Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 35

– Це все грип. Остін та Конор також сьогодні захворіли. Може, перенесемо поїздку на наступний раз? – запропонував Майк.

Я й рота не встигла розтулити, як заговорив Джейкоб.

– Я не збираюся нічого переносити, але якщо ти не хочеш, Майку…

– Ні, я їду, – перебив Майк. Я просто хвилювався за Анжелу та Бена. Поїхали, – і він рушив до свого «шевроле».

– Гей, ти не заперечуєш, якщо ми поїдемо на машині Джейкоба? – запитала я. – Я йому пообіцяла – він щойно завершив ремонт. Він сам її зібрав, – похвалилася я, як горда матуся хвалиться успіхами своєї дитини.

– Прекрасно, – огризнувся Майк.

– От і добре, – сказав Джейкоб, наче все владналося. Здається, йому було набагато комфортніше, ніж будь-кому з нас.

Майк сів на заднє сидіння «реббіта» з виразом відрази на обличчі.

Джейкоб був у своєму звичному сонячному гуморі, без угаву торохкотів, аж поки я зовсім не забула про мовчазного Майка, який дувся на задньому сидінні.

Тоді Майк змінив стратегію. Він нахилився вперед й поклав підборіддя на спинку мого крісла; його щока майже торкалася моєї. Я відсунулася вбік, розвернувшись спиною до вікна.

– А радіо тут є? – запитав Майк із натяком на зухвалість, перебивши Джейкоба на півслові.

– Так, – відповів Джейкоб. – Але Белла не любить слухати музику.

Я здивовано зиркнула на Джейкоба. Я ніколи йому цього не говорила.

– Белло? – запитав Майк роздратовано.

– Він правий, – пробурмотіла я, досі витріщаючись на спокійний профіль Джейкоба.

– Як можна не любити музики? – допитувався Майк. Я знизала плечима.

– Не знаю. Вона просто мене дратує.

– Гм, – фиркнув Майк, відкинувшись на спинку крісла. Коли ми приїхали до кінотеатру, Джейкоб вручив мені десятидоларову купюру.

– Що це? – запротестувала я.

– Я не достатньо дорослий, – нагадав він мені. Я тихо засміялася.

– А як же твій відносний вік? Як гадаєш, Біллі мене вб’є, якщо я проведу тебе в кіно?

– Ні. Я попередив його, що ти збираєшся заплямувати мою невинність.

Я засміялася, й Майк додав кроку, щоб не відставати від нас. Я так хотіла, щоб Майк вирішив вернутися назад. Він був такий похмурий – не дуже годящий настрій для вечірки. Але водночас я не хотіла, щоб цей вечір закінчився наодинці з Джейкобом. Це б зовсім не допомогло.

Фільм був саме таким, як про нього говорили. Уже в перших кадрах четверо людей вибухнули й одна залишилася без голови. Дів чина, що сиділа попереду мене, затуляла обличчя руками й притискалася до грудей свого приятеля. Він гладив її по плечу й також час від часу здригався. Не було схоже на те, що Майк дивиться фільм. Його обличчя здерев’яніло, й він увесь час дивився на завісу над екраном.

Я твердо постановила витримати ці дві години, спостерігаючи за кольорами й рухами на екрані, щоб не дивитися на обриси людей, машин і будинків. Але Джейкоб почав хихикати.

– Що таке? – прошепотіла я.

– Нічого! – шепнув він у відповідь. – Із того хлопця кров б’є фонтаном на двадцять футів. Як ти можеш дивитися такі дурниці?

Він знову засміявся, коли другого чоловіка пришпилило до бетонної стіни флагштоком.

Після цього я справді почала дивитися кіно, сміючись разом із ним, адже фільм ставав дедалі примітивнішим. Як я могла намагатися встановити межі в наших стосунках із Джейком, коли мені так подобалося проводити з ним час?

Джейкоб та Майк зайняли підлокітники обабіч мене. Їхні руки лежали незворушно і якось неприродно долонями вверх. Немов сталеві капкани, відкриті й напоготові. Джейкоб мав звичку брати мене за руку, тільки-но випадала нагода, але це може мати зовсім інший підтекст тут, у темному кінозалі, коли Майк за нами спостерігає, – і я впевнена, Джейкоб це розуміє. Я не знаю, чи у Майка було те саме на думці, але його рука лежала точно так само, як долоня Джейкоба.

Я схрестила руки на грудях, сподіваючись, що скоро їхні руки затерпнуть.

