Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 6

– Фотографуй, – пробурмотіла я. Саме в цю мить гострий кінець стрічки порізав мені палець. Я швидко висмикнула руку, щоб роздивитися рану. Біля порізу виступила єдина малесенька крапля крові.

Далі все відбувалося блискавично.

– Ні! – зойкнув Едвард.

Він обернувся й затулив мене власним тілом, перекинув через стіл. Я відчула, як зачепила тістечка, подарунки, квіти й посуд. Я лежала на купі битого скла.

Джаспер накинувся на Едварда, долинали такі звуки, наче зіткнулися дві скелі.

Потім вчувся ще один звук – тваринне ричання, яке вихоплювалося з грудей Джаспера. Він намагався відштовхнути Едварда, клацаючи зубами біля самого Едвардового обличчя.

В наступну мить Еммет схопив Джаспера ззаду, блокуючи його рухи, але той усе ще боровся, його дикі порожні очі дивилися тільки на мене.

Коли шок минув, я відчула страшний біль. Я впала на підлогу, інстинктивно витягнувши руки – якраз туди, де поблискувало потрощене скло. Тільки тепер я відчула пекучий гострий біль, який пробіг від зап’ястя до самого ліктя.

Приголомшена й розгублена, я дивилася, як по моїй руці стікає червона гаряча кров – під пильними поглядами шістьох вампірів, які несподівано зголодніли.

Розділ 2

Шов

Карлайл був єдиний, хто поводився стримано. Столітній досвід у відділі швидкої допомоги відчувався у його тихому владному голосі.

– Емметте, Розо, заберіть Джаспера. Еммет кивнув, цього разу вже не усміхаючись.

– Ходімо, Джаспере.

Джаспер опирався залізній хватці Еммета, намагався викрутитися, тягнувся до брата, вишкіривши зуби, він усе ще не прийшов до тями.

Обличчя Едварда було білішим за кість, він кружляв навколо мене, прийнявши оборонну позу. З його міцно стиснутих зубів вихоплювалося низьке застережливе гарчання. Я знала, що він не дихав.

На прегарному обличчі Розалії з’явилася дивна посмішка. Вона йшла перед Джаспером – тримаючись на безпечній відстані від його зубів – і допомагала Еммету вивести брата через скляні двері, які Есме притримувала однією рукою – другою вона затиснула собі рота й носа.

На трикутному обличчі Есме читався сором.

– Мені так шкода, Белло, – сказала вона, перш ніж податися в сад слідом за іншими.

– Дозволь мені, Едварде, – пробурмотів Карлайл.

За якусь мить Едвард повільно кивнув і трохи розслабився. Карлайл став навколішки і нахилився наді мною, щоб оглянути руку. Я відчувала, що на моєму обличчі легко читався переляк, і намагалася його приховати.

– Ось візьми, Карлайле, – сказала Аліса, простягаючи рушника. Він похитав головою.

– Забагато скла в рані, – він нахилився й відірвав довгу тонку смужку від білої скатертини. Він пов’язав її на мою руку вище ліктя як джгут. Від запаху крові мені аж паморочилося в голові. У вухах дзвеніло.

– Белло, – сказав Карлайл лагідно. – Ти волієш, щоб я відвіз тебе до лікарні – чи оглянув тебе тут?

– Тут, будь ласка, – прошепотіла я. Якби він відвіз мене до лікарні, то я б ніколи не змогла приховати це від Чарлі.

– Я принесу твою валізку, – сказала Аліса.

– Перенесімо Беллу на кухонний стіл, – мовив Карлайл до Едварда.

Едвард із легкістю підняв мене, поки Карлайл обережно затискав мою руку.

– Як ти почуваєшся, Белло? – запитав Карлайл.

– Добре, – мій голос був на диво твердий, і це, безумовно, мене радувало.

Едвардове обличчя перетворилося на камінь.

Аліса була уже там. Карлайлова чорна валізка лежала на столі; маленький, проте яскравий промінчик світла відбивався на стіні. Едвард обережно всадовив мене в крісло, Карлайл підсунув іще одне й одразу занурився в роботу.

Едвард стояв біля мене, він досі не дихав.

– Едварде, тобі краще звідси піти, – мовила я.

– Ні, я витримаю, – наполіг він. Його щелепа була нерухомою, очі палали – так затято він опирався своїм інстинктам. Йому було набагато важче, ніж іншим.

– Тобі не треба бути героєм, – сказала я. – Карлайл впорається й без твоєї допомоги. Іди й подихай свіжим повітрям.

