Вічник - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 18

«Ось я тут, як кріт, рию землю, щоб прожити, якщо вдасться, ще якийсь місяць-другий. Хіба се не прокляття – так гарувати, щоб лише підтримати своє тіло? Але я не сліпий, як той кріт, і я не чую себе нещасним. Так, я, як червак, звиваюся в тілі землі. Але хіба не кожен з нас такий?! Хіба не кожен, як червак, проїдає собі дорогу в житті?! І се – його путь. У кожного своя. І в мене теж, хоча моя дорога і завернула в безпуття. Але ж я йду. І доки я йду, я в дорозі.

І те, що я зараз роблю – яка не яка, але моя праця. Я довбаю сю землю, щоб бути разом із землею і її душею. Ся робота не неволить мене, а звільняє від темряви відчаю. Втомлюючи, вона кріпить мене. Стікаючи потом із чола, змиває прокляття, накреслене там. Копаючи землю, не в землю я заглиблююся, а в себе. Бо коли ти завзято працюєш, то єднаєшся з собою, з природою, з Богом. А коли робиш щось із любов'ю, наповнюєш те диханням своєї душі. І се є частка самої Любови».

Я вчився робити все з радістю, з охотою. Так, наче се було моїм покликанням. І не струджувався. Всієї роботи й так не переробиш, а сили надірвеш. Працював до першого поту і спочивав. Якщо робота не йшла, знаходив инше заняття. Потім вертався. Бо навіть інструмент, буває, кориться роботі. А що вже казати про людину.

Час од часу міряв я оком близький ліс, що дихав з густих глибин тяжким глухим віддихом. Я майже не потикався в похмуре сире чрево хащі, хоча знав, що скоро прийдеться. По видолинку підчищалися останки ломаччя на вогонь.

Яма була готова. Щоб вибратися з неї, прикладав усохлу смеречину. На споді я вкопав кілки із загостреними догори кінцями. Яму прикрив тонкими лозинами, а поверхи лопухами, які притрусив землею. Тоді взявся готувати принаду. Сколював над сірчаним мочилом камінці з чорними солоними бурульками і відносив їх до підготовленої криївки. Якісь камінці поклав перед ямою, а инші задовбував у скалу поза нею. Щоб їх дістатися, прихованої ями не обійти. Хіба що переплигнути широким скоком. Та ніщо не показувало небезпеку під ногами. Та й я приготування ті робив обмитий у потоці, натертий солоною сіллю, аби перебити людський дух.

По всьому я змив свої розтерзані руки і вернувся в свою господу. Знак, якщо там щось станеться, мені дадуть птиці. Сі невтомні діти неба давно вже стали моїми побратимами, моїми радниками. Я навчився різнити голоси птахів, навчився читати в них занепокоєння, тривогу чи радість. Птиці упереджували прихід звіра, звідомляли про повернення риби, показували, де можна чимось розживитися. Вони були моїм часоміром і моїми синоптиками.

Синьоголовий зяблик срібну пісеньку висвистує в погідну пору: «піньк...піньк...фіть...фіть...» А буває, зацідить: «рю-пінь-пінь-рю...» Тоді чекай дощу. Коршак у викосокості накручує кола і жалібно ниє: «пи-и-и-ть» – теж на негідь. Близький дощ прибиває додолу мошву, тому ластівки стрижуть при землі. А воробки збираються табунцями, купаються в піску. Жайворонок на мокроту мовчить зрання. Куріпки перед бурею знімаються з відкритих місць і забираються в ліс. Зате лісова дрібнота заводить базар, цвіркоче, комашиться, аби встигнути нахапатися перед сльотою. Так і скопа, птиця, що поділяла зі мною риболовлю, оживлялася, доки потік не каламутнів від дощових змивів. Але ще скорше віщують хмаровиння мудрі ворони – злітають на нижні гілки, глядають дашок і притулок од вітру...

Скільки того мозку в потятка Божого – як головка сірничини – а воно ще й переднім розумом живе. Ніколи не зів'є гніздо з сонячного боку, якщо літо буде спекотним. Якщо на болоті кладе яйця, літо вдасться сухим. Гуси низько летять – мало буде води. Журавлі підбиваються високо – на затяжну осінь...

Сю нехитру, та хосенну науку несли мені на крильцях пернаті навчителі.

