Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка - Страница 30

— Сідайте, будь ласка, — вона вказала Ользі на стілець біля круглого лакованого столу, на якому вже лежало картонне «магічне коло» з літерами та перевернуте блюдечко, сама ж обійшла його й сіла по інший бік. Кілька секунд картинно струшувала в повітрі кистями, закривши очі й наморщивши лоба (так часто робили медіуми в кіно), потім поклала руки на стіл, так щоби пальці торкнулися блюдечка, і проникливо глянула на клієнтку.

— Назвіть ім’я того, кого викликаємо, — мовила вона загробним голосом.

— Данко, — відказала Ольга. — Данко, мій синок, котрий помер два роки тому. Помер, не народившись.

— Ось як, — на мить всередині ворухнувся власний спогад, та Мстислава відігнала його геть, аби на лиці збереглося те ж містичне просвітлення. — Отже, Данко... Я прошу вас, Ольго, ретельно зосередитись і думати про свого сина. Зараз я почну викликати його. Якщо контакт встановиться, ви зможете ставити свої запитання. Увага...

Ольга схлипнула й замружила очі. Мстиславі було навіть трохи шкода цю жінку. Ще одна матір, яка не може змиритися... але сама вона чомусь змогла. Навіть не знала, хто у неї мав народитися, і з’ясовувати не стала. Який сенс картати себе? То була помилка, яку вона вчасно виправила — так би мовити, малою кров’ю...

— Я викликаю дух Данко, — виголосила Мстислава. — Ти чуєш мене? Викликаю дух Данко. Дух, ти тут? Я ви...

Далі щось сталося. Неначе хтось клацнув вимикачем, і приблизно на секунду Мстислава Ковальська припинила своє існування. А потім свідомість виринула з нізвідки, перед очима знову була Ольга, її клієнтка, але тепер чомусь із мокрими очима і патьоками туші навколо них. Раптом з’явилося відчуття, що насправді минуло трохи більше часу, ніж секунда.

— Синочку... — схлипувала Ольга. — Данечку...

— Що... що сталося? — пробурмотіла Мстислава. Язик видавався занімілим, неначе в нього вкололи лідокаїн.

— Він був тут! Я... я навіть не сподівалася... але він приходив! Він говорив зі мною!

— Справді?.. — Раптом все стало схожим на сон. Вона що, дійсно викликала духа? Справжнього духа? Тоді це було вперше... чесно кажучи, досі вона взагалі не вірила ні в яких духів. Може, це просто запаморочення якесь? Але ж ця жінка каже, що хтось приходив. І судячи з відчуттів, хтось дійсно був у її тілі, говорив її вустами. Господи боже, вона й раніше підозрювала, що не така вже й безталанна в паранормальному плані, але...

— Вибачте, можна скористатися вашою ванною? — пробулькала Ольга. — Мені... треба привести себе до ладу.

— Так, звісно. Отам, — Мстислава вказала на коридорчик, де були двері до суміщеної з туалетом ванної. Вона все ще виглядала (й була) геть розгубленою, та навіть не намагалася це приховати. Ольга, втім, на неї й не дивилася. Продовжуючи хлюпати в хустинку, вона підвелася і попрямувала до ванної кімнати. За мить звідти полинув шум води. Мстислава так-сяк і собі звелася на ноги й трусонула головою — відчуття повернення у власне тіло було не з приємних.

— Я таки зроблю кави, — мовила вона сама до себе і вирушила виконувати обіцянку.

На кухні, схилившись над плитою, де напій от-от збирався закипіти, Мстислава знову прокрутила в голові те, що сталося. Ні, це ніяке не запаморочення — їй справді вдалося встановити контакт із чимось. Коли вона розповість Тамарці, своїй помічниці, та просто не повірить! Треба таки взяти з цієї Ольги подвійний тариф — адже, схоже, жінка насправді отримала те, чого хотіла.

Що ж було під час цього трансу? Мстислава напружилася, силячись згадати, та спогадів як таких і не було. Лише легке відлуння сторонньої присутності. Вона щось казала, це точно, і язик, що затерпнув, про це свідчив. Казала що?

Нічого не пригадувалось.

Кава нарешті закипіла, Мстислава зняла кавоварку з вогню, розвернулася до столу і отримала блискавичний удар межи очі, котрий примусив її розплескати коричневий окріп по всій кухні та безвільною масою скластися до ніг велетня в чорному. Зір затуманився, все вицвіло й розчинилося, окрім цієї чорної плями, яка височіла над нею, як гора. Кілька миттєвостей гора була непорушною, а потім рвучко вхопила її за комір синього атласного «магічного» халата і потягла по підлозі до кімнати. Мстислава не пручалася — вона не могла. Ані руки, ані ноги більше не відчувалися, тільки шкіра повідомляла, що її волочать, неначе лантух ганчір’я, та вуха доповідали, що чорна постать важко хрипить на видихах, а у ванній все ще шумить вода. Вода!

