Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка - Страница 34

— Це ж якої? — хижо поцікавилася Ірина, і від цього голосу в кабінеті відчутно похолодало.

— Дрібничка, нічого особливого. Та спершу я хочу вибачитись за те, що перевірка нашого підприємства відняла у вас стільки часу, і як компенсацію дозвольте презентувати цей маленький продуктовий кошик.

Інспекторка прийняла місткий пакунок насторожено і навіть зробила слабку спробу відмовитися, але, зазирнувши всередину, відразу пом’якшала. Температура повітря миттєво стала плюсовою.

— О, що ви, не варто було так витрачатися... А це що?.. О, «Бейліз»! Я, взагалі-то, не дуже полюбляю ці штучні стимулятори, але... Що, ви казали, вас цікавить?

— Суща мізерія. Я хотів би сконтактувати з власниками приватної клініки «РепроМед», яка пару років тому працювала на розі вулиць Козельницької та Панаса Мирного, але зараз вже, на жаль, не існує.

— «РепроМед», кажете... — замислено почухала загострене підборіддя Ірина. — Я маю перевірити. Та ви присідайте! — вона кивнула на стілець для відвідувачів.

— Дякую. — Сокіл присів. Інспекторка тим часом, заховавши пакета з гостинцями в сейф, зникла в сусідній з офісом кімнаті, куди вели двері з табличкою «СХОВИЩЕ». Її не було досить довго, а коли нарешті з’явилася, то відразу повідомила:

— Згоріла ваша клініка.

— Тобто як? — не зрозумів Олег.

— У вогні. Взимку дві тисячі п’ятого. Розслідування, пригадую, тривало досить довго, але страховку директор таки отримав.

— Директор?

— Він же власник, він же головний лікар. Хірург, здається, за фахом. Ясинський Олексій Дмитрович. Я вам його контакти та адресу записала. Але все це, як ви розумієте, повинно лишитися поміж нами, — застерегла Ірина. — Цю інформацію ви знайшли десь в іншому місці.

— Безумовно. — Олег прийняв з її рук аркуш паперу, пробіг очима, згорнув і заховав до кишені. — Дуже вам вдячний, пані Ірино.

— Пусте. До речі, — знову посуворішала вона, — ви все ще маєте прийти до мене завтра, щоб забрати свій акт.

Спочатку Ніна сиділа за своїм робочим столом і розважалася тим, що складала літачки зі списаних папірців. Вона рішуче не мала чим зайнятися. Випила вже три філіжанки кави, з’їла три таблетки валідолу — така дивна суміш викликала в секретарки Ради несхвальну гримасу — і, почуваючись розбитою, немов сторічна бабця з артритом та варикозом, врешті-решт просто вляглася на стільницю. В голові у Ніни невтомно працювали ковалі. Підкувати вони встигли, здається, цілу кінну армію, коли нарешті втрутилася Рада — від мовчазного незадоволення вона перейшла до вербальної атаки. Войовничо виставивши вперед бюст, що вже тридцять з гаком років уперто ігнорував закон земного тяжіння, Рада посунула вперед, мов танк.

— Довго ти ще киснути збираєшся?

— Я не збираюся киснути. Я хочу померти. Вся.

— Ну-ну, — саркастично мовила секретарка. — Було б через що.

— Якщо ти про Олега, то справді — він того не вартий. Але я думаю про свою матір...

— А що — матір? — Рада, яка вже була в курсі того, що сталося, з Ніниних же слів, підсіла до неї поближче і співчутливо погладила по плечу. — Як не прикро мені таке казати, але тим воно й мало скінчитися. Твоя матір дуже хвора, Ніночко, і на те немає ради — не мене, звісно, якраз я — є.

Ніна слабко усміхнулася.

— Знаєш, а той Пасків хотів повісити на мою неню всі ті три вбивства. Не те щоб я так сильно її любила — але це не її робота. Четверте вбивство це довело.

— Та то майор від безвиході таке брякнув, — авторитетно ствердила Рада. — Він у глухому куті, а для таких кар’єристів це гірше від катівні. Ось і подумав, що нагода випала і рибку з’їсти, і кісточкою не вдавитися. А шеф що на це сказав?

— Що в моєї матері алібі виключно з моїх слів, та й то на один епізод.

Секретарка від обурення аж рота роззявила. Толерантність до боса боролася в ній з почуттям жіночої солідарності. Толерантність програла.

— От зараза! Та нічого, тепер вони всі побачили, правда ж? Я, власне... Боже борони мені тішитись тому жаху, однак з матері твоєї всі підозри знято. Ти ж була там, Ніно?