Майк здався першим. Десь посередині фільму він забрав долоню і схилив голову на руки. Спочатку я подумала, що так він відреагував на щось, побачене на екрані, але він застогнав.

– Майку, з тобою все гаразд? – прошепотіла я.

Пара, що сиділа попереду, обернулася до нас, коли він знову застогнав.

– Ні, – сказав він, задихаючись. – Мені недобре.

В світлі екрана я побачила краплі поту на його обличчі. Майк знову застогнав і рушив до дверей. Я підвелася й пішла за ним, Джейкоб зробив те саме.

– Ні, залишайся, – прошепотіла я. – Я тільки переконаюся, що з ним усе гаразд.

Джейкоб усе одно не зупинився.

– Не треба. Додивляйся фільм до кінця, – сказала я, коли він рушив за мною по проходу.

– Все нормально. Я небагато втрачаю, Белло. Фільм – справжній відстій, – голос його знову звучав гучно, адже ми вийшли з кінозалу.

В коридорі Майка не було, і тоді я й справді зраділа, що Джейкоб вийшов зі мною – він зазирнув у чоловічий туалет, щоб перевірити, чи Майк там.

За кілька секунд Джейкоб повернувся.

– О, він там, із ним усе гаразд, – сказав він, закотивши очі. – Теж мені фрукт. Тобі варто пошукати когось із сильнішими нервами й міцнішим шлунком. Когось, хто сміється, бачачи кров, а не біжить у туалет.

– Я пильнуватиму, щоб не проґавити такого.

В коридорі ми були самі. В обох кінозалах ішли сеанси, й тут було порожньо – достатньо тихо, щоб ми почули, як тріскає попкорн за прилавком у вестибюлі.

Джейкоб сів на оббиту вельветом лавочку біля стіни й указав на місце поруч.

– Судячи зі звуків, він там надовго, – сказав він, випроставши свої довгі ноги, й приготувався чекати.

Я зітхнула й приєдналася до нього. Здавалося, він планував стерти між нами границі. Щойно я сіла поруч, він підняв руку, щоб обняти мене за плечі.

– Джейку, – запротестувала я, викрутившись із його обіймів. Він опустив руку, здається, його зовсім не образила моя відмова. Він потягнувся й міцно взяв мене за руку, схопивши другою рукою за зап’ястя, коли я намагалася викрутитися. Звідки в ньому скільки самовпевненості?

– Белло, зажди хвилинку, – сказав він тихо. – Скажи мені дещо.

Я скривилася. Я цього не хотіла. Ані тепер, ані ніколи. Зараз у моєму житті не було нічого важливішого, ніж Джейкоб Блек. Та здається, він збирається все зруйнувати.

– Що? – пробурмотіла я тихо.

– Я тобі подобаюся, правда?

– Ти сам знаєш, що так.

– Більше, ніж той клоун, якого зараз вивертає отам? – він тицьнув на двері туалету.

– Так, – зітхнула я.

– Більше, ніж інші хлопці, яких ти знаєш? Він був такий спокійний, врівноважений – так наче моя відповідь не мала ніякого значення або він уже знав її наперед.

– Більше, ніж дівчата також, – вимовила я.

– І тільки, – сказав він, і це було не запитання. Проте було важко відповісти, вичавити з себе бодай слово. Чи образить це його? Чи уникатиме він мене? Як я це перенесу?

– Так, – прошепотіла я. Він усміхнувся.

– А знаєш, усе гаразд. Поки я подобаюся тобі більше, ніж інші. І ти вважаєш мене ніби привабливим. Я збираюся бути надзвичайно наполегливим.

– Але я не змінюся, – сказала я, і хоча я намагалася, щоб мій голос звучав нормально, в ньому відчувалися нотки суму.

Джейк замислився і більше не піддражнював мене.

– Це все ще той, інший, правда?

Я зіщулилася. Аж дивно, як тонко він усе відчував. Джейк навіть не назвав його імені – все так само, як із музикою в машині. Джейк знав про мене те, чого я ніколи про себе не розповідала.

– Ти нічого не мусиш говорити, – сказав він мені. Я вдячно кивнула.

– Але не злись на мене через мою нав’язливість, гаразд? – Джейкоб поплескав мене по руці. – Тому що я не збираюся здаватися. У мене багато часу.

Я зітхнула.

– Не варто марнувати його на мене, – мовила я, хоча насправді мені хотілося саме цього – щоб Джейк був біля мене. А особливо якщо він готовий прийняти мене такою, якою я є, – зіпсований товар, так би мовити.

– Саме так я і збираюся робити до тих пір, поки ти хотітимеш бути біля мене.