Коли Карлайл натиснув на руку, я здригнулася від болю.

– Я залишуся, – відтяв Едвард.

– Чому ти такий мазохіст? – пробурмотіла я. Карлайл вирішив втрутитися:

– Едварде, краще пошукай Джаспера, поки він не накоїв дурниць. Я впевнений, що він почувається винним через свій учинок. Навряд чи він слухатиме когось іншого зараз, окрім тебе.

– Так, – підхопила я. – Іди й знайди Джаспера.

– Зроби щось корисне, – додала Аліса.

Едвардові очі звузилися, коли ми всі накинулися на нього, але зрештою він кивнув і мовчки вийшов через кухонні двері. Я впевнена, він не зробив жодного подиху відтоді, як я порізала палець.

Моя рука заніміла. Хоча це неприємне відчуття й відвертало мою увагу від порізу, але нагадувало про те, що рана глибока. Я уважно роздивлялася обличчя Карлайла, намагаючись не дивитися на те, що роблять його руки. Коли він нахилявся над моєю рукою, його золотисте волосся виблискувало у яскравому світлі. У мене було неприємне відчуття в животі, ще трохи – і я б зомліла, та я не дозволила слабкості взяти наді мною гору. Тепер я вже не чула болю, тільки лагідне тягуче відчуття, яке я намагалася ігнорувати. Навіщо поводитися як дитина?

Якби Аліса не була в полі мого зору, я б нізащо не помітила, як вона крадеться з кімнати. Вона всміхнулася ледь помітною винуватою посмішкою і зникла за дверима.

– Тепер усі, – сказала я, зітхнувши. – Принаймні зараз я зможу прибрати в кімнаті.

– Це не твоя провина, – сказав Карлайл, підбадьорливо усміхнувшись. – Це могло статися з будь-ким.

– Могло, – повторила я. – Але зазвичай це стається зі мною.

Карлайл знову всміхнувся.

Його незворушний спокій був прямою протилежністю реакції інших. На його обличчі не було жодної ознаки тривоги. Його рухи були швидкі та впевнені. Окрім звуку нашого приглушеного дихання, було чути лише стукіт малесеньких шматочків скла, які падали один по одному на стіл.

– Як ви це робите? – запитала я. – Адже навіть Аліса та Есме…

Я замовкла, хитаючи головою від здивування. Хоча ніхто з Калленів не споживав традиційного питва вурдалаків, тільки Карлайл міг виносити запах моєї крові, не піддаючись при цьому страшній спокусі. Ясно одне: це вартувало йому набагато більше зусиль, ніж він показував.

– Роки й роки практики, – відповів він. – Я вже майже не помічаю запаху.

– Як гадаєте, чи було б вам важче, якби ви взяли відпустку й надовго поїхали звідси? Подалі від лікарні, від крові?

– Можливо, – знизав він плечима, але його долоні не ворухнулися. – Та я ніколи не відчував потреби в тривалій відпустці, – він подарував мені сліпучу посмішку. – Я занадто люблю свою роботу.

Дзень, дзень, дзень. Я здивувалася, як багато скла опинилося в моїй руці. Мені закортіло подивитися на купку, яка постійно збільшувалася, але я знала, що це не дуже сприятиме дотриманню моєї стратегії – не блювати.

– Що саме вам у ній подобається? – поцікавилася я. Для мене це було незрозуміло – на боротьбу та самоконтроль витрачено чимало років, і все заради того, щоб із такою легкістю переносити подібні ситуації. Крім того, я хотіла, щоб він продовжував говорити; розмова відвертала мою увагу від неприємного відчуття в шлунку.

Його темні очі були спокійними та вдумливими, коли він відповів:

– Гм. Найбільше мені до вподоби, коли мої… вдосконалені здібності дозволяють урятувати когось, хто в іншому разі помер би. Приємно знати: завдяки тому, що ти існуєш, і тому, що ти робиш, життя інших людей може стати кращим. Іноді загострений нюх стає мені у пригоді, – кутик його рота вигнувся у напівпосмішці.

Я обмірковувала почуте, поки він оглядав мою руку, пересвідчуючись, що витягнув усі шматочки скла. Потім він потягнувся до своєї валізки по нові інструменти, і я постаралася не уявляти голку та нитку.

– Ви намагаєтеся спокутувати те, в чому не винні, – мовила я, коли почула на своїй шкірі нове тягуче відчуття. – Я маю на увазі, що ви цього не хотіли. Ви не обирали такого життя, а тепер вам треба так старатися, щоб бути хорошим.