Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 23

Один із них був стрункий і майже такий самий високий, як Джейкоб. Його темне, досить довге волосся було розділене посередині, з одного боку він ховав його за вухом, з другого воно вільно спадало. Другий хлопець був нижчий на зріст і дебеліший. Біла футболка сильно обтягувала його добре розвинену мускулатуру, і він дуже цим пишався. Його волосся було таким коротким, що на перший погляд він здався мені лисим.

Обидва хлопці різко зупинилися, побачивши мене. Худий збентежено дивився то на мене, то на Джейкоба, а товстенький одразу зупинив свій погляд на мені, і на його обличчі з’явилася широка посмішка.

– Привіт, хлопці, – не дуже радісно сказав Джейкоб.

– Привіт, Джейку, – сказав низенький, не відводячи погляду від мене. Я змушена була усміхнутись у відповідь, його посмішка була така пустотлива. В результаті він навіть підморгнув мені.

– Привіт усім.

– Квіле, Ембрі – це моя приятелька Белла.

Квіл та Ембрі – я досі не знала, хто з них хто, – обмінялися багатозначними поглядами.

– Ти дочка Чарлі, правильно? – запитав низенький, простягнувши мені руку.

– Правильно, – підтвердила я, потиснувши її. Його потиск був дужим, немов він хотів випробувати силу своїх біцепсів на моїй руці.

– Я – Квіл Атеара, – сказав він поважно, досі не відпускаючи моєї руки.

– Приємно познайомитися з тобою, Квіле.

– Привіт, Белло. Я – Ембрі, Ембрі Колл – ти, мабуть, уже й сама здогадалася.

Ембрі сором’язливо усміхнувся й помахав мені рукою, яку одразу ж заховав у кишеню джинсів. Я кивнула.

– Приємно познайомитися.

– То що ви тут робите? – запитав Квіл, досі дивлячись на мене.

– Ми з Беллою збираємося відремонтувати ці моцики, – пояснив Джейкоб байдужим тоном.

Але виявилося, що слово «моцики» має магічну силу. Обидва хлопці навипередки кинулися розпитувати Джейкоба про ремонт мотоциклів та засипали його різними технічними питаннями. Багато з термінів були мені не відомі, і я вирішила: щоб зрозуміти хлопців, мені не вистачає всього-на-всього однієї маленької Y-хромосоми.

Вони досі з запалом обговорювали частини та деталі, коли я вирішила, що саме час повертатися додому, перш ніж сюди навідається Чарлі. Я зітхнула і непомітно вислизнула з «реббіта».

Джейкоб подивився на мене, немов вибачаючись.

– Тобі з нами нудно, чи не так?

– Зовсім ні, – це була чистісінька правда. Я навіть розважалася – і це було дуже дивно. – Просто я повинна приготувати обід для Чарлі.

– А… гаразд. Я розберу їх сьогодні й підрахую, у що нам виллється ремонт цих мотоциклів. Коли ти хочеш знову попрацювати над ними?

– Може, завтра?

Неділі стали найгіршими для мене днями тижня. Роботу по дому не можна було розтягнути на цілий день.

Квіл штовхнув Ембрі ліктем, і вони обмінялися багатозначними посмішками.

– Це було б чудово!

– Якщо ти складеш список, ми зможемо поїхати в крамницю по деталі, – запропонувала я.

Джейкоб насупився.

– Все-таки я б не хотів, щоб ти платила за все… Я похитала головою.

– Не хочу навіть слухати. Я фінансую це підприємство. Єдине, що вимагається від тебе, це зусилля і майстерність.

Ембрі закотив очі й глянув на Квіла.

– Мені здається, що це неправильно, – Джейкоб похитав головою.

– Джейку, тільки уяви собі, якби я відвезла їх до автослюсаря, скільки б він із мене здер? – сказала я.

Він усміхнувся.

– Гаразд, домовилися.

– Не забудь, що ти ще маєш навчити мене їздити, – додала я. Квіл широко усміхнувся і прошипів Ембрі щось, чого я не почула. Джейкоб одразу ж дав Квілу добрячого запотиличника.

– Досить, вимітайтеся звідси, – пробурчав він.

– Ні, мені й справді час іти, – запротестувала я, рушивши до дверей. – До завтра, Джейкобе.

Тільки-но я вийшла, почувся дружний хор Квіла та Ембрі:

– Ого-о-о!

Далі долинули звуки бійки, які чергувалися з вигуками «Ой!» та «Гей!».

– Якщо хтось із вас бодай ступить на мою землю завтра… – погрожував Джейкоб. Його голос затих, коли я зникла за деревами.

