Вічник - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 35

Коли ми прийшли в будинок команди Січі по вулиці Духновича, на нього лягла сіра тінь від одинокої хмари. А шинки й бовти заливало скупе осіннє сонечко. Мене се не тішило. Мало тішило й инше. Одностроїв на всіх не вистачало, зате прапорами, лямпіадами і факелами були набиті цілі шопи. Зброї теж не було, її тягнули хто де винюхав. Сміливці нападали навіть на чеські жандармські дільниці. Не вистачало й стройових старшин, хоч уряд і дав клич закликати їх з усіх усюд. А коли зголошувалися емігранти, що встигли обсмалитися в світовій війні і підпільній боротьбі, їх відсіювали. Натомість натягували френчі й золоті вилоги на бравих сільських хлопів і студентів, урядницьких свояків.

«Що з нами буде, як настигне час воювати?» – запитував мене з острахом в очах леґінчук з мого села.

«Бог знає».

Бог, може, й знав. Та навіть уряд вірив не в одного бога. Озирався і на Берлін, і на Прагу, й на Будапешт. В уряді був національно свідомий гуцул, був банкір, доктор, професори, писарі. Вони не знали ні військової штуки, ні господарювання на бідному горовому терені. А відтак Прага нав'язала ще свого генерала Прхала, щоб погамовував амбіції українських вождів. І був «батько» Волошин, доконечно чесний, шляхетний, всіма поважаний і в публічному житті надто народний. І народ сим без міри користався. Міністри не могли добитися до нього, бо прем'єр весь час приймав простолюд, вислуховував жалування, розраджував, роздавав посади, гроші, відміняв покари. Батько є батько.

Зате инші декотрі без надмірної опіки ставали собі отаманами і наказували, наказували, наказували «іменем Карпатської України». По селах чинили суд. Невгодних фахівців вичищали із служб, на вулицях хапали сумнівних і, якщо вони не могли переказати українською «Отче наш», – товкли. Як їх колись били мадярські чи чеські жандарми. А тих, хто перелицьовувався й присягався у відданости, цілували й назначали провідниками. Усе бралося на честь і совість.

У кабінетах пріли й шаленіли від невідомости, а на вулицях Хуста усе бігло так красно, так легко й безжурно, ніби й направду се був новий Єрусалим. Незнищенна лірика й романтика витали тут у сльотаві дні 1938-го. Народжувалося якесь велелюдне розрадування. Його носила з собою молода Карпатська Січ. Якщо досі український дух проявлявся потайки, то зараз він збурився і бив завзятим нуртом. Молодь розносила повсюдно вкраїнську ідею в своїй гарячій крові, яку готова була тут же пролити. Розбуджувала волю в одвічно поневоленого люду, просвітлювала його, ширила національну свідомість. Походи з прапорами вирували селами, не вгавала українська пісня, по хижах лаштували читання своїх писателів, грали вистави.

Се було диво: на безвиразній донедавна території постала «українська ірредента». За лічені місяці відродилося одвічне національне плем'я, ожила українська душа. Смілим поступом ходила по вільній своїй землі молодь Карпатської Січі.

Провідав я і своїх. Моя мамка віддалася за вдівця, і тепер на дідовому осідку було рясно дітей. Собі місця я там не знаходив. Притулився в Січовій гостинниці. В походах нас радо годувало населення. Далекий родак, що служив секретарем у міністра, раяв мені ліпший хліб товмача з німецької, та я волів лишатися в гущі людности. Про моє просвітництво в Банаті дізнався і редактор Володимир Бірчак, з яким мене звів колишній професор Матіко. Редактор залучав мене до газет і радіо, та мене охотило більше живе слово на прицерковних майданах, а не покладене на папір, що найчастіше с перекрученим. Хоча я любив послухати того чоловіка з поривною натурою і гострим, як бритва, розумом.

