Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 39

А вранці двері вискнули і впустили в затхлу темінь клин світла. На нього ступив пан Лойко, повнячи барліг пахощами матіоли. Ніч подарувала йому ще одну квітку від панії, він застромив її в нагруцну петлицю. Завидна вірність самому собі, своїй вдачі. Про це він і хотів наостанок сказати мені.

«Ну от, - почав гидливо, - ти вже не схожий ні на псаря, ні навіть на пса. Ти вже щось третє. Тепер і ти знатимеш, що світ поділяється на псарів, на псів і на сіру потолоч, яка їм скоряється і прислуговує. Правда, і поміж неї трапляються виродки, що повстають проти заведеного укладу. їх зацьковують, роздушують, переводять у темницях на плісень... Але ти не такий, ти - сліпонароджене щеня. Таких витягають з-під суки і топлять. А ти втопився сам. Це присуц сліпоти. Знаєш що.. .Твоя помилка не в тому, що ти вчинив злочин, а в тому, що відхилив моє покровительство, зрадив мої сподівання... А міг вирости в доброго псаря, міг стати моєю правою рукою, моїм сином, зрештою...»

«Я не можу бути сином пса, бо я син змії», - кволо встромив я.

Пан Лойко замахнувся шпіцрутеном, але тут же опустив його. Він ніколи не бив руками ні псів, ні людей. Він бив надійніше - словом.

«Огризаєшся, слимаку, ну-ну... Я міг би зробити з тебе збуя-погибельника, одягнути в тюремне лахміття, облити лайном каторжан і пустити без охоронного риштунку Пси не впізнали б твого запаху, і голосу також, бо я залив би тобі рот воском... Вони спочатку відгризли б вуха, ніс та інше, що стирчить із тіла, далі відкушували б пальці і добралися б до кишок. Вони тягали б твої кишки по двору, а ти все це бачив би, бо молоде серце довго не вмирає. А собачу вдачу ти знаєш; знаєш, як, засмакувавши людського м’яса, пси обертаються у вовків... І це було б уже завтра, а позавтра тебе загребли б за живоплотом тюремного цвинтаря. Але цього я тобі не подарую. Ти вкусиш хліба тих, кому помагав. Буцеш повільно всихати від недоїду і сліпнути від темряви; мозок твоїх костей холодитиме камінь, а мозок голови буце звурджуватися з відчаю і одинокості... Хоча ні, я загадаю тобі ще гіршу кару. Ти буцеш заздрити псам і збуям, і навіть тим, хто гниє за сусідніми стінами... А тепер - до пана генерала за розплатою. Ти ж свою роботу справно звершив, а плату так і не дістав».

Мене повели в нижній двір, там комендант провадив огляд гарнізону. Бесіда його була короткою: «Намістіть його, пане капітане, на свій розсуд. Це ж ваш виховець. І - на припону, як сказного пса!»

І знову відвели мене на вершінь фортеці. Ми обходили челядників, що посипали дворик соломою, аби коні й вози не заважали своїм гримотом спочивати паніям і дітям.

«Соломко-Соломко, - шептав я, - моя невінчана солом’яна вдовице! Як багато я не встиг тобі повісти».

Та що могли тепер зарадити ці слова? Слова - полова. Полова, що залишається по перетолоченій соломі. Над Паланком простягався, як надутий вітром плат, синій ясний день. І серце не корилося чорній гадці, що я вже ніколи не побачу свою богданну дівицю, не притулюся до її пругкого тіла, не почую її гойного сміху. Надія - це сни тих, що не сплять, казав котрийсь із мудрих еллінів. Але тоді я цього ще не розумів.

Ми проминули колодязь, довкола якого вже юрмилися пралі і кметі, що розносили відра з водою по дворах. Приторочено було й довбане корито для напування вартових псів. Що ж, я своє діло зробив, хоча не встиг і рук помити тою водою. Буває й так.

Анфіладою зійшли ми в тюремне підземелля. Сморід гнилої капусти і тліну вдарив у ніздрі. Довгий сутемний прохід просвітлювали дві закурені лампи. По праву руку чорнів ряд дверей, обкованих залізом. На штабах запеклася чи то іржа, чи то кров. Десь віддалено подзвонював ланц і чулося глухе бубніння. Мене штовхнули на вичовгані приступки, що вели вгору. Я здогадався, що це вежа. Відтягли засов на дверях, і я ступив досередини свого теперішнього житловища. Старий сидів на кам’яній плиті, схрестивши на грудях руки, і сиві пелехи затуляли йому половину тварі.

