Бранці мороку - Шевченко Наталка - Страница 20

Лі лише мовчки кивнула в мене на грудях. Потім промовила:

— Цей дім не потрібен мені без тебе.

— Я знаю. Знаю. Пробач. Ходімо спати. Завтра я тут усе приберу.

Ми рушили до дверей. На порозі Аліна додала:

— І я дійсно чула голос, Михайле.

Я вирішив залишити це без коментарів. Та коли виходив з кабінету і простягнув руку, аби натиснути на вимикач, мені здалося, що я теж почув щось. Почув знову ж таки всередині голови. Тихе дитяче пришіптування.

Не впускайте його до себе.

— А я не чую нічого, — відповів я Лі й самому собі і рішуче зачинив двері.

12. / Аліна / Роздуми

О пів на другу ночі я зрозуміла, що природний сон мені тільки сниться, даруйте за невимушений каламбур. До цього часу я свердлила очима темну стелю, прислухаючись до звуків нічного лісу за вікном, сопіння чоловіка поруч (він якраз заснув без особливих проблем), а головне — ретельно вслухаючись у звуковий простір самого будинку. Від найменшого потріскування чи рипіння дощок серце починало калатати, як тугий м’яч між підлогою й рукою вправного баскетболіста, а грудна клітка неначе сповнювалися окропом. Я очікувала, що ось зараз знову почую той голос і тоді напевно збожеволію від жаху. Але ніякого голосу не було. Втім, як і сну. Зрештою, я дісталася до тумбочки, де звечора завбачливо залишила снодійне і склянку з водою, ковтнула гірку пігулку і мерщій застрибнула назад під ковдру, неначе боючись, як у дитинстві, що з-під ліжка виповзе чиясь (або нічия) довжелезна рука і схопить мене за щиколотку. Смішно. Але не вночі.

На відміну від Михайла я ніколи не була непробивною реалісткою. Навпаки, завжди вважала, що ми ніякого біса не знаємо навіть про свій власний світ, той, який чуємо, бачимо і вдихаємо. Інакше чому, довівши його до ручки й продовжуючи послідовно знищувати, дивуємося, коли той відповідає нам взаємністю у вигляді цунамі, посух та землетрусів? А з такою курячою сліпотою — звідки нам знати, що наш світ єдиний? Це логіка хробачка у яблуці, якої я ніколи не визнавала.

Тому я досить швидко і безболісно змирилася з думкою, що в цьому будинку є ще хтось чи щось.

Що це? Привид? Полтергейст? А чом би й ні? Я, звісно, ніколи не стикалася ні з чим подібним, але й не поспішала ліпити ярлик «клінічний ідіот» на кожного, хто свідчив про такі речі. Я не вірю лише в масштаби цих явищ, що їх намагається нав’язати нам телебачення (коли якась третьосортна передачка щотижня тішить свіженькою добіркою аномалій, це викликає підозри навіть у мене), але в тому, що надприродні явища існують, ніколи не сумнівалася. Схоже, мені, як і обіцяла Біблія, воздалося по вірі. Бо хоч що би там казав Михайло, я бачила те, що бачила. І навіть якщо припустити на мить, що все це мені справді здалося, то як бути з величезною ґулею у мене на потилиці, що лишилася від падіння на мою бідну голову академічного словника? Досі ще не було зафіксовано жодного випадку нападу зорової галюцинації на людей.

Ліки почали діяти, і я відчула знайому легкість в тілі, що завжди передувала засинанню. Хороші таблетки. Не знаю, що б я робила без них тоді... того року. Вони рятували мене вночі, а Михась — цілодобово. Це було так давно і ніби учора. Але той чоловік, якого я знала, ні за що не став би розмовляти так із жінкою. Із жодною жінкою, а з власною — тим більше. І він любив мене. Той, київський, Михайло мене кохав. По-справжньому. Так, як я писала у своїх романах, так, як мріяла все життя... А тепер... що мені робити тепер? Як достукатися до нього?.. А ще ж цей сміх... книжки, що пурхають кімнатою, мов паперові метелики... і думки, що плутаються, чіпляються одна за одну... напевно, тут є якийсь зв’язок... я засинаю. Я ще встигла зрозуміти це, встигла позіхнути і подумати про завтра, як про якийсь рятівний круг, і — все. Чорна ковдра штучного сну накрила мене з головою, розчинивши усі проблеми у крутому окропі забуття.

