Вічник - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 54

Коли я підупав на силі, мусив перебратися на добування до родича за Перевал. Прощався зі своїм молодим другом, до якого встиг прихилитися. Ми обидва були сумні, і він чекав якогось напуття. Тоді я сказав йому:

«Світ сей належить майстрам. Будь і ти майстром свого діла. Пиши, якщо тобі відкрилася лоскітно-тривожна радість слова. Але служіння Слову – то тяжка схима. Коли пишеш, твоє наповнене серце вділиться також руці. І серце промовить до иншого серця. Лише його повнота наповнить твій словесний рядок. Нехай писання твоє несе читальникам світло, знання і задоволення. Инакше для чого мордувати руку і нищити папір?!»

Навідав я і Чорний ліс. Він і далі лишався заповідною цариною, хоча й намірялися прорубати сюди дорогу. Та її завалило камінням. Через те заглух і потічок із золотою водою. Довкола базарувало нелякане птаство і розкошувала звірина. Ніхто не тривожив костей спалених лісових братів. Я поставив на тому місці невелику каплицю. І віконце припасував так, щоб сонце кожної днини затеплювало свічу на гранітній плиті.

«Їх немає, – мовив я до височини, що синіла через смарагд модринових крон. – їх немає, але я ще тут – твій служник. І нехай і далі все зі мною стається по Твоєму слову».

Там було тихо і спокійно.

De mortius aut bene aut nihil. Небесного їм усім горожанства.

Приходить час, і тиша вічности запливає в тебе, як ти колись запливав у ріку чи море. Якось під мукачівським замком я купив у старої швабки столярний інструмент. Темні лискучі рубанки, стамески, свердла, молотки, коловорот. «Се ще інструмент мого діда, – врочисто пояснювала бабка, загортаючи в ганчір'я іржаве залізяччя і побиті шашелем стусла. – Він сам його зробив і майстрував ним по всій латоричній долині. Навіть у графа Шенборна. І батько з ним робив, і чоловік».

Вдома я перебрав сі речі, вичистив і розвісив по стінах робітні. Старе, відполіроване руками дерево тьмаво світилося, променило тепло. Я радо брав його до рук, хоч мав і новіший інструмент. І все більше призвичаювався, закохувався в ті поробки. У тихі благодатні вечори в майстерні не перестаю дивуватися мудрій зручности й податливости сього нехитрого, на перший взір, примітивного реманенту. І щоразу з лагідною вдячністю і захопленням думаю про старого майстра з-під Паланку. Я й імени його не знаю, але дарунок його вмілої і доброї руки завжди зі мною.

Мабуть, се і є крупинка людського безсмертя.

Дійшовши перестиглого віку, я все частіше зазираю за плече – що там лишилося? Де мої сліди розуму, душі й серця? І нічого не бачу. Бачу лише жменьку ягід, розсипаних на лавиці в саду. Се моє минуле, моє сьогоденне і будучне. А ще – серце, живе серце. Воно кам'яніло на студених вітрах, а я його відживляв знову і знову.

Обертаюся назад і згадую свого діда. Найцінніше, що залишив він по собі, се – камінь.

Дідо з леґінства служив у графського фоштера. За се йому нарізали дараб землі над селом, під самою хащею. Се місце й нині називають Сирітським Горбом. Тут гучав лише ожинник і дика папороть. І не було води. Навіть вівці не хотіли тут пастися.

Дідо сплів з верби кучу, обваляв и глиною і почав копати криницю під старою дичкою. Челядь сміялася, бо з-під залізного лома сахтіли іскри. А куснями глини можна було колоти горіхи. Але дідо копав і копав. Увечері клав голову на твердий поріг, щоб довго не спати. Лише на недільну службу відходив від криниці.

За три тижні яма була йому до бороди. А на двох метрах уперся в тверду брилу. Місяць він обкопував той камінь, завеликий як добрий віз. Палив у ямі огень і заливав водою, та камінь не коловся. Люди радили: лишися, хлопче, копай в иншому місці. Але дідо затявся. Він обв'язував плиту мотузяччям, устеляв стіни дошками, тесав дубове коромисло. Усе село ходило позирати, та жоден ґазда не брався помогти в такій дурній роботі. Тут водою ніколи й не пахло, тут спориші серед літа горіли на сонці. Але дідо найняв шість волів і таки витяг камінь на поверхню. Ледве доліз до хижки і заснув на порозі. Бо вже відвик спати на постелі.

