Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка - Страница 4

— Та що розповідати, — якось похнюпився Борис. — Животіємо. Не закрилися тільки тому, що вам пообіцяли. А справи... Ну, за ці три роки, може, десяток справ і було. Всі розкриті, — додав він із нотками гордості. — Але по дрібничках. Ну, там, за чоловіком постежити... або за жінкою... Навіть кицьку шукали одного разу. В журналі все зафіксовано. Але невигідна це справа, я вам скажу. Може десь, але не в нас. Краще нерухомістю зайнятись.

— Іншим разом. Я планую продовжувати. Ви все ще зі мною?

— Олегу Миколайовичу, з грошима дійсно кепсько, — надула щічки Рада. — За оренду вже майже півроку нічим заплатити, це диво, що нас досі звідси не викинули. Про зарплати наші й казати нічого...

— Це я владнаю, — відказав Сокіл, вивуджуючи з-за пазушини пляшку віскі. — І борги по зарплаті компенсую. Але якщо вам так усе остогидло...

— Ні, ну чого ж, — заусміхався Борис. — Попрацюємо. Але самі переконаєтесь, що у Львові воно просто ніяк.

— Побачимо.

— Ну тоді... того... бухгалтера б знайти, га?

Глава 2

Дочитуючи останню сторінку «Клубу комісара Бонця», Ніна остаточно переконалася, що велетень дивиться саме на неї, пильно і досить прискіпливо. Вона негайно прибрала обуреного вигляду, як те належить порядній галичанці, — склала вуста в подобу курячої гузки, насупилася та підкреслено сердито фиркнула, опустивши очі до книжки. Але зосередитися на розв’язці не вдалося, можливо, тому, що реакція Ніни не справила на здорованя хоча б малого помітного враження — ну, хіба трохи потішила. Зате сама дівчина з невідомої причини так розхвилювалася, що розгадка хитромудрого злочину, в який вона було занурилася разом із колоритним львівським комісаром, нагло втекла прямо в неї з-під носа. І то все через цього споглядача!

Ніна засмутилася і з цього приводу вирішила випити ще кави. Власне, каву вона пила з будь-якого приводу, а також зовсім без нього, шкода лиш, що не часто могла собі дозволити відвідини кав’ярень рангом тієї, де сиділа зараз. Однак... ця премія випала Ніні так несподівано, що про неї навіть не встигла довідатися люба матуся, всюдисуща, як той Святий Дух, — тому дівчина вирішила, що не гріх себе трохи й побавити, і подалася до своєї улюбленої «Віденської кав’ярні». І все було б добре, якби такий рідкісний і від того ще дорожчий відпочинок із книжкою, кавусею та без материного верещання під вухом не зіпсував оцей зухвалець. Дивиться на неї так, знервовано подумала Ніна, наче дівчат ніколи не бачив. Вона підняла руку, збираючись закликати офіціанта, однак хлоп, вочевидь, подумав, що цей жест адресується йому, — Ніна й оком не встигла кліпнути, а він вже був біля її столика.

— Доброго ранку, — зронив двометровий нечема і без зайвих коливань плюхнувся на вільний стілець, від чого той — добротний, з металевими ніжками — жалібно пискнув і похитнувся.

— Прошу пана, ми знайомі? — Ніна терпіти не могла фамільярності, і в голосі її потріскувала крига, однак заморозити цей центнер енергії виявилося нелегко.

— Ні, але тому лиху можна дати раду. Я — Олег Сокіл. А ви?..

— А я ні, — відказала вона, але раптом подумала, що це пролунало зарізко, тому відразу ж додала: — Ніна Малишко.

Почувши ім’я, він усміхнувся, і дівчина з подивом відзначила, як посмішка змінила це суворе лице. Щойно грубі, немов сокирою вирубані риси вмить пом’якшали, немов від дотику невидимих пестливих пальців, і весь її гнів щез, неначе й не було.

— Гм... Тішуся знайомству, — додала вона, повернувши посмішку.

— Ви поцупили мою репліку, прекрасна Ніно.

— Авжеж... я знаний злодій.

— Та ви ніби більше на боці закону? — Олег кивнув на яскраво-жовту книжечку. — Я ці оповіді пам’ятаю ще відтоді, як вони друкувалися в газеті «Молода Галичина».

— Так, а нині їх зібрали докупи.

— І вони вам подобаються?

— Дуже. — Ніна аж посвітлішала на виду. — Там така мова... правдиво львівська, стара — ніхто так більше не говорить. Крім того, відчуття причетності... так, наче я й сама — детектив! Так цікаво! До речі, я розгадала всі злочини, окрім останнього.