Та ранок не приніс полегшення. Пігулка вимкнула мене серйозно, і ввімкнулася я лише о першій, завдяки люблячим штурханам Михайла, котрий процідив крізь зуби, що відсутність сніданку він може пробачити, але не збирається з невідомої причини жертвувати ще й обідом. Так-сяк отямившись за допомогою кількох ляпасів самій собі, я проковтнула решту води зі склянки, аби загасити викликану снодійним спрагу, й попленталася униз готувати обід. Михайло пішов слідом, неначе збираючись проконтролювати цей важливий процес і не дати мені сачкувати. Що ж, якщо стоятиме над душею, то, може, принаймні нам вдасться поговорити.

Але Михайло був не в настрої бесідувати. Коли я завела розмову про учорашню подію, він увірвав її в зародку:

— Тобі здалося, Аліно.

— Це все, що ти можеш сказати? — здивувалася я. — Це і є та розмова, яку ти вирішив відкласти на ранок?

— Я передумав, — незворушно відказав чоловік. — Тут нема про що дискутувати. Саме так і народжуються різні небилиці — одне сприймають за інше й плутають божий дух з яєчнею. Розслабся.

— Розслабитися?! — я глибоко вдихнула, гарячково підшукуючи потрібні слова. — Та... та я... та невже ти не відчуваєш змін? Та навіть сліпий відчує, що з цим домом щось не те! Ми переїхали сюди, щоб радіти життю разом. А замість цього я кожного дня неначе ходжу по мінному полю. Тебе це не дивує, якщо згадати наше попереднє достатньо щасливе восьмирічне буття у місті? Тебе не дивують зміни, що відбуваються з тобою? Невже для тебе все як завжди?

— Не кричи, — він навіть вухом не повів, жодної емоції не промайнуло на його незворушному обличчі. — І не верзи дурниць. Завжди легше приплести нечисту силу, аніж подивитися у... у дзеркало. З будинком ніяких проблем. Проблеми з тобою.

Від злості та досади я безсило розплакалася над курячим бульйоном.

— І годі вже рюмсати, — поблажливо додав Михайло і пішов з кухні.

Зайве казати, що обідали ми у свинцевій тиші, а по обіді чоловік зірвався з місця і, пробурмотівши щось зіжмакане на кшталт «гараж, інструменти, до ладу», прожогом вискочив із кімнати, не забувши попередньо глянути в люстро на стіні. Розгрібати навалені в моєму кабінеті книжки довелося мені самій. Покінчивши з цим, я зрозуміла, що більше не можу знаходитися в цьому домі, й вирішила трохи прогулятися. Я не знала гаразд, куди піду, однак бажання вирватися з цих стін повільно переростало у манію. Ще кілька таких днів — і я буду спати на веранді разом із Тигрою.

Треба все обміркувати як слід, думала я, йдучи куди ведуть очі. Я дивилася лише під ноги і приблизно уявляла собі, куди йду, а решта мене мало цікавила. Цей день, що сірим ножем уклинився між теплими вересневими спогадами про літо, був непогожим та вологим і якнайкраще відповідав моєму настрою. Важкий від води білуватий туман клубочився над озером, клаптями висів на верхівках дерев і чомусь не зникав навіть від сильного вітру — можливо, тому, що його напрямок змінювався ледь не щомиті, як настрій у капризної панянки. Те, що синоптики називають «вітер змінних напрямків», шарпало мій одяг, забиралося під куртку і неприємним холодком бігало по хребту. Шум дерев був таким сильним, що часом здавалося, ніби вони стогнуть, і все це відволікало мене від роздумів. Я напружувалася, намагаючись зосередитись, подумати про те, що було справді важливо, однак так і не змогла зібрати думки докупи. Отямилася я біля Зеленого і сказала собі, що варто пройтися хуторцем — для різноманітності, оскільки я вже тут. Зазвичай ми з Михайлом гуляли лісом.

На ту бабцю, що плювала услід нашому авто, я натрапила зненацька. Стара наче виросла з-під землі. Мить тому переді мною було лише порожнє узбіччя ґрунтової дороги, більше схожої на широку стежину, і ось наступної хвилини я вже дивилася у маленькі вицвілі очі, що аж пломеніли ненавистю. Якби я не була на сто відсотків упевнена, що це неможливо, то сказала б, що ця бабуся, на вигляд — як із воску вилита відьма, має щось до мене. Щось особисте.

«Не мели дурниць, Аліно, — переконливо заявив мій внутрішній голос. — Ти їй у борщ не плювала».