Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 69

«Ви, пане Криничар, більше, ніж вояк. Ті нищать, а ви відроджуєте».

...Час пролітав над Мукачевом, відносячи роки й десятиліття. Гой-гой, ноги мої глибше вростали в землю, руки стискали жмут віжок здоровезного розгонистого воза, а серце прагло краси. Ще раніше приставив я в науку до моравських ливарників двох похватливих хлопців, виписав звідти майстра і за рік вони почали це діло тут. Жига захоплено чипів над формами, Йванко йому помагав. Так ми почали виливати з чавуну ступи, гирі для важниць, печі, лавиці, надмогильні хрести і плити. Був і світильник Жигової руки, виліплений в образі діви, що простягає в долонях вогонь. Якийсь час карбували ми й медалі для королівського війська. Один вельможа з Марамороського Сигота, дочувшись, попросив відлити йому ворота й огорожу, а добре б - ще й коритце з водограєм. Я поїхав сам на місце, аби зміряти все наочно.

Несподівані обдарунки Твої, Господи. Тільки-но ступив я в двір сиготського маєтку, як зір мій з того краєвиду нараз вихопив жінку, що сиділа зі служницею під деревом і перебирала черешні. Ясне волосся тугим перевеслом косичилося на потилиці, а слова її відбивалися тихим дзвоном об таріль. Соломка! Вона сиділа до мене спиною, і я вгадав вигин її шийки одразу. Я впізнав би той голос із річища голосів. Хоч то сиділа важна пані, а не рухливе, сміхотливе дівча. На травиці бавилися з щеням діти. Обходячи посідок, я бокував і хнюпив вид, аби не виказати себе. Нашвидко замалював, що треба, від гостини відмовився. Не хотів підживляти спокуси. Ачей вона мене не впізнала, а може, не подала знаку. Вже на вулиці я, як злодій, зазирнув ще раз у шпару паркану. І серце моє знову затерпло. Вона була прекрасна. У гарної жінки не лише весна гарна, а й літо.

«Соломко, Соломко, постели мені м’яко». - «Я сама простелюся тобі м’якою дорогою. Я для тебе спасенним дахом буду, хлопче», - відлунювала потривожена пам’ять.

І тої миті, під чужою загородою, врозумів я: нічого тобі не належить; стільки всього маєш, лише не те, що найбільше хочеш. Пронизливо-гостро, аж до німого плачу, забаг я мати свій дім, свою криницю, сад, а в ньому - жону і дітей. Аби вони бавилися на зеленому моріжку.

Я вернувся додому і в першу голову завів собі молоденького пса, назвав його Мирком. А тоді став придивлятися до жінок. І очі помалу відкрилися. Мій перший цеховий подільник Микула, зверхник ради «знатних і розумних», нараяв купити ділянку над Латорицею, що клином сусідила з його обійстям. Зібрався я недільного підвечірка оглянути її, покликав і пса. Заблудили ми в садах. Бачу - дівчина йде з козубцем ягід. Ступає пружно, рипить накрохмаленою сорочкою, вихляє срібними кільцятами у вухах. Я обізвався, вона сіканула бритвами темних очиць. Завмерла, як козуля на скелі. І я завмер. Краплинки поту ряхтіли над верхньою її губою. А мені - диво-дивне -схотілося зібрати їх перстом, а може, й облизати. Я ворухнув устами, мимохіть рахуючи... до семи.

«Що ви рахуєте? - підняла лискучі торочки брів. - Я ж тут одна».

«То добре, що одна, - сказав я, збиваючись із ліку. -Менше покараних буде. Ягоди мої крадеш?»

«Ваші?»

«Це мій сад... завтра буце».

«То завтра й присікайтеся», - відтяла скоромовно й рушила далі».

«Стривай утікати. Знаєш, хто я?»

«Знаю, пан Кутьо».

«А це Мирко», - чомусь звернув я на пса.

Вона засміялася - аж малини затряслися в кошарці. А срібні кільця танцювали у вухах. Так заповзято сміялася.

«Чому регочеш, чорнявко?»

«Бо сміхота і є. У вашого пса ім’я людське, а у вас -собаче».

Це розсмішило й мене. Так ми вдвох і сміялися, розпуцжуючи перші намерки. Так і досі всміхаємося, коли стрічаємося очима. І нема на то ради. Уста мовчать, а очі самі між собою говорять. Десь я чув: любиш біляву, а жоною стає чорнява. Це про мене і про мою Марточку. Вона народила мені трьох доньок і наповнила радістю наш дім. Я пізнав, що таке зріла любов. Це коли з нею, з єдиною своєю жоною, ти чуєшся сильним навіть тоді, коли слабнеш тілесно й духовно. Тоді, в першу стрічу, мені не треба було й дораховувати до семи, аби вибрати її. Тепер я числю кожен день, який вона дарує мені своєю близькістю.

