Афера на віллі - Чагровська Лариса - Страница 6

— А я нецікава, на відміну від Геника. У нього юридична практика, різні захопливі випадки, клієнти, знову ж таки, з тих, кого називають «сильні світу цього»…

— І в чому ж їхня сила? — це Ігор питав уже на кухні. Він заледве не силою всадовив Яну на стілець, знайшов у шафі арабіку в зернах, сам її змолов, і, за відсутності джезви, поставив каву варитися в крихітній каструльці. Яна лише головою хитала, споглядаючи на цю бурхливу діяльність.

— Це ж треба — сам майстер готує мені каву.

— Не вам, а нам, — Ігор не дав збити себе з пантелику. — І, крім того, я тут не гість.

— А хто ж тоді? Окупант?..

— Навіщо ж крайнощі? Вам каву з молоком?

— Так, і цукру дві ложечки. Ні, краще три… Обожнюю солодке. Ви не відповіли мені — хто ви тут, Ігорю?

— Я — рятувальник. І рятівник! — гордо випнув він груди, і, прибравши картинну позу, підняв зігнуту в лікті правицю, буцімто для того, аби продемонструвати м’язи. — До слова, ви також не відповіли на моє запитання.

— Це ще на яке?

— Про силу сильних світу цього… У чому вона полягає?

— Не знаю. Я ніколи її не мала.

— Помиляєтесь, — Ігор поставив на стіл два горнятка з кавою, і від її запаморочливого запаху в Яни голова обертом пішла. — Просто ви нею не користуєтеся, а це різні речі. Вам, мабуть, спокійніше вважати, що ви її не маєте. Так простіше. Але повірте, ви досить сильна жінка.

— А моя сила у чому полягає?

Ігор присів на ослінчик так обережно, ніби той був кришталевим. Перемішав свою каву — ложечка тихенько дзенькнула об тонку порцеляну. Геник укупі зі своїм марнославством навіть кухню затарив дорогим англійським посудом.

— Ви давно дивилися на себе у дзеркало?

— О, — Яна зітхнула з полегшенням. Отже, мова йтиме не про її залізний характер — і на тому спасибі. — Тільки не кажіть мені, що я гарна і що краса врятує світ. У світі так багато краси, та він ще й досі не врятований. А я… жодним чином не красуня. На жаль. Я добре знаю собі ціну.

— А я в цьому геть не певний, — заперечив Ігор. — Почнемо з ваших очей.

— А що з ними не так? — злякалася Яна.

— Усе гаразд. І навіть більше… Ви хоч уявляєте собі, як рідко можна зустріти людину з очима кольору бірюзи?

— Звичайнісінькі блакитні, — знітилася Яна.

— Звичайнісінька іранська бірюза, єдина, яку оправляють золотом. Хіба що ви носите лінзи…

— Ношу, але звичайні, прозорі… Що ще?

— Ще? Ваше волосся…

— Воно також дорогоцінного кольору? — відверто іронізувала Яна.

— Так. І дарма ви так іронізуєте. У ваших кіс відтінок червоного дерева і вони нефарбовані. На цьому я теж розуміюся.

— Он як? Ви директор косметичної фірми, що виробляє фарби для волосся?

— Я — чоловік, — заявив Ігор так, ніби це все пояснювало. — Тепер ваші губки…

Яна картинно застогнала.

— Дайте знати, коли дійдете до моїх кісточок. Сподіваюся, це буде не сьогодні. Зазвичай я ніколи не дозволяю кавалеру обговорювати мій кістяк на першому побаченні.

Вони перезирнулися і розсміялися. Розмова перейшла на загальніші теми: погода, природа, улюблені письменники, композитори, поети…

Ігор виявився на диво освіченим. А книжок прочитав ледь не більше, ніж Яна. Це було видно з того, про що вони говорили та з його манери висловлюватися…

Час летів. Ігор тричі варив каву. Цезар і Дем терпляче чекали на свого господаря у передпокої, зовсім «невеликому», розміром із Янину спальню в Квітневому. Несподівано перервавши дуже плідну розмову про органи зору в бджіл — наслідок дискусії про те, як легко визначити неякісний мед — Ігор запитав, чому Яна не боїться запрошувати до себе практично незнайому людину. Він навіть насупився, щоб показати, наскільки він незнайомий, і суворо погрозив дівчині пальцем.

Бажаючи відбутися жартом, Яна прошепотіла щось про свою слабкість до таємничих незнайомців і про палку любов до Містера Ікс зі славнозвісної «Принцеси цирку».

Проте Ігор наполягав на серйозній відповіді.

