Любий бо-пер!.. - Дері Тібор - Страница 12

Варто додати: я розумів, що не тільки будинку, а й мені необхідна Тамашева присутність. Будинку він потрібен тому, що повітря в ньому стало просто-таки ядуче від суми моєї й Жофиної старості; тут бракувало молодого руху, аби нас остаточно не засмоктала затхла стареча тиша. Бо хоч би скільки я прискіпувався до Жофі, і хоч би скільки вона мені перечила, нам уже давно остогидли всі інтонації наших розмов, не кажучи вже про їхній сенс. Що ще могли ми сказати одне одному, як не до огиди пережоване протягом минулих десятиліть? Коли вже й невисловлені одне одному думки ми знали напам'ять.

А це ще й Жофі з деяких пір почала довбати мене, аби я забрав хлопчика додому.

— Привезіть додому хлопчика, молодий пане! — казала вона. — Хочу побачити його перед смертю.

— У такому разі ще встигнете, — відказував я. — Адже це ви будете вищирятися біля моєї могили, а не я біля вашої.

Стара засміялася.

— Не доведи Господи, — мовила вона. — Тоді я денно й нощно витиму над вашим надгробком, аж поки й мене не забере диявол.

— Диявол? — перепитав я роздратовано. — То ви й у пеклі намірилися мені дошкуляти?

Стара не відповіла.

— Балачки балачками, а дитину додому таки спровадьте, молодий пане, — попросила вона через якийсь час.

— Навіщо?

— Бо в домі потрібен чоловік.

— Ідіть до біса, старе бабисько!

Соромно згадати, але вона мене так розгнівала, що того дня я повернувся додому лише пізно вночі, коли напевне знав, що вона вже в ліжку. Ще бракує, щоб вона і в мої сни поткнула свого червоного всюдисущого носа і невгамовного, як помело, язика. Їй, бачте, замало оббирати мене до нитки, вона ще й сміється з мене? І то зверхньо, як дурноверхі дорослі з малої недосвідченої дитини: мовляв, пожди-пожди, колись і тебе життя навчить! Будеш і ти ледве ноги волочити. Ніби я зараз їх не волочу, до того ж щораз повільніше. А останньо в її голосі з'явилися жалісливі нотки: мовляв, бачу-бачу, що повільніше, врешті і в тебе, бідолахо, заростає тім'ячко. Годі й казати, що ревнива стара відьма точно вирахувала, відколи — а й справді: відколи?.. Бог його знає, — я не ночував поза домом, так само, як раніше вона своїм гачкуватим відьомським нюхом безпомильно визначала, коли я був у жіночому товаристві, і щоразу давала мені про це знати ледь помітним, мстивим посіпуванням ніздрів.

Візит панни Сільвії збив з пантелику не тільки мене, а й її теж; вона підозріло розглядала мене то справа, то зліва, і якщо випадково перехоплювала мій погляд, одразу ж опускала очі. Якби я зміг колись назвати її матір'ю, тобто не соромився її, то спитав би прямо: ну, ти ж усе знаєш? Ти бачиш крізь стіни й чуєш кожен звук? Зазираєш у мої найниціші сни?

Та навряд чи ти знаєш усе. Тобі невідомо, що наступної після тієї сумнозвісної пригоди ночі я лежав поруч з Сільвією — за її відсутності — й довів самому собі, що мій чоловічий вік ще не минув. Якби я захотів, то міг би здійснити зґвалтування духа й тіла жінки, її шокання легко викинув би з голови, а шелест сторінок рукопису — з пам'яті. Коли вона отак лежала біля мене, моя фантазія малювала її обриси, вона догідливо рухалась або завмирала згідно з диктатом мого смаку, і я, заспокоюючись, переконався, що й надалі залишаюся паном і господарем усіх своїх тілесних органів. Нема чого відмовлятися від фізичної насолоди кохання, вирішив я ще по обіді. Певна річ, не йдеться про надлишкову трату сили. Це прерогатива легковажних двадцятирічних молодиків, які бездумно розтринькують свою дурну життєрадісність. Та я знаю, що мені вже не двадцять, хоч і не можу підтвердити цього ні метрикою, ні свідоцтвом про хрещення.

Ні, панночко, ми не будемо тринькати свої сили, повідомив я гарячій і розшалілій у моїй уяві Сільвії Вуковіч, бо ми, слава Богу, не двадцятирічні. Ми розважливі, навіть, у певному сенсі, скупуваті, бо найкращі життєві соки бережемо для роботи. Ось тепер, як бачите, я задовольнив би вас до нестями — легко! — та, на жаль, не маю часу — цьом-цьом, — бо на мене вже з нетерпінням чекає письмовий стіл… І шо — рукописи?.. І шо — мої, еге ж?

