Багаті і бідні - Чагровська Лариса - Страница 15

— Ти вже й так двічі мене врятував. Чи не забагато для одного вечора?

Оленка мусила трохи пофліртувати. Не здаватися ж без оборони. Хоча, яка там оборона. Вона готова була йти за ним на край світу, просто зараз. І це так було не схоже на розважливу, серйозну Оленку.

— Скоріше за одну ніч, — уточнив Славко, кивнувши головою на автомобільний годинник. Було пів на четверту.

— О’кей, каву заслужив, — погодилася на компроміс Оленка.

— О, а ти сувора…

— Ні, я справедлива.

Славко усміхнувся. «Вона ще й кумедна ця красива дівчина. Він помітив її ще на вечірці, миловидна, з сумними очима і красивою спиною», —відзначив подумки чоловік.

Оленка підійшла до дверей під’їзду і зупинилась.

— Але не думай, що я усіх підряд запрошую на каву о пів на четверту ранку.

— Звичайно не всіх, а тільки тих, кому завдячуєш своїм життям, — якомога серйознішим тоном, хоча й з іронічним відтінком, погодився Славко.

— Двічі, — іронічно додала Оленка і блиснула посмішкою.

Вона відверто загравала до ледь знайомого чоловіка. Але цей флірт більше нагадував гру, в яку грають двоє давно знайомих людей, що знають один одного напам’ять. Наче у них є спільна таємниця. А таємниця у них була. Проста і щира — новонароджене кохання. Чисте, як сніг, що щойно злетів з небес.

— То що? — Поцікавилася Оленка у Славка, який чомусь нерухомо застиг перед дверима.

— Думаю може на тебе сніг з даху впаде…

— І…

— Тоді за все життя не відкупишся.

Оленка була готова на все: відкуповуватись усе життя чи щоб її без перестану рятували, лише б провести решту своїх днів з цим чоловіком.

Славко засміявся і, підхопивши жменю сухого пухнастого снігу, підбіг до Оленки. Сніжка вмостилась в капюшоні розкішної позиченої шуби.

— Ось тобі.

Оленка з суровим виглядом витягла сніжку і докірливо похитала головою. Кокетливо відвернула голову, продемонструвавши красиву шию, і мовила, — хотів урятувати мене від своєї ж сніжки?

Славко задоволено посміхнувся і заправив пасмо волосся за вухо.

«Як же він їй подобався! Високий кремезний, за ним як за стіною. Все, що потрібно тендітній беззахисній дівчині! Сильний чоловік, якому вона, можливо, дуже подобається», — весь час думала про це Оленка.

— Це не чесно, — Оленка грайливо штовхнула Славка і на її долонях залишився цупкий дотик балонової тканини.

Він похитнувся, схопився за правий бік і впав на холодні двері.

Оленка застигла. Вона подумала, що він зумисне прикидається, аби налякати її. На якусь мить настала тиша, було чутно, як хрустить сніг під ногами у пізнього перехожого.

Славко стиха застогнав.

— Що таке? — Стривожилася Оленка.

Вона підхопила свого рятівника попід руки, й ледве змогла трохи його підняти, сперши об двері.

Стареньке дерево потріскувало. Оленка сповзала вниз — було ковзко.

— Зараз двері зламаємо, — Славко посміхнувся, переборюючи біль.

Оленка тяжко видихнула і підтягла його, поставивши на рівні ноги.

— Пару кроків зробиш? Я на першому поверсі живу.

— Дякую. Мені вже якось перехотілось кави.

— Дурне тобі в голові. Швидку треба викликати.

На диво Оленці вдалось одразу вмовити цього сильного велетня піднятись у квартиру. Здається, вона теж мала певний вплив на нього.

— Заходь.

Оленка відчинила двері і провела Славка до диванчика у вітальні.

— Який у тебе безлад, — тяжко дихаючи констатував гість, обдивившись навкруги.

Під безладом він розумів кілька пар взуття біля вішака, фіолетова кофтинка, що лежала на кріслі і брудне горнятко на чайному столику.

— Славку, між іншим, я викликаю швидку. Можу й передумати.

Оленка аніскільки не образилась на критичні зауваження нового знайомого.

А він знав, що вона не образиться, тому й зробив зауваження.

— Ну, не викликай. Тоді тобі доведеться пояснювати, що робить у тебе вдома мертве тіло.

— Я скажу, що вбила його красивими очима, — Оленка влучно відповіла на задавнену репліку про очі.

