Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 58

Та чую й інше: як стоголосо гогочуть залізні роти, хапаючи воздух п’янкої бойні; як ратища скрегочуть об кістки; як хрипло клекочуть прохромлені грудини; як хрускають, наче молоді горіхи, під копитами голови; як зітхає земля під поваленими тілами; як гайвороння крилами відганяє мух від теплого ще м’ясива... Хтось дубцем ломить іудейські голови, аби не тупити залізо; хтось на мотузці тягне за ногу дорідного мурзу, хтось гарцює конем на жіночому лоні в тяжі: «За наших збезчещених матерів і доньок!»; хтось списом відгортає шальвари потятої татарки і ласо щирить зуби: «Правду брешуть, що бусурманки голять пипи...» Виск, гвалт, йойки, замашна лайка, свист, безумний сміх, короткий плач, гортанна молитва, зуск стріл і куль, подзвін сталі, бемкання дзвонів, ревище худоби, дитячий вереск, лопотіння вогню, хлюпання крові... Йде січа - звична козацька робота. Жадана кривава гостина для запаленої помстою душі, присмачена піснею: «Рубаємо мечем голови з плечей, а решту втопимо водою...»

Звідки, звідки ця страшна переміна, щоразу дивувався я з тих людей - таких чулих і м ’якодухих у буденному тривку, скорих на сльозу і обійми, таких дитинно веселих за столом і сумовито-ніжних коло лірника чи бандуриста?! Ніщо в одній мірі не могло кинути людину в таку переміну Зате різні притичини, злютовані воєдино, могли. І я їх зрозумів. Це був поклик помсти за понівечену честь і відібрану чужинцем землю - найпершу цінноту рільника. Це був немилосердний захист своєї віри. І це був порив волі, отруєння безбережною свободою. Коли кволий після болісті чоловік виходить надвір, свіжий люфт його потьмарює, голова йде обертом. Так було і з ними.

Живучи в тому товаристві, я з жахом дізнавався, що пережив цей народ, що сподіяли з ним, з його маєтністю і його церквами зайшлі татари, турки, молдавани, а надто люті сусіди ляхи. Тіснили, мордували віками й нас, підкарпатських русинів. Але незмірна наруга вкоренилася на цій землі - Украйні. Скільки наслухався я переказів про те, як лукаві ляхи потоптували їх; у самий Великдень (християни!), знаючи, що козаки в піст не беруть зброї, віроломно вторгалися в їх посілості, рубали впень жіноцтво й дітей, палили церкви, вбивали панотців, а бувало, що й смажили на залізних прутах. То як їм було не мстити?! Вони й мстили, мстили з подвоєною люттю - аж чортам було смішно. Спустошували Польщу, винищували панство, а маєтки їх обертали в нужники.

Щирого подиву гідна боголюбність цих войовничих людей. На дверях козацьких церковець висіли ланци з кутими шлеями. Вони для тих, хто злегковажить не прийти на утреню (тут називають її надранньою молитвою, бо починається досвіта). Цілий день ослушник висітиме на дверях, припнутий ланцом, - така покута. Горді козаки ламають звіддалік шапку перед панотцем і ченцем, а Божу службу слухають стоячи або на колінах.

Ми, русини з Угрії, одного з ними кореня, це вчувається і в бесіді, і в душевному строї. Лишень ми більш заглушені, зацьковані владним чужинцем. Ми - людність пристосовлива й запозичлива. Серед людей, як серед звірів,

- дужчі поїдають слабших. До всіх дужчих ми в покорі призвичаювалися, при цьому запозичали від них хосенне, проте свого держалися твердо. Тому нас не нищили, а лишень визискували. Це, видати, й порятувало нас, зберегло як спільноту, як народ. Здавлена горами й прибіднена малоземеллям вдача помогла нам уберегтися. Біда пуцом входить - золотником виходить. Це гейби про нас мовлено.

Але вони не такі - ці люди, що називають себе черкесами, козаками, лицарями волі. їм є що боронити, є за що битися. «Доля» і «воля» - ці два слова висічені по два боки леза їх шабель. Батько Хмель (так вони називали свого першого проводиря), що підняв їх на опір, дав кожному землі стільки, скільки зможе зорати й засіяти, і жодного гроша не платили податей. Зате кожна родина мала спорядити до Запорозького війська одного козака в сідлі.

На добрий місяць кінного шляху тягнеться вподовж ця земля. Є де розгулятися вольному вояцтву, є що боронити, є звідки виганяти нападників. І я мав коло них роботи понад ніздрі. Табур (так називає татарва козацьке пристанище) треба було обкопати й обнести валом, знайти джерельце, вимостити криничину.

