Вічник - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 2

Що ми, діти, до цього виділи, що знали? Може ми й знали, гуртуючи рої в Хусті, що на тому притисянському полі приспіє вмирати. Але не знали, що се буде так.

Не суди нас строго, Карпатська Україно. Коли ми лежали в підмерзлій ріні, холодіючи не так від каменя, як від невідомого страху, над нами рівним шором летіли дикі гуси-лебеді. Вони вертали домів із далекої чужої тепліні. Вертали на свої розвітрені гнізда. Бо лише тут їм добре. І нам тут було добре. Тут проминуло солодке дітвацтво і прийшло неспокійне леґінство. Нам кортіло любити дівчат, але випало пізнати коротку, як березнева днина, любов до Вкраїни, до її малого Карпатського терену, в який вона зараз пускала своє калинове коріння. В промерзлий глиняний тужавик.

Нам було добре жити тут. Але не в сей мент, кож розум розривався між тілом і серцем, – і тіло студенив піт жаху, зате душа ширяла з лебедями над полем, яке тоді ще не називали Красним. Нетерпеливо крячіло вороння з берегових тополь, передчуваючи масну вечерю, а ми гріли землю грудьми і тремким диханням.

Чуєш, Карпатська Україно, не суди нас, слабих і невмілих. Ми ще не знали, як жити, а вже мусили вчитися вмирати за тебе.

То нич, що ми тоді піднялися ненадовго в повний ріст. Головне, що ми впали на свою землю, очима до свого неба. І нікуди й ніколи ми звідси не рушимо. Бо лежимо тут не кістьми, а серцем. Бо ліпше своє лико, ніж чужий ремінь.

... Тепер нас, пересіяних смертю, гнали на Перевал.

«Якщо вбити, то нащо нас провадити аж під хмари?» – питав я з малою надією сотника.

«Сі не вб'ють, бо ми полонені зі зброєю в чесному бою. А зроблять то поляки. Лиш-но ступимо на їх землю. Ті панькатися не будуть. Я їх знаю – в самого добра літра польської крові колобродить».

«То, може, вони вас помилують?»

«О, ні, сього я їм не подарую. А ти, хлопче, слухай сюди, – стис зап'ястя моєї здорової руки. – Доки туман, доти маєш нагоду порятуватися. Скочиш у ялиновий гущавник – і дай ногам знати! Ачей, в імлі не поцілять. А поцілять, то годиною-другою раніше. Яка ріжниця?»

«А ви? – звідаю пошепки. – Чому ви не збайлуєте?»

Офіцер уколов мене гострим оком:

«Я? Я той, що водив инших на смерть. То чому сам маю від неї втікати?» – і зирнув на мене, як із темної ями. Ті очі й зараз передо мною – чорні, з кривавими цятками. Очі птиці, що чує свою кончину.

Тепер, із дзвіниці свого перестиглого віку, я обертаюся в той згірклий март і зчитую крізь пласти років розуміння: немає в нас серед людей ні ворогів, ні друзів, але кожен з них – малий чи великий учитель, що, як придорожній стовп, направляє твій поступ. Так мені було послано й сотника Скобала, що в малому часі явив мені велике: в терміні вмирання явив науку життя. А про инших, що дали мені свої неперебутні школи, я буду говорити далі в сьому нотисі.

... З півгодини ми йшли без бесіди. А пак сотник мене зась за руку торгає:

«Важся, синку, бо туман вичахає, а з ним і шанс твій».

«Не зможу я, пане».

«Зможеш!» – скрипнув зубами сотник.

«Ледве ноги волочу».

«Ти на ноги не гріши, – правив він водно своє. – Ти бери ноги в руки і лети наосліп. Аж до Чорного лісу. Там принишкнеш. Туди навіть звірі не потикаються».

«А чому я, пане? Чому ви кого другого не нараджуєте?» – несміло питав я.

«Чому? Бо ти не для кулі, хлопче. Бачив я на Краснім полі, як ти попри вояків стріляв. Душа в тебе світла. Такі жити мають».

«Нич з того не буде», – гірко видихнув я.

«Буде! – сказав, як відтяв, сотник. – Живи й за нас, хлопче. Живи й помагай жити иншим», – при сих словах обіруч гупнув мене в плечі, штурхнув з урвища вниз.

І залопотів я, як сніп, по гострому каміняччю, по колючих корчах джеряпину, хапаючи зубами мокру траву, обдираючи руки й твар. Через тлум болю чув, як тріщали за мною постріли і як щодалі їх глушило ревище ріки. Вода прийняла потовчене тіло в студену кипінь, розгойдала, як солом'яну бубку, і понесла до запаленого сонцем крайнеба.

Ріка не стратила мене. Зріс я на тучних водах Тиси і зараз, щоб держатися на плаву, мені було доста одної, здорової, руки. Ріка вивергла мене на зарінок, де я зачепився за навислу вільху і, як килава жаба, вицабав на берег.

