Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 54

В Синайській пустині почув він від старого погонича: «Дурний, хто сидить дома». 1 звеселів ще більше серцем, бо дахом його було ціле небо без країв. А дорога стала його сутністю. Водячи світом - вертала до порога; ведучи до Бога - підводила ближче до людей; зводячи з людьми -наближала до самого себе...

Пишучи ціпком по глиняній долівці, як по мапі, Божий Симко витягував із пам’яті низанку країв і земель, які обійшов пішки.

«А де вам було найлюбіше?» - дозвідував я.

«Де б я не був, я був дома. Навіть живучи під Ланцовим мостом у Пешті, який там поштиво називали на «ви». Спав під рипучими мостинами, а вдень мурував із братією каплицю святому Гелерту. Той одчайдушний монах жив на горі у хижці із труску і проповідував кочівникам, що сіли на дунайських берегах. Люди опускали вуса з колючими кінчиками й такі ж колючі очі й мовчки слухали. В суворі, сутемні душі поволі пробивався просвіток Слова. Чернець ходив винницями й полями і сіяв коло земледільців своє сім’я - аби, жнучи для рота, збирали вони жниво й для серця. Поганських верховодців це гризло, і якоїсь ночі вони підпалили його кучу, а самого Гелерта запхали в бочку з набитими цвяхами й пустили її під гору в Дунай. Кажуть, розп’ятий у тій круглій домовині проповідник, скочуючись у прірву, гнівно кричав у дірку для чопа: «Схаменіться й покайтеся! Покладіть до стіп Господа гріхи ваші! А я вас прощаю. Дунайська вода з кров’ю моєю буце вам спасенною купіллю...»

І в цвинтарному гробівці у Відні живучи, я також чувся як уцома. Служив там монахом-комірником при цісарських родових склепах. У церковці стояла непримітна шафиця черешневого дерева. В кожній шухляді - по ключику з хрещатими борідками, змащеними льняною оливою. Ключі ті до замкових гнізд старих склепів, у яких спочивають кістки правителів. А новенький чертог без дверей дочікувався нового насельника Саду вічності.

Скорботне займище було обнесене білим муром, на дубових дверях - бомкало. Коли вмирає цісар, приносять його під ці двері і кладуть на землю - най востаннє втішиться своєю привільною маєтністю. Аббат, що відспівав його, торгає залізний язик. «Хто там?» - суворо запитує цвинтарний ключник. «Імператор Священної Римської імперії Леопольд Перший», - одповідає аббат. «Не знаю такого», - похмурий голос із-за муру. Знову стук у двері. «Хто там?» - «Ерцгерцог Австрії, король Угорщини, Чехії і Богемії, граф Тирольський, князь Опельнський і Ратиборзький, правитель італійців, іспанців, голландців, сербів, словаків, русинів та інших народів». - «Не знаю такого». І знову било гримить у ковані двері. «Хто там?» -«Нащадок Великого Карла, син Фердинанда III та Марі'ї-Анни Іспанської, батько королеви Португалії, імператора Йосифа І та штатгальтера Нідерландів». - «Не знаю такого». Гупають учетверте. «Хто там?» - «Тріумфальний звитяжець битви при Гохштедті, композитор і просвітитель, жертводавець малярства, зачинатель університетів». - «Не знаю такого». - «Гуп-гуп-гуп!» - «Хто там?» - «Раб Божий Леопольд». - «Нехай заходить». І двері вічності зі скрипом прочиняються...

Бувало, що жив я й без даху, віття дерева слугували ним. Хоча б у священному Гетсиманському саду. Вигріб там собі гніздо під старою, змученою часом і безводдям оливою. Припам’ятно, як придибав я до Єрусалима вклонитися Гробу Господньому. Був ранок, і перший пук сонця протяв солону полуду сну - білі, як цукор, кубики житловищ ряхтіли на спадах горбів. Вітер сироко чесав сиве листячко чіпких олив, схожих на наші верби, і крутив клубами перепеченого пороху під ногами прочан. Усесвітня сторожка тиша замикалася над нами, як храмове шатро. Ми впали на коліна, втиснули чола в землю і клячали так, доки не провиднилося. І камінці не муляли нам стомленого тіла - може, тому, що Його сандалії колись ступали по них...

У чоловому храмі віри нашої стояв зуск мовної мішанини, сліпило мерехтіння свіч і пахло підошвами обувки з цілого світу. Кружний простір був поділений, як паляниця, на кусні, і кожен той церковний шмат мав своє убранство згідно з приписами їх канону. Важні ченці й роздобрілі священики порядкували в своїх вотчинах, простягали кожному тацю для пожертви. Я поклав і свою копійчину, вбережену в далекій і многотрудній дорозі. Жива ріка сунула, ламалася й спадала до крихітної печерки з жовтуватою плитою, з якої Він ступив у Вічність. Кіптява від тисяч свічок забивала памороки, але крізь неї тоненько пробивався запах тисячолітнього базиліка.

