперами, зухвало бешкетував на вулицях; заслав першу дружину Авдотью до Суздальського жіночого монастиря; дочку німецького виноторговця московського «Кукуй-містечка» Анну Монс засипав дарунками, віддав їй село Дудіно з 295 дворами, селянами та всіма угіддями. Дівиця Монс, «действительно подлая, публичная женщина», крім царя й «Алексашки Меньшикова», «втішала» ще й полоненого шведського офіцера Міллера і саксонського посланника Кенгісена. її брата Віллі Монса Петро зробив камер-юнкером, і той став більше ніж улюбленцем Катерини І.

Загалом позитивно відгукуючись про Петра І та його епоху, Герцен наголошував, що цар задав дурний тон, а наступники продовжили його, перебільшуючи й спотворюючи. До кінця XVIII століття тривала «одна безперервна оргія вина, крові, розпусти».

Далі поневолювалася й покріпачувалась Україна, поступово ліквідовувалася її незалежність і державність. Уряд Петра з 1709 року започаткував нищення Запорозької Січі. За словами Герцена, Петро І «обрадувався зраді Мазепи й заходився утискувати Малоросію всупереч усім договорам». Замість Мазепи волею царя на старшинській раді 1708 року гетьманом Лівобережної України «одноголосно» було обрано великого землевласника Івана Скоропадського, котрий скорявся царським сановникам.

1722 року заснована Малоросійська колегія з дворянсько-старшинським чиновницьким апаратом, який цілеспрямовано проводив політику знищення самоврядування Лівобережної і Слобідської України, збільшував державні податки й чинш для поповнення царської казни, впроваджував русифікацію адміністративного й судового управління у великих та малих містах, де документація, як і навчання в школах, велася виключно російською мовою. Заборонено було друкувати українською мовою книжки, відбувалася на перший погляд непомітна денаціоналізація, з приводу чого безхребетна українська шляхта, що пхалася в дворянство, не дуже й тужила, вважаючи мову свого народу «мужицькою», слугуючи великодержавним чиновникам «малоруської» колегії.

По смерті Петра петербурзький імператорський двір став «храмом» блудниць, «Вавілоном» розкоші й спокус вінценосних розпутниць і розпутників.