— Де?

— На місці злочину.

— Ні. Я була під місцем злочину. Я ж на вулиці шефа чекала. Вже коли в агенцію поверталися, він мені милостиво переказав у двох словах, що там було. І здається мені, що щось тут купи не тримається.

— Тобто? — зацікавлена Рада гайнула до кавоварки і за хвилю повернулася з черговою чашкою напою — для себе, а у відповідь на жадібний погляд Ніни зітхнула, ще раз встала і принесла тій зелений чай. — Ти щось помітила цікаве?

— Ну ось, дивись. — Ніна відсьорбнула чаю, скривилася, але мужньо, задля свого здоров’я, зробила ще ковток. — Маємо трьох жінок, уже навіть чотирьох, а спільного між ними — тільки те, що кожна робила аборт за медичними показаннями. Про четверту жертву мені Олег сказав по дорозі сюди, а щодо пані Ратушної — я в цьому впевнена, що б там не стверджував її чоловік. — Розгорнувши пожмаканий літачок, на його чистому боці Ніна заходилася малювати схему. — Питання: де вони усі могли здибатися?

— Ну, в лікарні, де аборт робили.

— Правильно. Питання друге. Якщо вбили їх усіх саме через аборти, хто це міг зробити?

Рада знизала плечима.

— А я знаю? Лікар-вар’ят. Медсестра, що працює в такому місці через грубі гроші, але ненавидить своїх грішниць-пацієнток. Або така сама неборака, як вони. Дах зі свистом зірвало, і вона...

— Ось. Ти сказала те, про що я думаю увесь цей час. Зараз я більш ніж певна цього. Це робота жінки.

— Маєш докази?

— Тільки відчуття. І перше з них говорить мені, що навряд чи чоловік аж так перейметься проблемами дітонародження та переривання вагітності, щоби убивати за це жінок. А друге стверджує, що вбивця, ймовірно, сама зробила це колись. І дуже-дуже про це пошкодувала. Я не знаю чому. Може, їй діагноз невірно поставили, може, ще щось... І зараз вона вважає вимушений аборт гріхом, куди більшим за добровільний.

Раду аж пересмикнуло.

— Щось мене від цієї логіки дрижаки беруть.

— Не дивно. І тепер нам саме час повернутися на місце останнього вбивства. Що ми маємо там? Дві жінки, одна з яких мертва, але не оброблена так, як усі попередні. Причина нібито проста — убивці завадили це зробити. Друга жіночка порізана, але жива.

— І що тут не так?

— Усе не так, Радочко, — Ніна, користуючись зацікавленням секретарки, вхопила її чашку і одним махом проковтнула рештки кави, але та цього навіть не завважила. — Усе, від початку до кінця. Чому вбивця не дорізала ту, другу жертву? Нащо їй груди розтинати, коли значно швидше та безпечніше горло перетяти? — Ніна торкнулася лейкопластиру на своїй шиї і здригнулася. — Це дуже швидко і надійно, повір мені. Тепер ще одне. Першого небажаного свідка наш маніяк намагається прибрати. Від другого чомусь тікає, так і не завершивши справи. Сумнівно. Звісно, убивця міг — чи могла — вирішити, що до хати прийшла не одна людина, що, може, хтось навіть міліцію викликав — можливо, та знову ж таки, навряд чи. Бо двері та секретарка, що нібито сполохала вбивцю, відкрила своїм ключем. Так сказав Олег, а він це почув від когось із ментів.

— Ну то й що?

— Значить, двері були замкнені, Радо. Не зламані, а замкнені зсередини. Отже, маніяк не міг вломитися до квартири! Його впустили, і впустила, скорше за все, господиня. Власноруч відчинила двері своїй смерті. А тепер — найпростіше. Арифметичне рівняння з усіма відомими: у закритому приміщенні дві пані. Одна мертва, друга — ні. Хто з них убивця?

— Ні, постривай. Міг бути хтось третій. Чому ти певна, що покійна господиня не могла впустити ще когось, також сама?

— Бо вона була ворожкою. Чи, принаймні, так називалася. І навряд чи захотіла б перервати сеанс задля сусіда, що прийшов за сіллю. Втім, все може бути, але, як на мене, це той випадок, коли третій — зайвий.

— Тобто ти думаєш... а як же поранення тієї жінки?

— Вона могла сама собі їх завдати, — припустила Ніна. — Коли зрозуміла, що втекти не встигне, то вирішила замаскуватися під недобиту жертву вбивці. І сполосувала собі шкіру на грудях.