З цим я й вступив до нової епохи свого життя — в лабіринт самоомани. Правда, блукав я там недовго, але ґуль понабивав чимало. Щоночі я переконував себе в тому, що мені є що витрачати, якщо забажаю; моє тіло продовжує мені вірно служити, терпляче витримуючи пустотливі вибрики моєї уяви. Це залежить лише від мене, розмірковував я, лежачи під тьмяною зірочкою нічника і вдивляючись у невиразні в темряві обриси мого улюбленого письмового столу. Тільки від мене залежить, чи, зіп'явшись вранці на ноги, я злечу до зірок, або скромніше — поближче до них — чи тут, на цій грішній землі, підніму слухавку і зателефоную Сільвії Вуковіч, яка з безмежним оптимізмом залишила на моєму столі свою адресу й номер телефону.

Я так і не зателефонував їй. Щовечора давав собі слово це зробити, проте вранці відмовлявся від власного рішення. Якщо моя рука все ж тяглася до слухавки, я відсмикував її, ніби мене вкусило «шо» в подобі павука. Я мушу працювати, казав я собі, адже все блаженство людства, безсумнівно, залежить від закрутасів мого пера, як і блаженство моїх сусідів Іштвана Барца та Йожефа Кеттауера, що, висунувшись з вікон і, тамуючи дух, з двох боків спостерігають за порухами моєї ручки. А за ними — уся країна нашорошила вуха. Та що країна! — усе людство, адже мої книги перекладені на чотирнадцять мов світу. Так, я жертва почуття обов'язку: я не можу зателефонувати Сільвії Вуковіч. Не тому, що невпевнений у собі, адже щоночі доводжу, що можу обходитися з нею, як душа забажає; і не тому, що надто вразливий, бо не раз до цього падав і в вульгарніші обійми. Я керувався не письменницькою моральністю — хай йому грець! — адже друкуються й гірші, ніж у неї, рукописи. Гадаю, на моїй репутації не з'явилася б надто масна пляма, якби я один раз на старості купив її ціною жіночої усмішки.

— Мені шкода, панночко, — міг би я сказати їй по телефону, входячи в Робесп'єрову роль Непідкупного, — безумовно, я міг би коли завгодно виправити допущену минулого разу невправність, однак за браком часу прийняти вас не можу. Я нині саме займаюсь формулюванням одинадцятої заповіді.

Однак минув певний час, поки я себе викрив. Боягузтво глибоко зачаїлося в моїй душі, і мені бракувало духу пройти випробування дійсністю. Бо десь у самому своєму осерді я таки знав, знав навіть краще від своїх внутрішніх залоз, що старішаю, і мій шлях наближається до кінця: тепер уже й не страшно ставати легкодухим. Ясно усвідомлюючи при цьому і мудро з тим примирившись, що наприкінці ми все одно будемо переможені, все ж деякий час, хай лише тліючи, ми ще здатні чесно вершити свою справу. Мені огидні стариґані, що козиряться в молодики. Моя рука добре знала, що робить, коли, потягшись до телефону, зненацька відсмикувалась: вона не хотіла мене зраджувати. Вона краще за мене знала жахливу прірву між уявою і дійсністю.

Повторюю, період лицемірства і самообману швидко добіг кінця, раптово провалився, ніби в прірву. По обіді якогось дня — пам'ятаю, то була субота — я несподівано скис. Цьому не було жодної причини. І тут я раптово усвідомив, що старість лупнула мене в потилицю і я гепнувся додолу, щоб більше не підвестися. Марно я умовляв себе, що моя чоловіча сила ночами ще заграє? зі мною, однак душа — проклята! — знала, що я вже ніколи більше не пізнаю — як сказано в Старому Заповіту — живу, з плоті й крові, жінку. Місце в постелі поруч зі мною охололо назавжди.

Повторюю, не було жодної видимої причини для того, щоб спала полуда, яка так глибоко таїлася у звивинах моїх мізків, що жоден психологічний пінцет не витяг би її звідти. Я сидів за письмовим столом, у полуничному світлі весняного присмерку, долаштовуючи фразу у своєму ще незакінченому романі, коли зненацька спіймав себе на тому, що плачу. Сльози лились по моєму обличчю, на моїх старечих губах відчувалася сіль. Я здивувався, облизав губи. Ридання прорвалося вже згодом, пробившись крізь павутину нервових схлипів, і було таке нестримне й судомне, що я ухопився за стіл, аби не звалитися зі стільця. Досі не розуміючи, що зі мною, що трапилось, як ображена дитина, я кулаком витирав сльози. Це було, мабуть, кумедне видовище, можна собі уявити: сивоволосий, хоч і міцний ще старий, при здоровому глузді, сидячи за робочим столом, поринувши в роботу, без будь-якої видимої причини раптово заходиться плачем з такою смертельною образою в серці, ніби йому дав ляпаса власний син. Він живе в достатку, тішиться загальним визнанням, деякі його книжки, як уже згадувалося, перекладені іншими мовами, і от одного дня він виявляє, що гірко ображений на увесь білий світ. Ще б пак, він має вмерти!