Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 20

«А чому в неї аж чотири груди?» - несміливо зазвідав я.

«Не знаю, леґіню. Може, з повноти серця той майстер хотів зобразити її ще ліпшою, бо любив її. А може, хотів, аби з усіх боків виділи, що то сласна жона, невичерпна на ласки для мужа і на годулю для дитини... Ми нині лише гадати годні, та не це головне. Головне, що той давній глиняр відкрив мені спосіб, яким я добув собі ймення в горничарному цеху. Дякуючи його дарунку, я збагнув, що посудина мас нагадувати жіночий стан. Мас будити, навертати людський взір. Ось чому мої корчаги, скляниці й винні жбани так любило панство. Це і є мій потаємний хист, яким я досі ні з ким не ділився, аби не насмішити людей. Та й нащо, цього не навчиш, як не навчиш любити жону... Жони вчувають чоловічу особливість здалека, як кобила вівсяне поле», - в спопелілих очах старого сіклися збитошні чортенята.

З того дня я й на мачину не шкодував, що служу цьому чоловіку. Копав глинище з потроєною силою. Не так побивався за матеріал, як грів надію, що й сам віднайду якусь дивницю. Висліпував очі, та земля ніяких дарів не показувала, лише покривлене коріння й камінці, що розсипалися на вогнисту охру, якою жони мастили пристінки •

до празників. Земля не виявляла мені своїх таємниць, бо я ще не мав ключів до неї.

Того літа ще встиг я зв’язати для Галасових возів солом’яні «постоли». Коли вози гриміли долі кам’яним берегом, деякі горшки кришилися, і ніяка перев’язь не могла їх уберегти. І я переплів колеса житньою соломою, а поверхи зв’язав реміняччям. Тих «постолів» ставало аж до битого путівця, а раз ми в’їхали з ними і в саме Мукачево. Городяни по тому довго торочили, що добре б так обувати возові колеса бодай на Піяці і на вулиці Святої Коруни, щоб панам не гриміло в вухах і порох не лягав на купецький крам. То їх жура, а в нас жоден горнець більше не тріснув дорогою. Мене за це виряджали в неділю з товаром на базар. Може, з подяки, а може, тому, що я знав рахунок ліпше, ніж молоді Галаси.

Кажуть, що горшки не святі ліплять. Міг би стати і я горничарем і взяти собі якусь їх дівку, і збити хижку з глини, і довбати оту глину день при дні аж до останньої ями, гробової, аби в глині й спочити. Міг би, та судьба покликала мене дзвіночком не глиняним, а сріберним.

От і рушило. Думка лінива, робота бистра. Рушило...

До полудня вигадую собі клопіт, аби збавити час - і до ріки! А ввечері-другим обертом. До робітництва не пхаюся, аби не сколочувати рівний плин діла. Підперши плечима молоду липку, протинаю зором ріку і хапливо обмацую берег, що аж кипить людністю. Ріка підсилює вищання пил, стук долот, шкварчання котлів зі смолою. В сірому мурашиному юрмищі непорочно біліють тіла колод. їх кисло-твердий дух сягає аж сюди. Дух дерева, що навіть підрізане, чує воду.

Вербові плетінки для загат устеляють зарінок, як сіті на дуже велику рибу, на русалок. З берега вони вже повтікали.

Дошка з виписом «Молоко русалки» збита й лежить у бур’яні. Тепер тут мостова управа. В коморах накладено майстершик. Майстровий Рахунек на широкому гостинному столі розправив свої сувої з начерками. Його очі, висушені увагою, невідривно сидять у тих паперах. Коли якась рисочка чи кривулька йому не до вподоби, вишкрябує її нігтем і обновлює. Твердий олувок скрипить для нього, як завтрашній міст. Десятники, що прибігають за радою, бояться дихнути, аби не потривожити його загадкового чародійства. Рахунек плечима затуляє від них накреслення, як дорогу ікону від поган. Не обертаючись, відважує їм два-три слова, і вони біжать з ними на другий берег.

Берег ходить і гуде, як потривожене гніздо шершнів. Котуляє від купки до купки чорний клубок голови - Йванко! Він помагає старому водовозу Гарапкові, розносить коновки між артільників. Як я йому заздрю! Завтра я зарахую йому це в повну «денну тріаду». Ба навіть у дві. І позавтра, і надалі теж. Бо то не лише люди п’ють з його рук, напивається його душа й розум духом робітної толоки. Цього питва має стачити надовго, на все життя.