Після молитов, голодний, спраглий і вимучений, подався я вузенькою вуличкою в надії знайти десь криницю, а може, вщастить десь і голову прихилити. І вперся очима в напис під благенькими шатром: «Бідний мандрівниче, тут нагодують тебе». Я пересилив облудну гординю скромності і рушив туди. Такі ж, як і я, сіроми сиділи в затінку, і перед кожним клали виноградний лист із вареною крупою, трійко смокв і горня води, підкисленою цитриною. Попоївши, хто бажав з дороги, міг прилягти на циновку.

«Ось я й прийшов до Тебе, - сказав я подумки. - Ось я й знайшов Тебе у Твоєму Вічному місті. Ішов через карпатські хащі, через тучні долини, через моря й мертві пустелі до величного Твого храму, а Ти тут - у злиденному притулку на вузенькій тихій вуличці. І чого б дивуватися? Може, Ти й тоді тут проходив і хтось із пращурів цих нещасних підклав плече під Твою жахливу ношу? А інший рубонув по вуху знавіснілого центуріона... Звісно, де і з ким Ти зараз можеш бути, як не тут і не з ними».

Тоді я вирішив сповна відплатити за оту вечерю з Ним. Півроку збирав я датки по вотчинах і ремісних робітнях і зносив у цей притулок для прокорму бідарів. Спав у Гетсиманії, в прикореневій норі, і щоночі пробивав мене піт жалості до Того, Котрого всі тут покинули напризволяще... Жалості, змішаної зі страхом, що буду заскочений тут нічними жандармами. Нас, волоцюг, інколи хапали, товкли палицями і викидали за городські ворота. Боялися чуми. Де їм було розуміти, що самі ми прийшли сюди за уздоровленням... Сім раз був я битий. Не прийняв мене той город. Як і Його останнього разу не прийняв. І повернувся я порожнем, з просвітлено-легкою душею, назад у свої пенати - через помаранчеві гаї, через спалений начервоно Сінай, попри Мертве море, що загуслою лавою підпирало сиве небо...»

Так розповідав Божий Симко.

Мине з тої нашої бесіди добрий окраєць віку і бурлацька планида приведе й мене в ті землі. Після денних трудів у копалинах пустельної Таби я любив лежати на охристій піщаній косі. За рухливим сувоєм моря, що тремтіло місячними лусочками, світили вогні Зойордання. Вони видовжилися низанкою світляків, наче беззоряне небо Єгипту зсипало туди всі свої світила. Паркий вечір лягав мені на плечі, як зморений птах. Пахло сіллю, вітром і овечим потом - давні, як світ, запахи.

Десь тут, по захряслих міжгір’ях, Мойсей уперто водив пошарпане юрмище своїх людей і з гіркотою вдивлявся в їх погаслі очі... Десь тут, по зализаній морем рівнині, Рамзес літав на колісниці і обертався до зламаних рядів своїх голоп’ятих воїнів: «Приборкайте свої серця!» І ряди змикалися, загострювалися в живі піки. «Вперед! - горлав фараон. - Уперед в ім’я тієї, що змушує сяяти сонце!» Вони гадали, що він має на оці богиню, а Рамзес думав про свою любаску, яку обожнював з дитинства.

3 гори Синай, розпеченої за днини, надлітав гарячий низький тиховій, перебирав моє волосся, шурхотів на папері піщинками, древніми, як ці застиглі кам’яні пагорби, схожі на переплутані людські тіла - от-от піднімуться й підуть. Я дивився на священний берег чужої і рідної для цілого світу землі й гадкував про свій Карпатський край. Про нашу забуту давність і наші замулені криниці. Про людей, котрі ті криниці копали й черпали з них воду - найсолодшу воду на світі. І неспогадана свіжість торкалася мого чола, а відтак -і мого пера.

Все, що внесено було мені в скит, я відрихтував. Не лише поправив і набив нові рамці, а й відновив полотна образів. Так, як учив мене Жига: котрі мильною водою, котрі -цибулиними вичавками, а котрі - тепленькою оливою. Лики святих посвіжіли, відмолодли. «Блаженні ті, чиї серця сповняють радість», - нашіптував я Симкові слова, трудячись над образами. Він теж радів обнові. Він умів поцінувати красу, умів їй радіти. Я сказав йому про це.