Любий бо-пер!.. - Дері Тібор - Страница 22

Кажуть, що за високої температури я часто заговорювався. Але як вони знають, коли я говорив, а коли заговорювався?.. Не лише фізіологічний розчин озивається в людині, коли вона свої скарги формує в слова: розігріта до сорока градусів клітина також здатна на шалену відвагу. Я заговорювався?.. А може, казав правду? Можливо, розпечена клітина вибовкує те, в чому за звичної температури не наважується признатися?

Після свого одужання я з величезною підозрілістю дослухався, коли заходила мова про мій несвідомий стан і цитувалися мої гарячкові марення. Чи не видав я себе?.. Скільки часу минуло відтоді — майже вісімдесят років — як я з допомогою безкінечної пластичної операції з віри й розчарувань, фактів і міражів, правди й брехні зліпив у собі пластикову ляльку, що видавалася справжньою, і до якої я зрештою настільки призвичаївся, що нині можу ототожнювати себе з нею. Я доти грався у вірність, доки справді став вірним, у правдивість — доки став правдивим, у скромність — доки облущився з мене товстий шар марнославства, в порядність — доки половина країни довірила моєму перу своє душевне спасіння, в людинолюбця… — ну годі вже, годі, старий! І автотренінґ має свою межу. Бо мене ще обізвуть гуманістом.

Уявляю, як я в світло-блакитній піжамі з червоним від лихоманки обличчям лежу в ліжку, а довкруж благоговійне товариство: син, невістка, Жофі, лікарі, сестра-жалібниця, похитуючи головами слухають, які дурниці я мелю. Щастя, що не записали на магнітофон мої розпатякування про позамежний, тобто внутрішній світ. Либонь, вірили у хвацькість моїх легенів і серця, тобто в те, що видужаю. Я теж не підготувався до свого останнього передсмертного слова, яке згодом можна буде включити до збірки літературних анекдотів; очевидно, я ще не прагнув упокоїтись. Чи просто забув, що саме підготував світові як своє останнє напучування? Тим паче, що світ, як ми знаємо, цікавиться не видимістю, а фактами.

Найгостріший період моєї хвороби минув, одужання розтяглося на довший час, тому, за браком роботи чи інших занять, я мав змогу в напівзібраному стані приділити більше уваги своєму згуртованому сімейству і довколишньому світу. Про свою родину я, на жаль, можу сказати тільки хороше. Навіть не мав радості побурчати на них — хоч би раз-другий забули дати мені належний антибіотик чи інші ліки; вони так запеленали мене турботою про моє здоров'я, що я й дихнути не міг самостійно. Від свого взірцевого сина Тамаша я, певна річ, і не чекав іншого, але ж і запальне швейцарське дівчисько з видимою радістю схопилося за нагоду, аби — либонь, вперше в житті — допастися до того, що загальна думка іменує жіночим покликанням, тобто присоромленням і пригніченням чоловічої статі.

Так, я знаю, що в розпал моєї хвороби, коли висока температура іноді становила загрозу для мого старечого серця, Тамаш з дружиною перебралися ближче до мене, до сусідньої кімнати, ба навіть більше: син, коли я був перезбуджений, цілу ніч просиджував біля мого ліжка, в кріслі. Він такий. Більше за нього мене дратувала тільки Жофі, вона — коли молода родина вже перебралася на перший поверх — щоночі зазирала до моєї кімнати, аби перевірити, чи я ще не ґиґнув. Човгаючи, вона підходила до самого ліжка, зупинялася, довго вдивлялася в мене, а потім тихенько, буцімто оберігаючи мій сон, починала сміятися своїми беззубими яснами. Я знав, звідки ця зловтіха: мені все ж не вдалося її випередити. Хоча саме тоді, бувало, на мене нападала така величезна втома, що я був би не проти, аби все довкола нарешті вмовкло.

