Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 80

Потім були ще одні літні вакації, середини сімдесятих. Це коли над верхньою губою вже засіявся вус і до запаморочення хотілося сексу. Саме тоді зі мною трапився той сонячний удар, наслідком якого я виявився поетом. Коли я пишу «сонячний удар», то прошу не розуміти цього дослівно. Просто мене раптом усього наскрізь пронизало — ніби хтось у мене згори метнув гарячого списа. А я ж стояв у самих тільки плавках посеред пляжу!

Одним з дальших наслідків цього списометання стало те, що через вісімнадцять з гаком років я знову прийшов до Одеси, але цього разу з моря. То був шестипалубний грецький корабель, він вирушив з Пірею і без жодної зупинки, перетнувши моря Егейське, Мармурове та Чорне, причалив на морвокзалі в Одесі. І тоді з нього й вивалив увесь наш письменницький виводок загальним числом понад чотириста осіб.

Письменники на Заході є переважно лівими — як добрі, так і не надто, або й зовсім ніякі письменники. Це не конче означає партійну приналежність, а швидше певну світоглядну базу чи — ще непевніше — громадянську жестикуляцію. Припускаю, що цей лівий нон-конформізм є проявом особливого середовищного конформізму, згідно з яким не бути лівим письменникові просто ганебно. Не бути лівим — це бути буржуазною свинею. Що може бути гірше?

Проте я не про те. Того пронизливо-сльотавого листопадового надвечір'я, незадовго перед ранніми сутінками, вони вихлюпнулися на морвокзал Одеси, ніби якесь чотиристаголове стадо-цунамі. Їм хотілось Одеси — це незаперечно. Їм потрібні були Потьомкінські сходи з дитячим візком. Їм ще чогось хотілося — червоних прапорів, кагебе, портових повій. Вони почали з обмінників і засипали їх дрібними доларовими папірцями. За них вони отримували товстелезні пачки гіперінфляційних купоно-карбованців. Одна п'ятидоларова купюра дорівнювала сотням заяложених папірців, у різних, а проте однаково гидких барвах.

І тоді кожен з них зробив те, за що я їх уперше зненавидів. Вони почали фотографуватися з цими огидними різнокольоровими пачками, розгортаючи їх — якщо вдавалося — віялами, набиваючи ними всі можливі кишені і натужно кривлячись. Вони як діти тішилися тій грошовій масі, й це були злі діти.

А вдруге я зненавидів їх, коли вони кинулися до розставлених відразу ж за обмінниками лотків і почали захланно скуповувати в тих накольщиків усе, що трапляло під руку — матрьошки, солдатські вушанки, кролячі шапки, будьонівки, портрети Леніна-Сталіна, ордени й медалі Радянського Союзу, самовари, валянки, куфайки, портупеї, ракетниці, генеральські погони, а тоді ще раз матрьошки і знову по тому ж колу все те саме. Їм здавалося, наче вони потрапили на останній розпродаж уламків якогось переможеного, але й досі звабливого світу. При цьому вони не переставали фотографуватися — у згущенні сутінків, серед усе частіших спалахів, остання апокаліптична сесія перед настанням цілковитої темряви, вже у вушанках і шинелях, і в штанах з лампасами, з орденами й зірками на грудях, з балалайками, калашами та іконами.

Так, ніби це вони розвалили до біса весь той комунізм і тепер танцювали на його уламках. Або інакше — так, ніби кинулися рятувати його останні уламки, щоб зібрати його, весь той комунізм, наново.

Добре, що ми вирушили з Одеси на Констанцу ще того ж вечора, і вони не встигли.

А про Констанцу ви вже читали?

ОЛОМОУЦ, 2007

Про Чехію я в цій книжці ще писатиму — і значно більше: попереду Прага. А поки що зовсім трохи, зате з дна душі.

Душу я щойно згадав головним чином завдяки Зденекові та його закладові. У чеській мові є начебто зрозуміле нам слово «hospoda», проте воно аж ніяк не означає, як у нас, «домашнє житло, домівка». Швидше навпаки: чеська господа — це місце, куди чехи зазвичай від своїх домівок утікають. Тобто це «кнайпа», «пивнуха», «шинок», «народна ресторація» — щось таке середнє між усіма цими поняттями. Можна здогадуватися, що для кожного чеха справжнім домом є його рідний пивняк. Не думаю, що хтось колись полічив число господ по всій Чехії. Проте можна бути цілком певним того, що вони, вдаючись до квітчастої образності Павла Алеппського, «численніші від зірок на небі та піщинок на березі моря».

В Оломоуці, на вулиці Првні Має, 8 міститься одна з них. Її споконвічне офіційне ім'я «При Музеї» (там справді поруч якийсь музей), а неофіційне — «Понорка», тобто по-нашому «Підводний човен» або ж «Субмарина». Господаря звати Зденек і він класний.