Як сліпій куриці зерня, трафився тут стіг сіна з укритим цератою заголовком. Не знаю, звідки добрав я сили, щоб вискубати собі в сіні яму, заліз у неї і затих, нагріваючи тілом сухе гніздо. Мишка попискувала мені на вухо свою колисанку. Але не довго я чув її – сон зломив мене на добру добу.

Прочумався передсвіта і, боячись гулькнути на людей, сліпма рушив у хащі. Знав, що поголос про втечу війнув селами і на мене вже чигають жандарми. Одне стелилося спасіння – ліс. І я дерся в гущак, обминаючи возові колії і топтані путики, вгадуючи в корчомахах звірині тропи. Що я робитиму в хащі сам – про се я боявся й думати.

Пралісні дебрі глухли й темніли, очі виїдала сіра ряботина, гнітила спресована тиша і замкненість простору. Вітролом, грубезні колоди, терня й намети гнилого листя перегачували мені хід. Щоб обдурити голод, я пив зі жмені воду і жував бруньки. Вбита рука затерпла, посиніла, я її не чув.

Деінколи крізь галуззя вцірялося, як мачуха на діти, бліде сонце. Але й того було доста, аби хоч мало розвіялись мої смурні гадки. Я біг-утікав від страху в страх, від учорашнього дня – у безвість. Птиці вривали свист і завмирали, коли я човгав нетрищем, звірі скляними очима косилися з криївок. Я був тут чужий, і мені все було чуже й дике. Ранній вечоровий сутемок давив, як віко домовини. Далі йти було ніяк. У яму під вивернутим коренем я назгрібав листя й сухої папороті, зарився, як звіря, і в полохливому сні перебув якось ніч.

Прохопився я від теплого повіву в лице. Розтулив очі і увидів инші очі – як дві великі сливи. А під ними – мокра зморщена рийка. Ведмідь! Він скривив морду, як чоловік до плачу, і хрипко заревів. Я зірвався на ноги й перелетів через пень, помагаючи собі здоровою рукою. Страх, як вітер, гнав мене в плечі. Серце гупало десь аж під черевом. Оббігав колоди, перескакував вирви і поточини, пружиною вихапувався з ярків. А ззаду насідало звірине хурчання. Ялинник рідшав, я біг уже просікою і потиличним оком бачив, як назирці вайлакувато хлипає ведмідь. Худий, облізлий по зимі. Закралася гадка, що він не доганяє мене, а просто жене. Раз у раз спочиває, потираючи лапами голову. Ніби й мені дає перевести дих.

І от я вже на голій руні, бігти по всохлій траві-псяйці легко. Знаю, що звір не любить відкриту шир – вітер збиває тут нюх, а очі після голодної зимівки ослабли. Та ведмідь бере вліво, йде навперейми, жене мене на кремінну косу.

«Добре, – думаю я, – може, там відіб'юся від нього камінням».

Ага, каміння тут біда має, а те, що є – таке дрібне, що лише у воробків шпуряти. І гоп – полонинний хребет обривається звором, та таким крутим, що я і з двома здоровими руками не зліз би в долину. Іржавою папороттю оторочена ся стіна, ані корчика, за який би вхопився. Голе урвище.

«Туй мій конець!» – шепочу в дурманній гарячці і обертаюся очима до лиця смерти. Вона желіпає вже близько, пахне злежаною шерстю і псячим калом. Стає на задні лапища і суне на мене. Я чую гаряче дихання і сипле гурчання. Здеревенілий тілом, я смиренно чекаю, що буде далі. Ведмідь простягає лапу і хляпає мене по хворому плечу. Гойкнувши від болю, я втрачаю твердь під ногами й лечу в провалля. А звір реве мені вслід, і в ревищі тому я запаленим мозком вчуваю дике реготання...

Не можу знати, як довго я пролежав у безпам'ятті. Годину, день, а може, й більше. Коли вернулося розуміння, на грудях моїх сиділо сіре потя і тоненько зіпало. Я зопершу подумав, що то моя душа. Боявся дихнути, щоб не спудити її. Птиця шіковно злетіла, а душа лишилася під бабиним вовняним светром, ледве тепла. Холод притлумлював біль струдженого, побитого тіла.

Коли втямив, хто я і де, спробував ворухнути пальцями хворої руки – вони подалися. Тоді сперся на лікті, роззирнувся. Зелені плахти ялин нависали обабоки, відчахнуті гілки лежали піді мною. Ось де був мій рятунок: ялинові лапи прийняли мене в падінні і поклали на м'який у стіл сухої хвої. Між деревами світліла прогалина, метрів за п'ятдесят курився ріденький димок. Я зрадів, що то чиясь ватра, зібрався на силах і потягся туди.