— А що сі стало з тотим остатнім криміналом? — старанно і не без успіху імітуючи довоєнну львівську говірку, поцікавився Сокіл. Ніна засміялася.

— Ви сталися. Збили мене з пантелику, і злочин лишився без кари.

— Ну то маю сплатити штраф. — Вишколений офіціант мов із-під землі вискочив на ці слова. — Що ви п’єте, пані Ніно? Ніби каву з молоком?..

— З молочним лікером, — уточнила Ніна, намагаючись не думати про те, що її чекає вдома, коли мати своїм носом хорта вчує від доньки запах спиртного.

Сморід пекла, чортова дівко! Горітимеш у полум’ї незгасимому! Бісове сім’я...

Але то буде потім. Думай не думай, все одно буде. То для чого псувати собі задоволення?

— Тоді панні те саме, а мені каву по-мексиканськи, — замовив Олег і знову звернувся до неї. — Значить, полюбляєте загадки?

— Якщо чесно, то дуже. Добре відволікає від побутових проблем, до того ж тренує мозок.

— Невже в такої гарної дівчини може бути так багато проблем?

— У будь-кого вони є, пане, — серйозно відказала Ніна. — І зовнішність тут ні на що не впливає.

— Мабуть, ваша правда. Вибачте. Я дійсно нічого про вас не знаю. Але якщо ви перестанете говорити до мене «пане» і бодай один разочок назвете мене просто Олегом, я спробую дізнатися про вас якусь дещицю — без жодних запитань з мого боку. А ви потім скажете, вгадав я чи ні.

— Добре, Простоолеже. — В чорних очах дівчини застрибали лукаві бісики. — Домовилися. Починайте.

— Ну, ви... працюєте, а не вчитесь.

— Це очевидно — у моєму віці.

— Властиво, вік, як такий, тут не показник. Студенти, навіть діти заможних батьків, рідко відвідують кав’ярні на кшталт цієї. І тут справа не лише в цінах, а й у стилі закладу. А ще рідше студенти прогулюють пари поодинці.

— Прогулюють?

— Так. — Їм принесли замовлення, Олег ковтнув кави з текілою, шумно зітхнув від насолоди і продовжив: — Ранок будня, розпал першого семестру. Ви сидите сама, у дорогій кав’ярні, біля вас тільки крихітна дамська сумочка, а на личку — блаженний вираз, що свідчить сам за себе: у вас вихідний.

— Відгул.

— Прекрасно. А тепер... із вашого дозволу, я вирахую, скільки вам років. Можна?

— Та будь ласка. То не є таємниця. — Ця випадкова зустріч із кожною хвилиною видавалася Ніні все цікавішою.

— Отже, те, що ви не студентка, доведено. А якщо ви закінчили вищий навчальний заклад, то...

— А якщо нижчий? — Ніна засміялася. — Що, як я маляр чи штукатур?

— Ні. Маляри та штукатури не...

— Не ходять по дорогих кав’ярнях?..

— І це теж, проте насамперед вони не мають таких ніжних, білих ручок, люба Ніно. Ви займаєтеся розумовою працею, це щось таке сидяче і суто жіноче; у вас інститутський диплом, а отже, вам не менше двадцяти трьох. У вас є певний стаж роботи, радше за все на одному місці, однак він не надто великий... Вам двадцять сім. Ну як?

— Буде двадцять сім за два місяці. Браво!

Олег, жартуючи, манірно схилив голову.

— Я ще й не те вмію.

— Не сумніваюся. А те, що в мене сидяча робота, мій хребет підказав?..

— Ваша манера читати. Ви читаєте, як людина, котра увесь свій робочий час проводить за письмовим столом — книжка лежить на стільниці, і ви нахиляєтеся до неї, хоча куди зручніше піднести її до очей. Так зазвичай розглядають документи, вносять до комп’ютера дані з бухгалтерських паперів... При цьому ви мружитеся, бо стидаєтесь носити окуляри. З цього ще один висновок — у вас короткозорість. Невелика, ймовірно, дві діоптрії.

— Півтори. І знову браво!

— Ви мене перехвалите. Хоча, відкинувши зайву скромність, мушу визнати — непогано, як для людини, що вже цілий рік нічим таким не займалася.

— Яким «таким»? Хто ви за фахом?

— За фахом я філолог. А за покликанням — детектив.

Від цих слів Ніні аж мову відібрало. На цілу хвилину.

— Тобто ви в міліції працюєте? — ще не остаточно прийшовши до тями, пробелькотіла дівчина. Сокіл скривився, мов оцту сьорбнув.