Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 48

З кожною дниною легшала моя рука, а ще одне око, здавалося, прорізувалося на шолопку голови. З кожною дниною росла в мені надихненість на нові потуги. По цілому склепінню розбіглося павутиння тріщин. Вони показували кладку плит. Але мій взір в’язався лише до одної, що приймала знизу уцари і при цьому глухо відгиркувалася. Моє рубило довбало плиту по лінії впоперек, щерблячи запечену цеглу. Порох скрипів на зубах, крив спітніле лице. Правиця налилася оловом, здавалося, що я міг би збити на льоту орла-турула. Ця відлита в міді птиця розпростерла залізні крила над верхньою баштою Паланку. Мадяри вірять, що це турул показав їм путь на нову батьківщину, себто на землю наших батьків...

Натруджене тіло передавало втому і серцю. Мені приснилося, що тюремна баня обвалилася й накрила мене тісним куполом, і я лежу в цім гробовці й задихаюся, як риба, що вхопила вітру. І твердь тисне й тисне на груди. Я прохопився - аж то Гречин трясе мене за плече і показує вгору, підсвічуючи блимавкою. Щось схарапуджено тріпотіло над нашими головами, кидаючи ламкі тіні на стіни. Летючі миші! Звідки?

На ранок усе прояснилося. Моя нещасна плита провисла, оголивши шпару, через яку й пролізли кажани. Либонь, коли топтали оту плиту з глини, здогадався я, то в форму підсипали вівсяну солому. Тому вона й не розкололася, а провисла. Ми невідривно прилипли до неї очима.

«Тепер належить молитися, аби служник не підняв д’горі очі», - молитовно промовив Гречин.

Але тюремники нічого не втямили, вони рідко піднімають голови до неба. Як, зрештою, й арештанти.

«Ти маєш рівно один день і одну ніч, - жорстко, як ніколи, відтяв мій навчитель, коли острожник засилив замок на дверях із тамтого боку. - День і ніч на те, аби здрулити плиту і вибратися через пролаз».

«Як? - вискнув я, змірявши очима висоту в три людські зрости. - Хіба я птиця чи миша з крильми?!»

«Ти - чоловік. Твій розум і дух - твої крила».

Що я міг на те сказати? Розум розумом, дух духом, а черево вимагало собі поживу вже. Я дістав камінець і двома кидками, пограйки, дістав кажанів. Ми спекли їх і з’їли вкупі з крихкими крильцями. М’ясо нагадувало смак дрібних рибок сікавиць, яких ми в дитинстві глушили при березі каменем об камінь.

«А тепер - до діла! - тріпнув він гривою і нахилився за чимось. - Ти добрий стрілець і це тобі згодиться», - підняв іржавий клинець. Той, що вчора ще вистромлявся вістрям зі стелі. Видати, провалився в шпарину, а може, й кажани помогли. Гречин розпанахав лахміття, оголивши ребра, стягнуті обкрутами шнурівки. Три роки тому я закинув їїна залізку в цей склеп. А напилок тоді закинути не вдалося.

Старий розперезався, поклав мотузяний клубок біля цвяха, підняв очі на зрушену стелю: «Слово за тобою, криничаре. Правда, тут криниця не долі, а горі. І мої числа тут не зарадять. Лишень - твій окомір і удача. Берися, хлопче, бо велика цінність на кону - свобода. Ти її заслужив, а головне - дозрів до неї».

Не знаю, який з мене криничар, але псів я в’язав і розв’язував на бігу, а було, що й на віддалі. З нудьги, а ще більше із жалощів я відкривав уночі кліті гачком на шворці, не підступаючи до стін псарні. І пси цілу ніч гарцювали собі на волі. Псарям діставалося від пана Лойка за недогляд... Але тут гачок не поможе, тут клинець має поцілити з підсічкою, як у меткого рибаря.

Я завузлив шнурок на залізку посередині й довго зважував на долоні. Це головне. Рука мусила звикнутися з ним, злютуватися, степлитися. Тоді вона видовжиться в кидку, полетить за ним тінню і встромить у познаку. Рука швидка й розумна, наш ум часто не встигає за нею. Я вірив своїй руці, вірив, що вона мене не зрадить; і в свою потаємну, пригаслу силу вірив, і в те, що по вірі моїй дасться мені нині.