«Приймайте пожильця, ваша світлосте!» - зашкірився до нього тюремник. Другий замкнув мені на нозі колодку і пристебнув її до вільного кінця ланцюга, що тягся від арештанта. Вони вийшли, гогочучи. А ми залишилися. Старий підвівся, відхилив з очей волосся і поклав мені на плечі вузькі бліді кисті:

«Благородний уношо! Недостойний жрець цього храму свободи вітає тебе дзвоном щита!» - і постукав нігтями об череп’яну мису.

Наляканий цим безумством, я відсахнувся і мало не впав, забувши, що прикутий до цепу. А він виголошував далі низьким наспівним басом: «Якби я мав багряницю, я б накинув її тобі на плечі, як це робили славні спартанці з тими, хто вертався з бою переможцем. Але наразі я не маю пурпурної тоги, через те можу вчинити для тебе лише дуже мізерне, - видер зі своєї сорочки пасмугу і став навколішки. Обережно, щоб не вразити рану, просунув під обруч ганчірку і обв’язав мою щиколотку. - Це доки не затвердіють на шкірі рубці. На душі вони затвердіють пізніше».

За мить він розкустрав п’ятірнею бороду і знайшов там прив’язане залізце. Я його впізнав - з Петрової скриньки, закинуте сюди мною зі шнурком. З подивом я узрів, що тепер це залізко, зігнуте й підточене, служило старому ключем. Він одімкнув ним спочатку мої колодки, а затим свої. І пояснив: «Не можуть люди, навіть найближчі, найрідніші, бути довго поряд на відстані подиху. Цей закон - вищий закон свободи людської душі - не сміє порушити ніхто. А вони посміли... Бери оберемок соломи й мости собі закут, де тобі любо. Раз у день вони приносять їство і воду - тоді й будемо в’язати себе одне до одного, якщо їм так забаглося. Що взяти з людців, котрі тюрму носять у грудях своїх і головах...»

Я сів на гниле ложе й занурився в свої журні думи. А мій сусіда заходився щось ревно розтирати паличкою на камені. Він був чудніший, ніж говорили про нього. Мене, схопленого й прив’язаного до ганебного ланца, назвав переможцем, а тих, що гелгочуть за вікном на волі, -ув’язненими.

Перехопив мій насторожено-подивований погляд і зичливо запитав: «Смію задовольнити свою цікавість: чи не маєш ти вошей?»

«Я не вошивий», - сердито буркнув я.

«Це добре, а все ж помастися моєю маззю. Цим тут не варто легковажити, як свого часу допустився того Ферекід Сироський. Він похвалявся своєю мудрістю, а на воші не звертав уваги. Доки вони не заїли його живцем, обкусали навіть пальці до кісток... Тож присувайся сміливіше до вошивої мазі, мужній уношо».

Що б він не говорив, це звучало врочисто, з поважною протяжністю. Дещо схоже промовляв у церкві наш отець Димитрій, коли тлумачив Євангелію.

«Звідки тут ліки?» - запитав я.

«З неба і землі. Звідки ж їм ще бути? - здивувався старий.

- Я змішую плісень зі стін з вушною сіркою і пташиним послідом, який зішкрябую з підвіконня. Це не лише від вошей і бліх помічне, а й від мокрого кашлю, від сліпоти й від задухи. Від тюремної печалі - інші ліки».

«Мені б ліпше вмитися», - сказав я, потираючи липке, свербляче тіло.

«Добре, - сказав він роздумливо, - завтра я подарую тобі дощ».

Я не знав, що на це повісти, що думати. Понуро мовчав. Коли нам принесли харч, ми чинно сиділи рядком, на одному ланцу, як галерники. Дві коновки води і горнець колотянки

- товчена ріпа із запареними остюками. Таке бідняки дають хуцобі. Я не їв три дні й мимоволі потягся до горшка. Та рука сусіди накрила його: «Ти ще не заробив свою трапезу».

Я вилупив на нього очі. А він ступив до вікна, яке наполовину застеляла липа, і відломив розсішку: «Зроби для початку собі ложку».

«Чим?»

«Зубами. Заодно й почистиш їх. Чи ти гадав, що зуби дано нам тільки для їдженя? Чим же тоді виготовляли собі знаряддя давні люди?»

З нехіттю взявся я обгризати паличку. М’яке дерево піддавалося, проте ложка виходила кострубатою, сучкуватою. Старий спочутливо змірив очима мою роботу й посяг знову до своєї кошлатої бороди. Намацав там крихітні піхви і витяг з них лезко довжиною в мізинчик. Простяг мені. Робота заспорилася, і я легко довершив свою струганину.