Тієї ж зими на Пашареті було багато сонечок, принаймні, в нашому помешканні. Може, цьому сприяла тепла погода, чи поновлення природної рівноваги — хтозна, достеменно й не скажеш; якийсь час вони стали моєю єдиною розвагою, інших справ у мене не було. Одне, сповнене суцільним довір'ям, заповзло на подушку, аж до мого лиця. Без будь-якого на те права. Можливо, саме в беззахисності їхня сила, а в незнанні — хоробрість? Наді мною, на білій стіні дрібні червоні рубіни то повзуть, то зупиняються, то розпрямляють хітинові крильця, ось один з тихим дзумкотом іде в піке на мій орлиний ніс, який у час хвороби стирчить, ніби антена, незвично високо виступаючи над опалими вилицями. Під час одужання моя чутливість загострилася й мене охопила нечувана ніжність до всіх живих істот, за винятком людини; я міг годинами гратися з божими сонечками, дозволяючи перебиратися з одного пальця на другий, спрямовуючи їхній рух, перераховувати у кожного чорні крапочки на блискучих червоних спинках. Якось за цією грою мене застала Жофі.

— Чого ви цілуєтеся з цією комашнею? — мовила вона сердито, взявши руки в боки біля мого ліжка.

— Погляньте, Жофі, які вони милі! — сказав я, простягуючи їй вказівний палець із схожим на краплину крові сонечком.

— Я знаю, — відказала Жофі, — чого вони вам полюбилися останнім часом. Влітку ви на них і оком не вели.

Я не зрозумів.

— Останнім часом?

— Недарма їх прозивають катіцами, — мовила стара. — Ця дівчина відбила вам розум.

Я дивився на її зморене старе обличчя, в його зморшках длубалися кігті стількох страждань, тож не дивно, що під ними закам'яніло й серце. Чоловіка й двох синів вона втратила у війну, єдина дочка померла від туберкульозу. Тож варто її пожаліти?

— Ви добре знаєте, Жофі, — сказав я, — що лікарі заборонили мені будь-яке хвилювання. Покиньте мою кімнату!

Чи вона забула — аж ніяк не забула! — що недавно… коли ж це було? — вона запропонувала мені взяти дівчину під свою опіку. І якщо ще тримала це в своїй голові — бо навряд, щоб таке випало з її пам'яті, — то яка лиха підозра, питав я себе, розв'язала її злостивого язика? Ревнощі загострюють жіноче чуття, і воно зазвичай їх, на жаль, не підводить, та хто б міг подумати, що це чуття — у даному випадку радше помилкове — мають такі добропорядні старі жінки. Їхні матки вже давно повсихали, а вони й досі заздрять? Та й що викликає заздрощі у цієї старої карги, яка давно вже перетнула межу людського віку, розмірковував я, — те, що я можу ще насолоджуватись чарами молодої жінки? Що випадок, чи, скажімо, гарний смак мого сина дав мені цю можливість? Що мої легені, мій ніс можуть розкошувати від ароматів молодого створіння? Що я ще вмію розпізнавати фей?

Та й чого я хочу від них?.. тільки їхньої присутності, не більше. Ні погойдування стегон, ні трепет грудей, ні пружності ніг, а те нематеріальне щастя, яким може наділити душу хіба простенька пісенька:

Ця проста пісенька, чия матерія — тільки голос; голос, матерія якого — молодість; молодість, матерія якої — радість. Я прошу небагато: омити моє старе серце в тій принадності, якою променіє ця молода, вродлива — можливо, дещо худорлява, жінка, — так безтілесно, що я майже забуваю про саме джерело. Навіть руки її не прагну торкнутися. Мені достатньо, що я можу поглядом окреслити її силует. Погладити її подих. У моєму віці людині вистачає просто усвідомлення того, що чи тут, чи там — скрізь світить сонце, й виповзти під його промені ми наважуємося, лише нап'явши на плечі чорну берлінську хустку Жофі.

Та були в моєму житті й суттєвіші радості, приміром, коли близький до одужання, я міг на півгодини вставати з ліжка, ми почали снідати удвох з невісткою — Тамаш уже ходив на службу. Жофі накривала в їдальні, Катрін чекала у своїй кімнаті нагорі, поки десь близько дев'ятої я піднімався на перший поверх. Вікно їдальні виходило на південь, і в сонячну днину освітлювало їдальню. Я садовив дівчину так, аби проміння падало на неї, вона того вартувала. Сонце освітлювало її рот, вологий від нічного сну навіть тоді, коли вивітрювався ментоловий запах зубної пасти. Вона наливала мені в чашку каву з молоком і її звична незграбність зникала завдяки намаганням бути дбайливою господинею. Вона розрізала мою булочку, мастила її маслом: ніколи за все своє довге життя я не відчував такої довіри до булочки з маслом. Й коли вона врешті починала їсти, я відводив від неї очі, бо не бажав безцеремонно вивідувати сліпучу таємницю її зубів та ясен.