Запах тюремного тліну піднімався, цідився вгору крізь діру в стелі й тягнув мене за собою. Я чувся легким, як кажан, мої ступні свербіли, готові відірватися від зачовганих плит. Притлумлена за ці роки кров збудилася і нагло забродила вином свободи. Я, як скажений пес, готовий був рвати ланци і нестися в дикий простір, щоб загасити цей нутряний вогонь. Ось що чинила зі мною клята шпара, що насмішкувато щерила з висоти свій беззубий рот. 1 я звільна, ніби ненароком, підкинув до неї прив’язаний цвях, крутнув обмотаним кулаком. Залізце шусьнупо в діру і зачепилося. Я урвав дихання, обернувся до Гречина. Той самозаглиблено щось писав. Моя радість не знала, куди себе діти. Обережно, як до нитки павутини, я торкнувся провислого шнурка. Легенько похитав ним. Клинець лежав майже поперек щілини, спираючись на сусідні плити.

«Мав би витримати, - почув я голос іззаду. - Скидай з ніг колодки. Станеш мені на плечі».

Я бездумно скорився. Поліз його тілом, як живим деревом, дивуючись - який дід міцний і твердий. По правді як дерево. Коли вже стояв на плечах, витяг з пазухи вишиті Соломкою клапті нецілої сорочки - рукави - і засунув у них руки. Обіруч ухопився за шнур, що натягнувся як волосінь на вудлищі з під дуреним сомом. Видихнув з воздухом страх, аби ще й ним не обтяжувати своє лазиво, і поліз. Я наче всихав і малів на вазі, а з лопаток вистромилися й затріпотіли крильцята, помагаючи підносити тіло. Та що ця мисленна поміч коло тієї, що приспіла здолу - руки навчителя бережно підперли мої п’яти і поволі піднімалися з ними. За моїм розрахунком, я вже минув висоту сягнення його рук, та чомусь і далі чув опертя його прохолодних долонь...

(Я давно вже не той, не літаю, я твердо стою на землі й привчаю до цього інших, але часом земля вислизає з-під ніг і, втрачаючи звичну твердь, зависаю над проваллям, холонучи серцем, - і тоді невідь-звідки з 'являються ці руки, і підхоплюють мене лагідно, і заспокійливо гойдають між небом і землею, доки знову наберуся рішучості віднайти тверде і знову рушити вітру навстріч. Знаю я й те, що приспіє урочний час і я з тих вибавних рук вже не зійду долі, а смиренно скерую вгору, як тоді, в паланковій вежі, коли дерся на линві в рятівну розколину тюремного віка. І тоді визріє остання моя приземна подяка йому за все. А найперше - за подаровані мені дві свободи: свободу мислі і свободу дії.)

...Розтиналася шкіра на руках, і криваві плями зливалися з черленими нитками на полотнинах. Ноги, якими я сплітався зі шнурівкою, деревеніли від перетиску, та я таки дотягнувся до скалуби і засилив у неї занімілу руку. Тепер уже не боявся за прогнутий під моєю вагою клинець. Вільною рукою обв’язав себе за стан, а вільний кінець шворки продів під цілу плиту і на виступі затягнув вузлом. Тепер я висів більш безпечно, хоч і в нестерпній задавленості. Зате руки були вільні і я міг вигрібати з-під надломленої плити глиняну потеруху.

Гупнув кулаком - плита задрижала. Тоді я вперся руками за здорову основу і підців плиту плечем. Вона подалася. Ще раз напружився - глиняна плаха затріщала й, обдираючи мені твар і плече, обвалилася долі. В хмарі давкого пороху я закусив губу, аби не загубити притомність. Мереживо павутини хиталося під моїм подихом збоку, і я вхопився за нього зубами. Либонь, це й помогло мені. А ще поміг крик і плач - сльози м’якшили мені шлях. Я дерся стіною на приступку, як павук, - усім кострубатим і обчухраним тілом, всіма ранами, всіма болями і всіма надіями. Я виліз. Я був знищений, але живий. І я був іншим, бо був уже не в тюрмі.

Коли в тіло повернулося чуття, а в головутяма, я спустив униз шнурок:

«Обв’яжіться, я вас витягну», - шепнув у глуху темінь, силуючись повірити в свої слова.

«Тягни», - почув я за хвилину. То був його голос, але вже чужий. Голос, що обзивався до мене, як до чужого. На той час я вже впізнавав у голосах, як і в запахах, їх приховану наповненість

Шворка з несподіваною легкістю скочила вгору. До неї був прив’язаний папірець, згорнутий цівкою.

«Що це?» - здивовано зазвідав я.

«Це я, але в облегшеній подобині. Нащо тобі тягати мішок з кістками і кишками? А це згодиться в дорозі. Так я буду з тобою».

«Нічого не розумію», - сіяв я шепіт у затхлі сутінки темничної келії, а свіжий люфт піддашшя кислувато холодив мені нутро.