Глітно і в корчемній куховарні. В перевернутому старому дзвоні плямкають крупи. Під шопою міряють на вечерю бобовищенське вино. Під дичкою білують вола, у кліті відспівують самі себе когутики. З руських сіл несуть живноту, ми платимо більше, як на базарі. Добровільних помагачів годуємо, з наймачів стягується мізерне «столове». Дочуваю, як сокачка сікається до прибулого діда: «Що то за качка така? Чи ви її не придавили дорогою?» - «Та де, паніко, мав би гріх?» - «А чому в неї очі зажмурені?» - «Бо ганьбиться...»

Ця бесіда м’якшить і мій душевний стрій. Знехотя відриваюся від липки, бо вдарило на вечірню. Хочу покласти подячну свічку за добрий починок. Глухий Кузьма, не знамо як, чує мої кроки на камені і знімає крисаню. Він мовчить, дзвони говорять. Я бачу, як він слинить губи і тягне їх догори. Він «слухає» губами звукову габу і точно вгадує проміжки ударів - три дзвони сплітаються, як цвітасті бинди в дівочий вінок. Так лунко, так благісно! Коли вітерець висушує губи, Кузьма піднімає руку проти пригаслого сонця, придивляється. Настає черга довгого і протяжного дзвону. Я довго не міг розчовпати, для чого він так чинить, аж поки не прийшов здогад: волосся на руці тремтить від потрясінь повітря й підказує дзвонареві потрібний розмах. Тепер він «слухає» одною рукою, а другою мірно натягує мотузок. Врочисте бомкання тугою хвилею котиться Мукачевом, пригинаючи голови старому й малому. На нього завмирає й нашорошує вуха навіть худоба.

Кузьма дзвонив ще за мого дітвацтва і зрідка пускав на дзвіницю й мене. Коли я привіз нові дзвони з Дрогобича, з отчизни звіздаря Юрка Котермака, Кузьма оглух. Стається таке з людьми його ремества. Нові дзвони лежали в траві, такі ж зелені й тихі. Чоловіки підступали до них, цюкали хто перснем, хто нігтем. А Кузьма стояв од далік як чужий, і позирав кудись поверх них. Я підійшов і увидів, як у його твердій сльозині хилитався дзвін, що, мабуть, поселився там назавжди. Мені аж душу замлоїло.

Коли дзвони підняли, я радився з Божим Симком: «Кого покличемо на дзвіницю?»

«Кузьму, кого ж іще», - подивувався чернець.

«Та він же глухий?»

«А ми хіба не глухі?! Та Господь кличе - ми чуємо».

Я згодився. Прості слова, а так ударили в серце. Симко дякував мені, що я пристав на його раду. За що дякувати? Коли глухі чують сокровенне, то щоб ми не чули одне одного! Серце має свої докази й резони, котрих розум не помічає. Так казав Гречин.

У церкві я запалив свічку, і вона запахла цвітовинням першого покосу. Прочитав молитву Єфрема Сирійського, якою скріпляв себе щодня.

«Господи і Владико життя мого, духа млявості і недбайливості, властолюбства і пустослів’я віджени від мене.

Духа ж доброчесності і смиренномудрія, терпіння й любові даруй мені, недостойному рабу Твоєму.

Так, Господи Царю, дай мені зріти моїпрогрішення і не осуджувати брата мого. Бо Ти благословен сси на віки віків, амінь».

На паперті сиділа стара жона. Я нахилився й поклав коло неї гріш. Пішов собі.

«Зачекай, чоловіче, - наздогнав мене кволий голос: - Я не жебраю, я сіла спочити тут».

«Перепрошую, бабко, я не знав».

«Не біда, синку. Якщо вже дав, я візьму, бо в цьому дарі

- твоє здоров’я, твої літа. Давай щедро милостиню і житимеш довго. Бо коли жертвуєш, не металом ділишся, а найдорожчим, що маєш. А із зайвими грошима віддаєш і свою журу».

«Хіба вони бувають зайвими, гроші?»

«Все, що обтяжує клопотом, зайве. І з грошима так».

«То, може, ліпше без них, бабко?»

«З ними ліпше, якщо ти їм пан, а не вони тобі. Гроші вигадали мудрі для мудрих, дбайливі - для дбайливих. І вклали в них повноту розмислу. - Стара погладила монетку на висхлій долоньці: - Видиш, вона кругла-як земля, блискуча

- як сонце, працьовита - як колесо, дзвінка - як зернина, холодна - як вода. Скільки всього ввібрала в себе і скільки віддає людям. Чи є щось інше, що так вірно й невтомно їм служить?!»

«Може, і є, бабко, але люди все одно в першу голову вибирають гроші».