Яна розгубилася:

— Чесно кажучи, я про це просто не подумала, — зізналася вона.

Ігор осудливо стиснув губи. Довелося боронитися.

— Та й навряд чи ви мені чимось загрожуєте. Ви ж мені допомогли!

Ігор знизав плечима.

— Це ще нічого не значить. Даруйте на слові, та ви проти мене, як горобець проти крука, Яночко. Замисли я зле, ви не мали б як боронитися…

Яна наїжачилася — вона знала про совою зайву довірливість і не зносила, коли їй на це вказували.

— Але ж ви не замислили зле! Ви добрий, порядний чоловік! Це видно відразу, щоб ви там не говорили! Крім того, мені здається, що той, хто так сильно любить собак, просто не може бути поганим! Тільки наклепи на себе зводите…

— На себе? Та ні. Зі мною вам справді нічого не загрожує. Та ця ваша наївність, Яночко… воістину чарівна… Це ваша сила і слабкість водночас. Вона обеззброює, та одного дня, як і кожна зброя, може обернутися проти вас.

— А для чого ви все це мені говорите?

— Бо хвилююся за вас, якщо це мені дозволено.

— Та хіба на це питають дозволу? — тихо мовила Яна і хвилини дві дуже уважно вивчала пухнасті помпончики на своїх домашніх капцях. Потім звела погляд на гостя.

— Дещо пригадалося з нашої бесіди поза домом. Чи ви справді вважаєте, що багатих не можна любити? Що жінка, яка взяла шлюб з багатим чоловіком, неодмінно зробила це з корисливості?

— Ви загнали мене у кут. Ні, напевно, що ні, і я мушу попросити у вас вибачення — мені, як чоловікові, не варто робити таких узагальнень… Будь-які узагальнення — несмак. Але… свого часу я був багатим…

— І мали дружину, яка пішла від вас, щойно ви збідніли?

— Ні. У мене була наречена, яку дуже лякали слова «і в багатстві, і в бідності»…

— Ну й що! — перепитала Яна. — Самі кажете, узагальнення — це гріх. Але якщо жінка свого щастя перед носом не бачить, бо гроші їй світ закривають, то туди їй і дорога.

— Куди?

— Туди, де вона нині є. Але всі люди різні. Я ось теж можу сказати, що… — Яна замовкла, дивуючись, чого це її потягнуло аж на таку відвертість. Дівчина нікому, крім Геника, не розповідала про свої невдалі заручини.

Вона також була нареченою. Цілий місяць. Аж доки не впіймала свого хлопця на гарячому — так би мовити, в процесі…

Яна не влаштовувала хитромудрі засідки і не слідкувала за коханим — вона ніколи б до такого не принизилася. Ні, усе вийшло випадково, і від того боліло ще більше. І від самої зради, і від власної безпорадності. І від осоружних думок, що так і мало статися.

Хто вона? Сіренька мишка, бібліотекарка без копійки за душею… Таких не люблять — їх терплять, щоби було кому варити чоловікові борщ та прати шкарпетки.

Але Яна не збиралася терпіти таке ставлення до себе. Не збиралась прощати і зради. Навіть у мишок є гострі зубки.

— Що ви сказали?

— Га? — Опам’ятавшись від спогадів, які ще й досі завдавали болю, трохи збентежено перепитала Яна, — ви щось запитували? Я думку згубила. Вибачте…

— Ви мене зовсім не слухаєте, — сумно мовив Ігор. — Наразі я не узагальнюю. Принаймні, намагаюся не робити цього. То я просто хотів справити на вас якнайкраще враження своєю батьківською турботою.

— Вам це уже вдалося, — запевнила Яна. — І на щастя, ви мені не батько.

Ігор кивнув, — точно в яблучко. Що ж, на цій урочистій ноті, певно, й будемо прощатися. Вам треба відпочити перед завтрашньою навалою, та й у мене багато справ… Я дуже радий був з вами познайомитися, попри обставини, за яких це сталося. Упевнений, хлопцям ви також сподобалися. Особливо Демові.

— Чому так?

— Я це відчуваю.

— Що ж, — несподівано для самої себе Яна сказала те, на що зазвичай ніколи б не наважилася, — щаслива буду бачити вас та хлопців на «Горі» в будь-який час. Заходьте, Ігорю. Часом мені буває дуже самотньо. Щоправда, тут багато книг… я читаю увесь час…

— Це помітно.

— Книги вміють говорити, однак не вміють слухати. А мені цього бракує… Я чекатиму вас у гості.

— Я прийду, — коротко мовив Ігор, і це прозвучало, як тверда обіцянка. — А знаєте, що, Яночко? Вам потрібен собака для охорони.