Удень до «Понорки» заходять на обід роботяги, з'їдають перше, друге, випивають по два-три пива, відтак по чарці сливовиці і ще одному пиву, після чого знову лізуть на свої риштування чи де вони там їбошать. Увечері ж до «Понорки» злазяться культурні герої оломоуцьких околиць — поети, рокери, активісти, акціоністи, ветерани-68, переможці-89, нероби, мудреці, художники, їхні красуні та інші потвори. Вони просиджують на дні своєї спільної субмарини до пізньої ночі і при цьому вливають у себе в середньому по дев'ятнадцять кухлів пива та випалюють у середньому по двадцять дев'ять сигарет.

Іноді в «Понорці» читають свої твори панове і пані літератори. Значно частіше в ній грають рок. Одного разу там навіть злабали «Джетро Талл» (не ті самі — їхні двійники, але все ж).

Іншого разу в «Понорці» виступили ми з карбідами й «Самогоном». Зденек нас відтоді дуже полюбив і пригощав до ранку всім, що має, головним чином душевністю та сливовицею. Він особисто визвучує кожну запрошену команду на власному скромному апараті, бо й сам запеклий рок-н-рольний басист, незгірший від Джефрі Геммонда-Геммонда. Зденек — це справжнісінький старий чеський гіпар, довжина його патлів саме та, що так уразила мої дитячі уявлення про свободу (принаймні зачісок) у Празі 68-го року.

Серед чехів досі спостерігається чимале число старших літами чуваків з гіпівською довжиною волосся. Таке враження, що саме чехи є найвірнішими синами того особливого часу і стилю, найпослідовнішими носіями тих революційних цінностей. Може, більшість із них просто застрягла десь у своїй історичній весні, переповненій сексом, політикою і дедалі ближчим гулом радянських танків? За сорок років, що збігли відтоді, їхні патли сильно посивіли й іноді дуже поріділи. Але вони все ще слухають музику, з якої все й почалося.

У «Понорці» таких типів зустрічаєш просто неминуче. Один з них з'явився ще за пару годин перед нашим концертом, під час репетиції. Від того моменту він уже нікуди не зникав, а лише цмулив пиво за пивом, пахкав самокрутками і гладив по коліну свою подругу, дещо молодшу, але так само сиву. Часом вони цілувалися, переплівши долоні. Але головним чином витріщалися на нас. Я ловив це витріщання постійно: і перед концертом, і під час, і після, коли ми з карбідами розбрелися по господі, і всі хотіли нас частувати своєю чеською вайлуватою вдячністю. Але він, той тип, лише витріщався в мій бік і час до часу клав руку на цицьку своєї подруги. Так, іноді вони ще й перемовлялися, не зводячи з мене очей. Чогось я був певен, що він обов'язково підійде. Проте він усе не підходив.

Протягом того і наступного вечорів у «Понорці» я випив, здається, з кожним її гостем зокрема і з усіма разом. І тільки той тип уперто тримався звіддалік. Мені почало здаватися, що вони з тією його милою навмисне вибирають такий столик, щоб увесь час мене бачити. І щойно я зникаю з їхнього поля зору, як вони пересідають до іншого столика, звідки мене знову стає видно. Це була трохи параноя, згоден. Її, можливо, й не з'явилося б, якби вони хоча б не перемовлялися про мене своїми дещо скривленими упирячими ротами.

Третього — й останнього — з вечорів я на прощання обійняв добрягу Зденека і вийшов у темряву. Мій потяг до Львова відходив за якісь півтори години. Пройшовши з півсотні метрів угору вулицею Првні Має, я почув, що за мною хтось женеться. «Товарищ! Стой, товариш!» — покликали мене чомусь мовою третьої країни.

То був, ясна річ, він, з розвіяними від бігу сивими патлами. Він підійшов майже впритул і, дихнувши п'ятнадцятим за вечір старопраменом, вибачився за свою погану російську. Я відповів, що зрозумію чеською. Він щасливо завсміхався і спитав: «Але ж ти знаєш російську?». «То й що?» — спитав трохи зимніше я. Він став плутано пояснювати, що його цікавить лиш одне запитання, одне-єдине, але воно півжиття не дає йому спокою, та де там півжиття, дві третини життя, ніяк не менше. Це стосується російської мови. І він тепер такий радий, що зустрів когось, хто може йому підтвердити чи спростувати одну річ, одну-однісіньку. «Яку саме?» — перебив я його. Він набрав у груди повітря, різко видихнув і спитав: «Чи правда, що в росіян є така приказка: только для любимой хуй стоит дубиной?».