Марта ніколи нічого не обіцяє, вона мовчки береться і робить. А коли все готове, тихо відходить, аби не каламутити моїх розмислів. Вона нарадила мене взяти в прийми малого Йванка, аби я мав кого муштрувати, мав з кого ліпити свою подобу. Все, що не стається довкруж, вона стрічає словами «Дякувати Богу...» Зрідка я питаю її, що б вона хотіла мати ще. «Я хочу те, що хочеш ти», - відповідає моя Марточка. Здебільшого я не знаю, що хочу. Зате достеменно знаю, чого не хочу. Може, це й важніше.

Я й далі розбуцовую свій обшир, підсилюю цехове господарення, рубаю і саджаю ліс, копаю руди, стелю дороги, мурую кам’яниці, витягуючи Мукачево з глини. Це моя робота, мій приденний клопіт. І тільки. В підмурки і стіни я не вкладаю душу («Не вділяй із своєї живої душі на мертве», - застерігав Божий Симко). Для душі я маю інший просвіток. Помагаю церквам, кріплю береги Латориці від повеней, утримую сиротинець і богадільню, підпираю русинських учителів, визбирую по халупах і приставляю до діла метикуватих дітваків... Ці клопоти дивним робом вертають мені сили, які забирає безнастанна праця. Так по життю ведеться: дещо, котре ми вважаємо головним, послабляє нас; інше, на перший позір другорядне, - кріпить нас.

Справдилися Мордкові й Гречинові настанови. Мушу зізнатися, що гроші самохіттю ходять за мною. Як хвороби, котрі я не лікую; як пси, яких я не відганяю; як злодії, від котрих не ховаюся; як жінки, котрих не кличу... Мабуть, через це вони, гроші, й вірні мені. Така їх удача.

Я не кохаюся в багатстві, ба навіть воно гнітить мене. Я не чую любові до грошей, затея відчуваю їх силу, холодну, тверду і стійку силу, здатну перемінювати світ, а з ним водночас і людей. Я не противлюся грошам, я прислухаюся до їх непримітного руху, як до кругообігу крові в своїх жилах. Гроші живуть своїм життям, а я своїм. Ми не вадимо одне одному. Ми, як двоє сильних псів у одному дворі, - не гриземося, але й не лижемося. Ми, кожен по собі, служимо одному Господареві.

Закони грошей прописані в моїй пам’яті, як моє ім’я. Точніше сказати б - мої імена: Овферій, Ферко, Федорко, Фарад, пан Кутьо, Криничар. Та віднедавна я перестав коритися тим законам. Я вперше не нагнувся й не дістав із-під землі золото. Хоча дійшов до того скарбу власним розмислом. Прийшли до мене найматися люди з Арданова. І я сказав їм: «Гроші у вас під ногами». - «Як це розуміти?»

- «А так. Знаєте в передсілку криничину старого Данила-копача? Там під дичкою його куча тулилася... Копайте на три-чотири лікті вглибину вузькими шанцями, - і накреслив ш мапу. - Якщо нічого не знайдете, я заплачу за цю роботу. Якщо знайдете - земля сама заплатить. Але знахідка ваша належатиме цілому селу».

Люди знайшли закопані обіч дороги два золоті бруси. Перекази доносили, що багатий песиголовець (так називали в давнину монголо-татарів), якому належало село, поклав тут золоті стовпи, а коли забирався, то наспіх зрізав лише те, що було на поверхні. Данило знайшов «земельне масло», та чомусь затаїв, не скористався ним. Я теж розсуцив так: якщо він не полакомився, то і я не рушу. Закон криничарський переважив закон грошей. З того скарбу поклали биту дорогу в село, висушили болото, розширили громадське пасло, ще й на кожен двір припало по 20 флоринів. Мені арданівці привезли з подячним поклоном бочку меду. Файний був мед, пахнув старою шкірою.

І борги я не вибиваю, хоч велить це закон. А боржників у мене багато, давно урвався лік. Я й рахунок вести покинув, знаючи, що найперший боржник - сам я. І як смію здирати їх з інших, коли ще не відплатив свої?

На місці печери, де переховував мене чернець, поклав я церковцю в честь святого Симеона. При ній, на горовій волі, в шептанні трав знайшли упокій кості мого духівника. Любо йому звідти поглядати на розбіги своїх земних стежин.

Якогось дня дочувся я, що виголошено послаблення каторжанам Паланку. Збивають з ніг залізні колодки й зрізають темничні ланци. Я зголосився гамузом скупити це.