Славко визнав, що програв у цій словесній грі і повільно захитав головою.

— Зараз приготую щось попити, — крикнула Оленка з коридора, зачинивши вхідні двері. — Швидка буде хвилин за двадцять.

— Я не доживу. Тобі доручено почесну місію приготувати засудженому останню вечерю.

— Радше сніданок.

Оленка зайшла до кімнати. Вона почувала себе неймовірно звабливою. На її дивані розвалився кремезний чоловік у дорогому костюмі й темно-синьому пуховику, який псував весь презентабельний образ.

— У тебе гарні очі.

Оленка промовчала і присіла на диван поряд зі Славком.

— Славку, ти вже втретє це повторюєш. А я не знаю як реагувати, — вона знизала плечима.

— Не потрібно реагувати. Просто дивись на мене. Мені цього досить.

— А не боїшся, що я тебе вб’ю цим поглядом? — Оленка округлила очі і загрозливо підняла брови.

— Я мрію про це.

У Оленки перейняло подих від того, як він дивився на неї. Вони довго цілувались, ніжно і пристрасно, наче вперше у житті. На кухні свистів чайник, за вікнами прокидався день і небо ледь зайнялось блідою блакиттю.

— Не йди, — тихо прошепотів Славко Оленці на вушко одночасно з дзвінком у двері.

До квартири всипала когорта людей у сіруватих заношених халатах. Головний лікар одразу ж пішов мити руки, а медсестру Оленка провела у кімнату до хворого.

— Доброї ночі, що трапилось?

Молоденька медсестричка з цікавістю глянула на Славка. Він закотив очі і схилив брови, невдало створюючи образ жертви.

Оленка стояла позаду і спостерігала за Славком. Він повільно відповідав на запитання медсестри весь час переводячи погляд на Оленку.

— Так, хворий, що турбує?

Високий вусатий лікар зайшов до кімнати і акуратно відсунув Оленку, яка стояла у проході.

Славко спробував підвестися на руках, але його пронизав сильний різкий біль.

— Зрозуміло. Травми були?

Славко відповів негативно.

— Падали десь? Можливо, вдарились? — Лікар звісно не вірив, що не було ушкоджень. — Ще раз запитую — травми були? Я ж все одно усе побачу.

— Були, — несміливо заперечила Оленка.

Славко зморщив чоло і опустив одну брову.

— Сьогодні трошки.

— Дружина? — Не відриваючись від огляду хворого, перепитав лікар.

Оленка заклякла. Повисла неочікувана пауза. Лікар з медсестрою переглянулись.

— Трошки пововтузились з товаришем, — Славко зробив буденний тон, але всі помітили фальш у його голосі.

— Знімайте сорочку. Схоже на забій.

Оленка нервово потирала чоло, підперши іншою рукою підборіддя.

Славко, підвівшись за допомогою медсестри, знімав світло-рожеву сорочку, яка йому непристойно личила. Знімав повільно, наче навмисне зваблював Оленку.

«Що ти зі мною робиш?», — промайнуло в Оленчиній голові. Вона майже втратила свідомість чи то від незручного питання про дружину, чи то від вигляду засмаглих плечей і рук чоловіка, що лежав на її канапі.

— Тут болить? — Лікар оглядав правий бік.

Славко прикусив нижню губу і не зміг стримати стогону.

— А ось тут?

Славко промовчав, хоч знову стиснув губи.

— Ребро зламане.

Оленка зблідла і повільно опустилась на маленький стільчик, що стояв біля медсестри. Лікар потер вуса і обернувся до Оленки.

— Ви не хвилюйтесь, нічого страшного.

— Виживу, — байдуже констатував Славко і Оленка моментально, наче під діями якихось чар, заспокоїлась.

— Виживе. Зараз накладемо тугу пов’язку і стане легше.

— А може якісь ліки випишете, лікарю? — Збентежено прошепотіла Оленка.

— Та які тут ліки хіба що знеболювальне, хоч він міцний. Має витримати.

— Я витримаю, — твердо запевни лікаря Славко.

Оленка відпровадила лікаря, поклала йому в кишеню пристойну суму, на чому наполягав Славко. Він усе ще лежав роздягнений, але з пов’язкою на грудях.

Лікарі порекомендували зробити рентген. Зробили перев’язку і пішли.

Оленка зазирнула до кімнати і застигла… Славко, наче він живе у цій квартирі років з десять, розклав диван, влігся на нього і клацав пультом, незадоволено дивлячись на миготіння телевізора.