Вічник - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 33

Вдома я скороспішно схапав свої пожитки в міх і ступив до кабінету. Заповітна скриня звично була прикрита вишитим обрусом. Я всилив ключ у замковину і підняв віко. В строгому порядку там було укладено старі фоліанти, зшитки, образки, ікони, монети, коштовна зброя, мікроскоп, терези, лупи, лікарське начиння. І поверхи білів лист із написом: «Моєму дорогому учневі-насліднику».

«Ти щось загубив там?» – почув я рипучий голос із порога. Голос молодого аптекаря.

«Ні, – відмовив я. – Ліпше з розумним загубити, чей з дурним найти. Так казав ваш батечко. Однак гадаю, що сей листик дозволите мені забрати? Він адресований мені».

Той промовчав. Я виступив за ворота, і скрипучий когут на стрісі махнув мені бляшаним хвостом.

А далі я йшов через ніч, і колюча осіння мжа сікла мене в груди. Йшов у нові необітовані краї. Як сиротою вродився, так сиротою й бреду манівцями. Та хіба я щось утратив? Зате скільки здобув! І се перебуватиме зі мною вічно.

Кому повім печаль мою? Сим безгомінним горам, що віки слухають і мовчать? Сим деревам, що листом говорять своє і нікого не слухають? Сим птицям, котрі теж не знають, що таке печаль? Коли втомляться, то випадають з вирію мовчки...

Не біймося й ми печалі. Пізнаймо її. Приймімо її і даймо їй ім'я. І полюбімо її. І стане вона світлою. Бо народжуємось ми в темряві, а покликані Світлом.

На дорозі, котрою поважний Джеордже ввів мене в свій зелений світ, я впав на коліна і подякував землі, що недавно прийняла сього небуденного мужа, котрий носив мудрість, як квітка запах. І вкотре перечитав його заповітне письмо.

«Хочу, аби ти звикся з сими уроками, як зі своїми п'ятьма пальцями:

1. Іди за світлом і сам неси світло.

2. Нічого не бійся. Ніщо і ніхто не може знищити твою безсмертну душу. І тому йди по життю вільно, чесно і спокійно.

3. Навчися радіти кожній подарованій тобі хвилині. Смійся обличчям і душею.

4. Принось радість иншим. Будь людяним.

5. Прощай усе і завжди. Прощай усіх і себе».

З сею ношею дорога по темних берегах стелилася мені легше.

На полонині я пробув недовго. Ватагу Йону подарував двох огирів і попросив, аби він знайшов покупця на отару. А кобилиць спорядив у дорогу. На долині одну поміняв на майстершик та каруцу. Запряг до неї оту кобилу, що вивезла мене з волоської займанки, і пустився клусом на Банат. Коли вигулькнув з лісових чертежів на ровінь, діти, як хмара пороші, кинулися мені навстріч.

У Корнуцелі я став на постій до діда Стойки і другого дня мав раду з громадою. Просив прирізок на школу. А доки вирубував ожинник і звозив камінь, наспіли гроші, виручені за отару. Робота заспорилася, по зимі я перейшов до нової світлички з сіньми. Поряд опоряджалася велика класа. Туди восени я зібрав довкружну дітвору, щоб учити її читанню, письму і рахунку. На румунського вчителя грошей не було. Та ми й не хотіли румуна. Я вчив по-нашому, вчив дармово.

Лиця старшини світилися радістю, коли босонога дітня тюпала до школи. За нашим прикладом малі класи почали відкривати і в инших поселеннях. Я помагав, складав читанки, купував папір, грифелі і молоко для найбідніших. Мене, безпашпортного пройдисвіта в домотканих гатях і вовняному сердаку, називали паном управителем. («Пана по халявах видко», – ганьбливо приказували банатці.) Гроші за маєстат давно вийшли, та до мене з Сигота приїздили за ліками. Світла тінь поважного Джеордже досягла мене й тут, на пустинних околицях Трансільванії.

У вакації я косив, теслярував, збирав трави, лікував, читав для молоді книги. Під моєю селитвою кипіла білою піною водомия, в якій дівки прали цуря. Русокоса Юлина, онука Стойки, найчастіше оберталася на моє вікно. Я знав, хто потайсвіту підкладає мені тарелі з черешнями і вівсяні колачі. А одного вечора через лящання потоку пробилася й співанка.