Ольго, Господи, викличте кого-небудь. Не виходьте з ванної. Сподіваюся, у вас на шиї висить мобільний і ви вже когось викликаєте. Будь ласка. Будь...

Останнім, що побачила Мстислава, була стеля її кімнати.

Глава 11

Зранку, за той час, доки вони збиралися, одягалися і снідали, Олег сказав їй рівно шість слів. «Як ти себе почуваєш?» — відразу по пробудженні і «Хочеш кави?» — на кухні. У відповідь на кожне слово він отримав хвилину мовчання. Ніна почувалася жахливо, якщо казати по правді, а замість кави цілком могла б попросити соку цикути, але, як не крути, Сокіл не мав права так до неї ставитися. Так, вона наробила чортову купу помилок. Так, вона образила ні в чому не винну людину. І покарана була за це тим же вечором, ще й дуже жорстоко — її ледь не вбили. Її рідна мати заледве не перетяла їй горло. Шия й досі боліла, коли Ніна її повертала, а кровотеча не припинялася так довго, що пані Катерина вже думала проти ночі викликати «швидку». Поріз, як то властиво тонким і глибоким ранам, скнів, ніби хтось напхав туди товченого скла. І після цього всього Ніна не почула від Олега жодного втішного слова! Тільки звинувачення та малоприємні узагальнення про рівень жіночого інтелекту. Ну аякже, джентльмен приніс у жертву свою гордість! Його честь постраждала! Через свого нетямущого бухгалтера він мусив благати про вибачення і терпіти знущання Пасківа! Знущання! Наче йому чоловічу гідність дверима защемили чи під нігті пхали розпечені голки! Що тоді казати їй? І що їй робити? Повіситись?

Цілу ніч Ніна провела, блукаючи втомленим поглядом по темних кутках кімнати. Сна не було в жодному оці, і дивуватися цьому не випадало. В голову юрбами лізли думки, здебільшого самовбивчі, і було страшенно прикро через те, що Олегу, як з’ясувалося, на неї начхати. Тобто ні, не так категорично, але. йому плювати на те, що вона думає. Він сам сказав. Практично він заборонив Ніні думати взагалі: «все одно у тебе це не виходить». Це він оголосив, коли вони вже сідали до «б’юїка». Звісно, він співчуває їй через матір, і все таке, однак співчувати дівчині й щось до неї відчувати — між цими двома поняттями є суттєва різниця. Утім, жодну зі своїх тяжких дум Ніна не квапилась оприлюднювати. Мовчки залізла на заднє сидіння автомобіля, проігнорувавши відкриті для неї передні дверцята, мовчки загорнулася в кофту — відучора вона ніяк не могла зігрітися — і мовчки, без єдиного слова, затулила вуха руками, даючи зрозуміти, що музику шеф увімкнув заголосно. Ніна усвідомлювала, що тепер, в разі якщо їм вдасться — а сумнівів у цьому майже не було — покласти матір до психлікарні, ніщо не завадить їй спокійно повернутися додому.

Вона лише не була впевнена, хоче вона цього чи ні.

До відділка вони дісталися швидко, і черговий у приймальні — чи як там правильно називалося це чистилище, — глянувши на неї, розплився в огидній нікотиновій усмішці. «Схоже, це і є популярність», — сердито подумала Ніна. Вона вже стала тут знаменитістю, трясця цьому всьому. Видно, вчорашню античну трагікомедію на сучасний манер, із безвинно обмовленим майстром-італійцем, Пасківим-паяцом та Соколом, що кається, деякі невгамовні глядачі в погонах залюбки переглянули б на біс.

Пасків був на місці й у формі — він сидів у своєму кабінеті та усміхався, сяючи на всі боки зірочками і зубами. Побачивши Ніну, встав і привітався, голосно назвавши її «міс Хадсон». Ніна хотіла було нагадати цьому бовдуру, що він переплутав старушенцій — ту, яку мав на увазі він, звали Марпл; але потім вирішила, що краще їй буде продовжувати дотримуватися тактики під назвою «ні пари з вуст». Задерши носа вгору на Сергієві кпини, вона мовчки вмостилася на стільці для відвідувачів. Сокіл сідати не став, просто зупинився біля неї і допитливо глянув на Сергія.