Про українські криниці я міг би говорити довго і з невичерпним подивом. Воістину, якщо ставки й озера - очі цієї землі, то криниці - її живе нутро, душа. Було підмічено, що в лихолітні часи поневолення колодязі міліли, вичахали, наче сама земля стискалася і всихала під ногами напасників. У краях, що зазнавали найбільших нищень людності, вода в колодязях червоно барвилася і пахла труйною солодкавістю. Аж коні ординські бридилися, не могли її пити. А коли стала на крило народна воля, коли козацтво рушило хмарою на супостата, - запалі криниці самі по собі стали відживати, повнитися чистою і сласною водою. Тут воду не п’ють, як ми, нею «ласують». І ставлення до неї побожне.

Повідав мені старий хорунжий Тимко Леміш, син і онук криничара, як він ще від діда чув перекази про чин криничарства. Згоду на нову копанку давав відун, а копав її знавець із молодими помагачами. Криницю освячували й замовляли. Там, де не було церков, коло неї збиралися мольбища. А коли нападала посуха, жони гурмищем ішли до польової криниці з віхтиками чебрецю, материнки, підмаренника. Роздягалися й у місячному сяєві обливали себе водою. На чотири боки світу лягали голими тілами в рівнораменний хрест і замовляли землю, воду.

«Водице-кринице, рідна сестрице! Течеш ти глибоко, що й оком тебе не вхопити, розливаєшся широко, що й ногами не обійти. Як вічно нуртуєш у джерелі, так вічно підживляй тіло й душу мені, всяку живність, комаху й бадилину. Напувай землю, приходь без градобоїв і смерчів. Будь, як лагідна жінка: стриманою, доброю, помірною. Осипайся на нас рясним теплим дощем, коли просимо, а не тоді, коли косимо. Живи, жива водице! І ми біля тебе розправимо рамена. Хвала твоїм вічним джерелам, дощам, росам і лагідним хмарам!»

Так вони рядили при студні, а тоді розходилися живими струмками, скроплюючи землю намоченим зіллям. І земля влегшено й утішно зітхала під їх гарячими ступнями і набухала нуртовими водами, як годувальниця молоком.

«І землі нам Господь украяв дорідної, - щурив проти люльки лисячі очі Тимко, - і водою налляв її славною, як дар небесний». - Відкладав чубук і тихо курникав одну з прадавніх дідівських пісень.

А що було передсвіта?

Ані неба, ані землі.

Лишень було синє море,

А на тім морі два дубочки,

А на них два голубочки.

Стали думати-гадати -Як світ білий зачинати?

Спустилися в теє море,

Вибрали собі камінці.

Синій камінь - синє море.

Жовтий камінь - жовта земля.

Тимко втаємничив мене в загадки потужної спілки води і землі. Доти я ходив ярами, бережками, валами й греблями, не розуміючи, що це рукотворні поробки для влегшення життя. Прості й досконалі в своїй мудрості. Ровами відводили наглу розповінь, а перегатами рівняли водотоки, стримували цінну вологу. Зводили їх із глини, а щільнили гноєм і соломою. В такій гаті нерідко залишали вузеньку промежину, через яку струмінь бив у млинове колесо, крутив його. Не треба чекати вітру й майструвати громіздкі вітряки. А що вже казати про привабні ставки, що ліпляться майже до кожного хутірного обиталища! Все на потребу дає природа людині, котра має здоровий глузд і повагу до неї. Бо людина й природа - як перст і ніготь.

Мушу сказати, що цими речами я переймався більше, ніж військовими. Хоча війна безупинно підсувала мені чорну роботу. Спочатку - копати вали, які по-турецьки називалися «матаріс», а після побоїщ - кургани. Вали громадилися на людський зріст. Коли набігав ворог, ми ставали на солом’яні приступки і стріляли з мушкетів і луків. І тут же ховали голови, аби набити цівки знову. За таким глиняним заборолом козаки лишалися майже не уражені. Коли просіяні стрільбою ворожі регіменти наближалися впритул, з боків вилітали наші комонники і сікли їх на капусту.

Навчив мене Тимко й козацької бойової молитви.

«В морі-окіяні є білий камінь Алтор, на тому камені є муж камінний у тридев ’ять колін. Раба Божого і товаришів моїх камінним одягом одягни від востока до заходу, від землі і до небес; від гострої шаблі і меча, від списа крицевого й рогатини, від дротика гартованого й негартованого, від ножа, сокири й гарматного бою; від свинцевих кульок і від влучних самострілів; від усіх стріл, оперених пером орлиним, і лебединим, і гусячим, і журавлиним, і вороновим; від турецьких боїв, від крітських і ляських, і від татарського й калмицького супостата. Святі отці і небесні сили, вбережіть мене, раба Божого. Амінь».