Спочити після трудження на ямі не випадало. Геть підупала моя годівниця. Я мусив рушати на нові пошуки їдла. Буйно колосилося довкола зело, цвіли трави. Я збирав відцвілі вершки в поділ сорочки. Удома се молотив, вибиваючи насінини, зернятка. Досипав до них головки рогозу, молоді горіхи, накопане коріння, кору, мох, лишайники. Вимочував, товк у ступці, викидав волокна, зливав воду, лишаючи сіру кашку. Вона підсихала і ставала мукою, з якої я випікав крихкі коржі. Дійшов, що майже всі коренеплоди бур'янів їстівні після простої обробки. Я недовго варив їх – кілька хвилин і клав у яму під ватрою. Нагортав гарячого попелу і лишав так доти, доки вони не стануть м'якими і не вивітриться гіркота. І то було навіть смачно. Так чи інак, а иншого для столу я не мав.

Я купався в травах, як у п'яному сні, просякаючи і сам їх п'янкими пахощами. Збираючи свої благенькі злаки, попасом збирав і лічне зілля. Зі сволоків моєї кучі звисала низка пахливих снопиків і китиць. Раз у раз відщипував віхтик і варив собі пійло для кріпости...

Та що б я не чинив, нашорошував вухо на дальшу скалу з потайними лабетами. Звідти тягнув легітний вітрець – се добре, худібка завітрить звабну смолу і злакомиться. Перші камінці під ногами були вже облизані. Я й сам щоразу тягся до камінної мастики – вона злагіднювала нутрощі, повнила сили. З одної глини ми ліплені – двоногі й чотириногі, і в глині шукаємо живильні соки для життя.

А по небесній пелені писали блискавиці, кресали громи між грудастими верхами і зсипали на хащі тріскучі дощі, тверді й холодні, як град. В темному хмаровинні, підсвічений скалками грімниць, крехтав й ухав чорний ліс. Вітрила крон гуділи, поривалися в різі боки, та, затиснуті горами, нікуди не відпливали. Їх котвиці навіки закорінені в сю віковічну твердь.

Літо випало посушливе, і зливам я радів. З великої водою вертала на вольні грища риба, прибивало хмиз, обчухані потоком дощечки. Дощ виганяв червів з-під землі і винаджував слимаків. Дощ змивав мої сліди, і в сила-петельки частіше попадала живність. Дощ давав перепочинок. Тому дощів я чекав не менше, ніж грав. Вода завжди щось приносить і щось забирає.

І сталося. Як зараз чую: промите вечірнє безголосся протяв пожадливий крик вороння. Так вони ґвалтують лише на палу здобич. І я понісся, купаючись у росах, до свого чорторию. Так і є: над ямою зяяла діра, а на споді конав, зранений кілками, здоровенний сірий цап. Вожак, він першим ступив на небезпечну тропу. Серце моє стугоніло гучніше за його. Одним штриком я добив рогатого калічку. Мусив принести мотуззя, аби витягти тушу з ями. Сплів волок, допровадив до двору. Над кривавим слідом сердито тріщали ворони.

Коло потоку я поклав свою жертву на камінь і звернувся до свого серця:

«Тою ж силою, що повалила тебе, сильний звіре, я теж колись буду стятий і відданий комусь на поживу. Той же закон, що віддав тебе в мої руки, колись віддасть і мене в ще могутніші руки. Бо й ти і я – ми лише питомий порох вічного коловороту життя».

Я бенкетував – було з чим. Не пропала жодна мездрина, ані ворсина. Частину м'яса засолив, частину закоптив. Кістки дробив, перетирав камінням і підсипав у свою муку. З одного рога зробив сільницю, з другого – пугар для пиття. Висушені ратиці годилися для рихлення землі. З шлунка вийшла добра торбочка. Міхур розтягнув на п'яльцях і замурував у віконницю замість скла. Бо слюду я так і не знайшов. Вичинену шкуру я не став доточувати до свого пушного лахману. Зшив з неї просторий і довгий лайбик. У холодні ночі одягав його хутром до тіла, а вдень вивертав. Ще й на гостроверху шапку стало матеріалу. Така одежина не мокла і в дощ. Тепер міг обходитися без сорочки й ногавиць.

Я ставав добувачем, учився сьому щоденно. Скривавлені кілки витягнув і пустив за водою. Набив свіжі, обкурив яму зіллям, настелив нову заманку згори. Якщо кози прийшли сюди раз, прийдуть і вдруге. Клич ласощів переб'є полохливу вдачу.

Моє ловецьке ґаздівство служило справно. Загніздилася удача, припаси росли. Можна було віддати полуденну часину єдиній тут любій забаві – вандрувати очима у хмарах. Ся небесна людність не знала спочину, як і земна. Пролітала на легких крилах, мрійно застигала, протирала небове скло пухким вереттям, громадила білі храми, виганяла на голубу пашу кучеряві стада, сіяла і збирала тучну бавовну, а головне – несподівано ліпила на цілий небовид рідні знайомі лиця, що поволи вивітрювалися з моєї пам'яти.