Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 9

Про мед я чув, але ніколи його не видів. Зате я добре знався на простому камінні й не боявся, що промину диковинний. Менші камінці я переніс у руках, а важчі котив по землі. Аби не перепинав бур’ян, я постинав його мотичкою, яку приніс Мордко. Він дуже переймався, аби я напав той сховок. Купа за хлівом маліла, а на дворі вершилася, там з мого каміння вже почали мурувати загороду.

«На споді, на споді шукай, - нашіптував Мордко. -Сподовиння і в котлі ситніше».

Я вивітрив собі очі, а жаданого камінця не знаходив. Хоч коло Мордка я вже й звик, що добрятина так легко в руки не дається, був дуже засмучений. Не менше клопотався й жид. Приніс віничок - може в порохні застряв камінець? Коли я пообмітав пристінок, Мордко простяг свій широкий рукав і витеребив щось у смітті.

«Овва, чи не казав я тобі, що тутки він!»

Огризок був такий же безбарвний, як і його очі. І такий же пісний на дотик. І зовсім не м’який.

«Е-е-е, чекай, милий челяднику, це ж камінь живий. Аби розм’як, його, як і чоловіка, треба розігріти. - Мордко приніс гасницю і підніс до неї той дарабчик, та скоро передав його мені: - Ану тепер мацай. Видиш - подався, то є знак, що він тебе признав, готовий тобі служити. Лише до серця його не тули, бо стане воно м’яким, як котяче гівно».

Камінець пахнув гіркуватою квіткою, дуплом диких шершнів і чомусь церквою. Дорогою домів я стискав його обома долоньками, аби не захолов. Аби не розсердився на мене, недбайливого. Руки я тримав попереду, від серця оддалік. Я не хотів, щоб моє серце стало м’яким. Бо твердості в ньому й так було мало. Гуціли натруджені руки, а в скронях солодко гула наша прикінечна бесіда.

«Ти ще маєш глиняні гроші?» - запитав у воротях Мордко.

«Ні».

«Овва, виходить, ти вже нічого не годен купити в мене».

«Я можу ще їх наліпити».

«Не треба, не ліпи. Ти вже гідний справдешніх грошей. Завтра дам тобі істинний крейцер».

Коли дають - бери, коли не дають - чекай, коли дадуть. Роби так, аби дали. На розсвітанні я шпацирував до знакомитої кам’яниці, як вояк на денну варту. Мордко стояв біля колодязя і був не при дяці. Може тому, що мусив розлучатися зі своїм крейцером. А ще я боявся, що він полінується для цього дістати руку з поперека. Та він таки посяг у кишеню лахмана і витяг монету. Простягнув її перед себе:

«Здри, як цвіте на сонці. Золото і є сльози сонця. Тому люди й мають з ним стільки гіркоти... Йой, хмарця на мене!»

- монета зісковзнула йому з долоні і гулькнула, як пуголовок, уводу.

І моє серце впало за нею. Я прикипів до замшілої цямрини - на темному студенистому дні яскріла дрібна крихта. Мій крейцер, мої перші справдешні гроші. А Мордко аж завивав від розпуки:

«Громи небесні на мене, нещасного! Як я буду тепер пити з цієї криниці, знаючи, що там чужі гроші?! Як я буду змивати свою покірну голову й відпарювати свої смиренні кості?! Як я буду позирати в очі чесним людям, і найперше

- тобі?! Не буде мені спокою на старості».

Я не знав, чим би його втішити. Мозок мій гарячково булькав, як миловарня, а очі вхопилися за відро, приторочене до острішка.

«Пане Мордку, а що коли я вичерпаю студню?»

«Роби, що хочеш. Гроші твої, ти їм пан».

Колодязь теж був панський - з корбою і тонким ланциком. Спершу мені було навіть весело крутити колесо і хлюпати воду на плитняк дворища. Та Мордко нагойкав, що так я вчиню другий потоп і зволив носити відра на город. Стояла спека, і грядки пожадливо спивали воду. Я й сам її глитав нівроку, аби менше лишалося там. Руки деревеніли, а я все крутив і крутив вороток. Зазирав у кадоб, міряючи оком, скільки вершків відібрано від води. Ярочки між грядками вже виповнилися і Мордко звелів носити воду в сад.

«Що криниця, коли челядник добре прикладеться, то й море ложкою вичерпає», - підігрівав мене жид.