Голос той струменів, як чиста водиця, і розповнював у мені ріку любови.

І була ніч. Літепна і напахчена матіолою. Я вийшов на бережок з водомиї, де взяв собі за звичай купатися затемна. Фиркав, як жеребець, і струшував з волосся краплі, коли вчув на плечі доторк руки. І вгадав оту руку. І папороть простелилася хрещатими оборками.

А поверх неї місяць кинув шовкове простирадло. І дві пари колін спустилися на нього. Я незчувся, як ми злилися, як вона втягла мене в себе, захопила пругким кільцем. Я тріпотів у тих путах, як птиця. А вона билася, як велика біла риба, – і я боявся, аби не зіслизнула від мене в ріку. Бо тоді я лишуся самотнім обрубком плоті на холодіючій траві. Цвіркун нам тяв на гусельцях свою нескінченну нуту, а струги фосфоричними очима втулювалися на се диво. Потепліло навіть безсоромне око місяця, що обливав берег ясним фіолетом. Я гадав, що та ніч не скінчиться ніколи, та несмілий промінь прокрався через Альпи і розтяв злютовану груду наших тіл на дві чужорідні скибки, котрі досі неприкаяно сувалися по світу і тепер, поночі, прозріли і впізнали свою половинку...

Чого не трапляється в молодости. Та ще в такі безтямно паркі ночі. Але то вже инша історія. Історія серця.

Все нам можна, та не все потрібно. Все нам дозволяється, та не все корисне. Добре б навчитися вибирати не те, що хочеться, а те, що потрібно. Але якщо вибирати лише корисне, то життя буде пісним. Я, приміром, з корисного і красивого частіше вибираю красиве. Серце бере гору над розсудом.

Все, що є природним, – красиве. І доки ти се помічаєш і цінуєш, Природа допомагає тобі.

Дарунки від невдачливого мандрівця Ружічки мали для мене вагу золота. Many я сховав до ліпших часів. А речі довго й любовно перебирав, вигадуючи їм застосування. Надто складаний ножик. Така бавка тут була мені ні до чого. А от саме лезо круппівської сталі годилося на спис. І я його змайстрував – легкий і замашний. Для більшої сили удару і прицільности я окремо вистругав руків'я з жолобком. Запущене з нього древко летіло в ціль, як стріла. Тепер се була перша моя зброя. Її встигла засмакувати й хижа рись – розтягнута шкура сушилася на благому димку. У вільну годину я метав спис у плетений з очерету кружок. Г острив окомір полювача. І бувало, що тричі підряд не змилив жодного кидка. Се мало мене годувати в засніженому лісі.

У писальній книжечці чеха лишалося більше половини чистих аркушиків. Я міг ощадливо вести якісь нотатки. У пляшчині з дерев'яним закальцем я носив медовуху, щоб инколи підкріпити себе в роботі. Сіркачі старанно приховав. Як безцінний дар, рахував я кожну квасолину й горошок. З невимовною радістю віднайшов у нутряних складках сумки вісім пожовклих насінин гарбуза. Але всі вони були здоровенькі. І приспана кров хлібороба зворушилася в мені. Навіть намітив зручну заплавку біля річища. І щоразу, вертаючись з лісу, носив туди кошелю масного торфу. Готуючись до довгих холодів, я неспокійною думкою забігав у весну.

Та коли се ще буде! А зараз я не міг нарадіти чавунку. В ньому страва варилася скоріше і мала ліпший смак. Казанок я міг брати з собою на денні уходи. Як лісовик і звіролов, тепер я не був прив'язаний до печі. Однак про піч я думав удень і вночі. Хоч я і втеплив хатину, та розумів, що благенькі дерев'яні стіни тутешня зима остудить швидко. А відкритий вогонь гріє лише наблизько і вимагає повсякчасного підкладу. Я клопотався зимнім обігрівом.

Тепло, мислив я, що з димом вилітає в цівку дерева, є марнотратством. Треба його стримати, як се чинять пір'ям птиці, пухом звірі і корою дерева. Як потічок, що не мерзне під камінням. Каміння! Так, се єдине, чим я можу послужитися тут.