Я тихо засміялася. Від здивування мої очі стали круглими. Я сміялася – сміялася по-справжньому, і ніхто цього не бачив. Я почувалася так безтурботно, що знову зареготала, я хотіла, щоб це відчуття тривало якнайдовше.

Я випередила Чарлі. Коли він приїхав додому, я саме витягала печену курку з духовки і клала її на таріль.

– Привіт, тату, – усміхнулася я.

Моя поведінка заскочила його зненацька, але він узяв себе в руки.

– Привіт, люба, – сказав він невпевнено. – Як провела час із Джейкобом?

Я почала накривати на стіл.

– Весело.

– Це добре, – він досі поводився обережно. – І що ви робили вдвох?

Тепер була моя черга поводитися обережно.

– Я сиділа в його гаражі й дивилася, як він працює. А ти знаєш, що він ремонтує «фольксваген»?

– Так, Біллі казав мені.

Розмова урвалася, оскільки Чарлі взявся до обіду, проте він досі уважно вивчав мене поглядом.

По обіді я перебувала у надзвичайному збудженні, й очевидячки саме через це вимила всю кухню двічі і з небаченою досі ретельністю взялася до свого домашнього завдання, поки Чарлі дивився хокейний матч у вітальні. Я сиділа, аж поки Чарлі не сказав, що уже пізно. Коли я не відповіла, він підвівся, потягнувся і поплентався нагору, вимкнувши по собі світло. Хоч як мені того не хотілося, та я мусила зробити те саме.

Піднявшись сходами до своєї кімнати, я збагнула, що незвичне відчуття піднесення кудись зникає, а на зміну йому приходить приглушений страх, адже наближається ще одна ніч, і мені доведеться пережити ще один кошмар.

Мене більше не огортало заціпеніння, не захищало своїм коконом, немов міцним панциром, тож, без сумніву, ця ніч буде ще страшнішою за попередню. Я лягла в ліжко і скрутилася калачиком, приготувавшись до найгіршого. Щосили заплющила очі… І наступне, що я відчула, – це те, що прийшов ранок.

Я здивовано дивилася на блідо-сіре світло, яке проникало в кімнату крізь вікно. Вперше за останні чотири місяці мені нічого не наснилося. Жодного сну, жодного крику. Важко сказати, які почуття взяли наді мною гору – полегшення чи шок.

Кілька хвилин я пролежала в ліжку, чекаючи, що мене поглине темрява. Щось повинно статися. Прийде біль або знову заціпеніння. Я чекала, але нічого не відбувалося. Вперше за довгий час я відчула, що виспалася по-справжньому. Та я досі не могла в це повірити. Я трималася на тонкому вістрі ножа і в будь-який момент могла впасти. Оглянувши свою кімнату, я побачила, що вона занадто охайна, наче тут ніхто й не жив.

Одягнувшись, я спробувала викинути з голови такі думки й зосередитися на тому, що сьогодні я знову повинна побачитися з Джейкобом. Ця думка освіжила мене й майже змусила відчути якусь… надію. Може, все буде так само, як учора, і я поводитимуся, як нормальна людина. Може, я не нагадуватиму собі постійно, що слід вдавати зацікавлення, кивати чи усміхатися, коли потрібно. Може… Я не могла на всі сто повірити, що сьогодні буде так… так легко, як учора. Та сьогодні я зовсім не хотіла розчаровуватися.

За сніданком Чарлі також був обережним. Він намагався приховати, що уважно мене вивчає, і щоразу, коли наші погляди зустрічалися, він нижче схилявся над своєю тарілкою з яєшнею.

– Що ти збираєшся робити сьогодні? – запитав він, байдуже перекидаючи виделку з руки в руку, ніби його не цікавила моя відповідь.

– Я хочу знову поїхати до Джейкоба. Він кивнув, навіть не глянувши на мене.

– А, – сказав він.

– Ти маєш щось проти? – прикинулася я схвильованою. – Я можу залишитися…

Він швидко підвів очі, в них читалася легка паніка.

– Ні, ні, можеш їхати. Все одно ввечері до мене має прийти Гаррі. Ми разом дивитимемося матч.

– Може, Гаррі заїде по Біллі? – запропонувала я. Так можна позбутися ще одного свідка.

– Чудова ідея.

Не знаю, чи гра була просто приводом, щоб випхати мене з дому, але Чарлі здавався справді схвильованим. Поки я одягала дощовик, він уже телефонував Біллі. Я обережно поставила в кишеню плаща чекову книжку – так я почувалася набагато впевненіше, хоча мені ще не випадало нагоди нею скористатися.