Спав, казали, цілий день і цілу ніч, а коли на зорях пішов до каменя, то постоли в траві намокли. Яма була повна води, і вода текла долі берегом. Коли дідо глитнув з пригорщі, око закололо від студеної свіжости. І наче ситим став. Вівці мачалися в тому болоті – і вовна яскріла на сонці, як ризи. Потягся той потічок до села, коло дворів його перегачували, і жони полоскали в ньому сорочки й верети. Діда, ще дітвака, стали честувати, як ґазду, і в церкві дали йому лавицю на крилосі. (Прийде час, і він змурує нову церкву.)

А камінь лишився лежати біля криниці. Грубий, сірий, з жовто-зеленими платами. За дощем в його щербинах збиралася вода – і птиці пили й купалися. А сніг на ньому не держався ніколи. На нагрітій сонцем брилі можна було побачити ящірку чи й гада – і баба пужала нас, дітей, тим каменем. Та де ми боялися! А шкода. Переказували, що один дітвак з родини виліз на вершечок дички і впав. Чисто на той камінь. Покришився і в три дні помер. Челядь шептала, що треба недобрий камінь зрушити в ярок. Але дідо не дав. Зціпив зуби й не дав.

Камінь лежав біля дороги, що вела в хащу. І раз уночі вчинився гриміт і крик. Ми вибігли надвір. А то перевернувся циганський віз, повний краденого дерева. Наскочив у потемку колесом на камінь. Дідо вхопився за вили. Цигани наскоро відтяли віжки і втекли з кіньми, покинувши віз. Пригадую, як дідо по тому гладив здертий мох на камені. Як рубець на людському тілі гладив. Відтоді вночі він стелив собі на камені солому і сторожив дорогу в ліс. Графський гайник йому за се платив.

А коли жид прийшов до нього, щоб дав йому камінь для млина, вигнав його з двору. Хоч той теличку давав. Жид розсердився: «Не даєш, ачей, держиш собі на гріб?»

А по якомусь часі привезлися на бричці двоє панів. Казали, що з Будапешта. Ходили довкола плити, цоркали клепачиком, крутили очима. Що то за камінь, що ніколи не буває студеним? Просили діда, щоб дав їм відколоти з нього дарабчик. Дідо сміявся: коліть, якщо вдасться. Довбали, мучилися півдня, а й скалки не відкололи. Тільки мох порушили. Та й повезлися, не від клонившись.

Коли в Першу світову набирали на фронт, хлопці втікали в хащу. Трьох піймали. Привели до нашого каменя і застрелили. Черева їм розпороли багнетами і запхали в них черевики. А діда верли на брилу і сікли дротяними ціпками.

Дощі змили кров, а люди на тому місці вимурували хрест.

За чехів камінь хотіли потягнути до Ужгорода – на пам'ятник. Але дідо вийшов з пушкою і стрілив у небо. Бирів махнув рукою: «Держи собі, держи – пам'ятник дурневі».

В Другу світову мадяри тут поклали кулемет, та коли почала стріляти артилерія, вони втекли. Лише масна пляма на плиті лишилася.

Коли руські заходили, сільська челядь вийшла до каменя їх стрічати. Дідо теж прибрався, ікону зняв зі стіни, срібну годинку прикапчав до уйоша. Зійшли з лісу солдати, обідрані, небриті, нетверезі. Один нараз до діда підступив: «Дєд, тваю мать, ану давай часікі!» Зірвав годинку, а діда друлив. Той упав і образ об камінь розбив. Се мені вже потім повідали.

Було, що й кіно тут знімали. Про партизанів. Фільмували, як з-поза нашого каменя бородатий чоловік метав гранату в німецьку машину. Після артистів лишилися порожні корчаги від вина і напис на камені «Смерть фашистам!» Наші довго здирали фарбу дротяними щітками. А діти з тичками бігали городами і кричали: «Ура! Вперьод за родіну!»

В шістдесятих комсомольці хрест повалили. Я б не дав, але тоді я був на Колимі. А на камені поклали бетонного оленя і написали, що тут починаються угіддя лісництва. Лінувалися таблицю закопати. З часом діти обламали оленю роги, а відтак і самого скинули в яругу. Фарба злущилася, і камінь став як був.

Не то тепер село, що було сто літ тому. На Сирітському Горбі, довкола дідизни, простерлася ціла вулиця. З дідової криниці трубами провели воду в школу, в дитсадок, до сільської управи. А камінь лежить собі. Лежить, як сто років тому. Обмитий дощами і нагрітий сонцем.