Я не знав, що таке море, мені б порадити зі стуцнею. Ми змагалися з водою: я черпав, а вона прибувала. Та все ж дно помалу віддалялося, а гріш жаданий ближчав. Коли відро зачерпнуло рінь, Мордко приніс вузьку драбину. Я спустився на денце, дрижачи тілом і цоркаючи зубами. Але в заколоченому глинищі втямити щось було марно. Мордко, як завжди, мав на все раду. Я взявся вичерпувати мул і цубрити його д’горі. Там висипав його в загородці й пересіював руками. Відро за відром. Доки на дні не здригнулося, як живчик на скроні, чисте жерело, що обпікало руку.

Тоді вперше серед білого дня побачив я звізди. Вони рясно кліпали в колі камінної цямрини, як срібні іскри на попівських ризах. Тоді ще я не знав, що на споді криниці все видиться таким великим, а зі споду - величним і значущим. Навіть звуки наземні тут гучать, як глухі дзвони. Сюди, в колодязну глибінь, долинула до мене й бесіда Мордка з жоною, що лицем нагадувала пліснявий гриб.

«Нащо ти собі зайшов із цим дурнякуватим гойчуком?»

- пискляво звідала вона.

«Він не дурний, Рифко, він добрий».

«Добрий - дурному брат. Мало на тебе робить дурнів дорослих?»

«Це зовсім інше, Рифко. Вони роблять, аби жити. А він

- щоб пізнавати. Я це читаю в його очах. Кортить вивідати межу його волі й терпіння. Мене ця забава дуже тішить. І трішки засмучує».

«Чому?»

«Тому що волі й терпіння в нього, виджу, як у цій бездонній криниці. І така ж чиста довіра до життя. Мала трава -роса велика. Такі люди з біди черпають радість, зі страху - сміх, а з болю - надихнения. Чуєш, дорога Рифко: це вони хазяї життя, а не ми, в котрих грошей як полови».

«Чи не казала я тобі, неборе, не пий зрана пиво, бо від пива голова крива. Знайшов чим журитися».

«Я з цього не журюся. Ба навіть тішуся».

«Це ще ліпше - тішитися якомусь чужинському виплодку».

«Не такий він нам і чужий, Рифко».

«Гойте, люди! Що ти мелеш?»

«А те, що виплодився він у нашій «Русалці». Куди, до слова, і наш шалапутний Мошко занаджується бити карти».

«Прикуси язика, не хочу й чути такі дурнота», - брязнула тацею об лавку.

Я не дуже розумів, про що вони говорять. Та й не до того мені було. Розпач, що крейцера немає, розривав мені зів’ялі від утоми груди. Та Мордко й зараз напоумив мене:

«Дай свіжій воді прочиститися, а тоді задобри її. - Подав мені коновку сірої солі: - Обсип нею бокове каміння, посій на дно, а тоді нагостри свої очі».

Так і сталося. Сіль відтягла слиз, і крізь нурт піску тьмаво зблиснула жадана монетка. Вона була дрібною і мідною. На глибині все видиться більшим і принаднішим.

Зате як тішився Мордко: «Тепер і ти при грошах, і я вернув собі спокій».

Мідяк я віддав Олені. Вона купила за нього дві мірки муки, на якій ми жирували з місяць. Ніхто мене вже не кликав на жидівське обійстя. Перегодом я сам набрався смілості зголоситися. Двері мені не відчинили, як звично. Слугиня сердито виповіла в шпару: «Пан Мордахей подався на свої соляні копальні, і чекають його не скоро». Я вернувся до своїх псів і до дітвацьких бавок.

Я ще не збаг тоді головної Мордкової науки, але на світ уже позирав по-іншому. Він здавався мені цікавішим, ніж раніше. Я вже прислухався до нього, хоча мало ще чув.

Недавно ми з майстровим Рахунеком брали з берега на випробу землю. Він плював на долоню, розтирав глину й обертав рукою, тряс, мочив у воді. Навіть брав на язик. Стромляв у глинище залізний ціпочок. Вергав каміння на плесо і дослухався. Прийшли його люди, натягнули через воду мотузки, і Рахунек цілився повздовж прижмуреним оком. Присилував одного брести, пірнати посеред річища і щось йому доповідати. Говорили вони по-швабськи, я не розумів. Я чекав, як недужий лікарського присуду. Під полудень Рахунек змив клопіт з лиця і присудив: «Міст тут стоятиме, як струна. Ліпшого місця для нього не вибрали б і роменські зодчі. Одно раджу: бити бики з тиса». - «З того, що наші називають негний-деревом?» - запитав я. Майстровий ствердно прикліпнув. Цей чоловік не гайнував часу на слова. Вже давав розказ, де стовпити робітні поприща.

А я пішов виходжувати поземні метрики. З бургомістром давно заручив умову, що купую в города вільну парцелу на правому березі Латориці. Лише ще не вибрав котру. Тепер поклав перед ним змальований Рахунеком папір.