«Найбільше нашої, української, правди в Січі, – світив Бірчак кружальцями скелець, що насідали аж на метелик вусів. – Але ся правда ще дуже молода, без досвіду, часто отаманська, бунтарська. Молодь на перше місце кладе сильне хотіння і чин геройства. За се вона готова скласти голови. А тут не жертва потрібна, а домагання освіти, знання. Треба брати вмінням, а не горінням! Не біймося мужньо глянути правді в очи. У нас немає самовистачальної економіки, немає природних багатств, комунікацій. А з мінеральними водами й вальками в Європу не посунешся. Американський чи німецький вуйко не буде за просто так розбудовувати нам країну. І сторонні гроші, що нині тут крутяться, скоро будемо відробляти дорогою ціною. Все біжить скорими кроками, все міняється... Я чую гарні фрази, добрі накази, бачу натхненних людей, але не бачу ніякого плану, ніякої стратегії. Недарма сусіди називають нас заколотною територією, що загрожує мирові в середній Європі...»

Я й сам почав відсівати в сій завірюсі золотий пил від пустої порохняви. Все можна вбрати в заманливу національну ідею (навіть жиди почали записувати своїх дітей в українські школи). Але впровадити її можна лише з розумом і знаннями. Одної відваги тут мало. Бо й наші вороги мадяри в найгірші для них часи закликали в першу голову молодь: «Учіться, учіться і будьте відважними!»

Та хіба знали наші заповзяті хлопці про духовні цінности, які віками громадив культурний український народ на границі Сходу і Заходу?! А без того могла володіти ними лише зарозуміла гордість.

Кипіли хвилі національного розвою, та не мала наша державність ще національного обличчя. Не було злютованої єдности й однорідносте в праці. Старші помірковано озиралися на задні колеса. Молоді посмішкувалися з них, рвалися вперед і вгору – понад голови чинного проводу. Різні покоління і різні верстви змагалися між собою, не чекаючи й зовнішніх ворогів. І то була серйозна хиба серйозного ділання.

Світ складають не старі й молоді, не добрі й лихі, а розумні і дурні. Легко може натовп висміяти мудреця, і легко будь-яку дурноту вбрати в білі ризи. Ясноголовий і бувалий борець Бірчак вирівнював мої мислі:

«Не раз я подивлявся живучосте українців, не раз схиляв голову перед їх працьовитістю, а скільки разів плакав над безпорадністю різних їх вождів і поводирів!»

Молоді буйні голови на се не оглядалися. Вони провадили непохитно свою тріумфальну ходу. До смерти не забуду ті святочні здвиги людей, понад якими лопотіли наші фани і звивалася українська пісня. В лютому, перед виборами до сойму Карпатської України, повсюдно горіли «вогні свободи». І на гірських верховинах, і на міських плацах, і в сільських посілостях.

Ні мадярська пропаганда, ні чеські гальма, ні польські провокації в прикордонні не збили народного підйому. Такого не чекали навіть свої: 92,4 процента голосів дали за Українське Народне Об'єднання. Тобто – за Україну. У 187 місцевостях гордо біліли прапори – знак 98-процентної перемоги.

То був клич крови, вибір серця, то був світлий промінь, що протинав темряву історії.

Нова правда, нова віра тріпотіли у святкових когортах. Нова надія світилася в очах. Притиснутий гарячими тілами до студеного муру, слухав я з трепетом слова першого сойму:

«На нас знов йде ворог, що знов на наші шиї хоче накласти ярмо, але хай сей ворог знає, що ми вже не ті самі, що були колись. Ми стали свідомі українці, і ми закуштували великого Божого дару – волі. Тому хай сей ворог знає, що ми тут! Наші душі завжди будуть вільні – українські!»

Вночі проти 14 березня запукали в Хусті перші постріли. На ранок хтось покрадьки вивішував мадярські прапори. З Севлюша наступала регулярна мадярська армада. Ледве спеленана Карпатська Україна була віддана їй на поталу. Німеччина зреклася її так само легко, як і подала їй надію. Понуро брели в бік Румунії чеські жовніри. Вони втікали. Січовики кинулися відбивати в них зброю, щоб самим боронити свою землю.

Не озираючись на розгублений уряд, самі гуртувалися в чоти і сотні. Доброхіть заявлялися кадрові старшини, яким раніше не було довіри. А скоростиглі полковники перевдягалися в цивільне і викидали револьвери. Такі потрібні тепер дітям, щоб мали з чим іти в оборону.

Старий сотник з одвислим вусом, у збитих чоботах землероба шикував ряди. Його набите око вихоплювало стрільців для передового загону.

«Ти, ти, ти», – туляв жовтим пальцем у наші груди. – «Будеш мені за вістового?» – запитав мене.