Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 78

Адже коли береш три, то платиш не шість євро, а п'ять. Не пам'ятаю, що було б, якби брав шість чи, скажімо, дванадцять. І яку знижку отримує той, хто замовить аж дев'яносто дев'ять.

Зате пам'ятаю єдиного відвідувача при шинквасі з чаєм і цигаркою, його цілісну філософську незворушність. Звідки люди беруть аж стільки спокою, подумалося мені, але без образи чи заздрості. Мені здається, що він так і сидить на тому ж місці донині.

Не пам'ятаю, чи прийняття, влаштоване для нас міським головою в ратуші, відбувалося перед прогулянкою до кофішопу чи вже після. Проте пам'ятаю, що промови на прийнятті видалися мені надто розтягнутими. Природа цієї розтягнутості полягала в тому, що всі промовці якось ледве повертали вкінець розартикульованими язиками — так, наче кожний з них недавно переніс інсульт. Це було цілком можливо у випадку наймехенського мера, його заступника й кількох місцевих діячів культури. Тобто цілком можливо було припустити, що всі вони як один чомусь недавно перенесли інсульт. Але аж ніяк неможливо було припускати таке у випадку доктора Л., керівника нашого проекту, з яким я зовсім нормально спілкувався ще пару годин тому. А проте він також заледве плів язиком. Настільки заледве, що я не міг ухопити жодного змісту, ба навіть жодного слова. І це несамовито веселило мене — до тієї міри, що я раз у раз дещо завідверто пирскав сміхом, аж поки не піймав на собі кілька здивовано-осудливих поглядів, зокрема пані Уршулі, польської поетки. «Акустика тут ні до чого», — сказав я вголос, до жодного з присутніх особисто не звертаючись, і вийшов з ратуші подихати глибше.

Я дихав ним довго, до глибоких сутінків, а вони в червні настають нескоро. І за весь той час я зробив лише три повні вдихи і три видихи — по півгодини кожен. Це я пам'ятаю точно — півгодинний видих, півгодинний вдих. Зате не пам'ятаю, як опинився у тому клубі, де всі святкували востаннє. На сцену саме виводили пані Уршулю.

Це вона читала свої вірші того вечора. Вона і кілька місцевих молодих поетів чи, краще сказати, слемерів. Але поки читала вона, все складалися більш-менш. Якщо не брати до уваги, що вона чомусь читала французькою. Я не міг нічого в цьому второпати, бо французькою таки не володію. Хоч іноді мені здавалося, ніби насправді я, не розуміючи ні слова, прекрасно розумію суть і навіть можу робити синхронний переклад — і, якщо треба, то навіть римований. Але не це вселяло в мене тривогу, а слемери. Їх робилося все більше, вони обступали мене зусібіч і всі готові були негайно виступити. Вони штовхалися ліктями. Я поліз, ніби Іздрик у власному сні, якоюсь металевою конструкцією вгору й нагло опинився на другому ярусі, де зустрів решту наших з корабля. Вони гомоніли про щось кружкомб і саме починали пускати колом водяну люльку. Її розкурювала Ольга, бо люлька належала їй, і я тут-таки вирішив, що «Ольга» чудово римується з «люлька». Ольга придбала люльку вдень у кофішопі. Того дня кожен щось придбав у кофішопі, кожен десь побував, крім пані Уршулі, як мені здається. Щойно черга дійшла до мене і я затягнувся Ольжиною люлькою, як почув за плечима «Юрію, що ви робите?!». То був той самий німецький підліток, що всюди мандрував за нами — якийсь чи то фанат, чи то відмінник. «Я ж вас порівнював з Достоєвським, Юрію, а ви…» — ображено хнюпився підліток. Я передав йому люльку, і він з усіх сил затягнувся. Мені дуже хотілось якось підтримати розмову, розпочату в цьому колі без мене, але всі думки кудись порозбігалися. Тобто кожну з них я забував, щойно згадавши. Мабуть, я навіть уже і стояв з відкритим ротом, підстерігаючи першу-ліпшу впійману за хвіст фразу. На моєму обличчі, певно, намалювалися такі муки творчості, що Ольга взяла мене під руку і запропонувала вивести надвір. «Тобі недобре?» — спитала вона. Від цього її запитання мені справді стало недобре.

Надворі ми з нею описали кілька кругів довкола клубу. Мені завжди щастить на когось такого, як Ольга. Вона заспокоювала мене як лиш могла — так, наче наді мною і справді нависала якась небезпека, і це будило в мені все більше сум'яття, але я був їй невимовно вдячний за те, що от вона тут зі мною і ми куримо цю водяну люльку на двох. «Нічого, нічого», — повторювала Ольга, але чомусь українською. Кажуть, наче вона знає українські пісні, а в її родині водяться люди на прізвище Андрухович. Тому я вже й не дивувався тому її «Нічого, нічого». Щоправда, мені вчувалося в ньому «Хуйово, хуйово». І так тривало би завжди, через всі віки прийдешні — вона повторювала б «Нічого, нічого», а я все глибше ховався б з головою в себе, чуючи від неї «Хуйово, хуйово». Так тривало би завжди, якби на одному з чергових кругів ми не напоролися на Міхаеля.

Міхаель мав до мене цілу розмову, бо саме дочитував мою книжку, яку від мене й отримав на тому кораблику під час нашого плавання. Це було жахливо недоречно — говорити з ним отепер про всі ті есеї, але мені не вдалося відвертітися. Найгірше, що при цьому я втратив Ольгу, бо вона зникла у темряві. А, може, й не зникла — просто відійшла вбік, аби прийти на допомогу в потрібну мить.

Наступним кадром є наша з Міхаелем розмова за столиком у подвір'ї того ж таки клубу. Пам'ятаю, як мені сушило і в'язало рот і як я не міг з'єднати докупи одного німецького слова з іншим. Зовсім не пам'ятаю, що Міхаель мав сказати мені про мою книжку. Пам'ятаю лише, що він говорив шалено складно і вишукано, густо застосовуючи абстрактно-філософський понятійний апарат, і це шокувало мене подвійно. По-перше, я ніколи не сподівався, що цей суцільно татуйований і пірсинґований неодадаїст з голим черепом володіє аж такою високою культурою філософування. По-друге, я ніколи не сподівався, що аж така висока культура філософування якимось чином достосовна до моїх писань. Щоправда, тут я міг і помилятися. Тобто Міхаель насправді міг усе те говорити не про мою книжку, а про всі книжки загалом. «Ще тільки пива мені не вистачало», — подумав я, коли нам принесли по кухлеві.

Але в цілому пиво трохи розв'язало мені язика і, щоразу спотикаючись у вимові довжелезних німецьких слів та порядкові їхнього нанизування, я розповів Міхаелеві кілька цікавих речей. А саме: що у Фрідріха Енгельса був брат-близнюк Фрідеман Енгельс, значно талановитіший від першого, але рано померлий. Про те, що минулої ночі в Берлінському зоопарку сталася вельми неприємна пригода: полярна лисиця проникла до сусіднього вольєру й одного за одним пороздирала всіх двадцятьох шістьох пінгвінів, які там жили. Про те, що всередині Земної кулі міститься ще одна планета, розмірами значно більша від Землі. Останнє було цитатою, і Міхаель мав здогадатися звідки. Натомість ця звістка дуже сильно приголомшила його. Він сказав «блядь» і надовго замислився. Сподіваюся, ми розійшлися друзями, хоча з тої миті я жодного разу ніде й ніколи його не бачив.

Зате потім я бачив автомобілі, і вони проїздили дослівно попри наш столик у якомусь кафе, ледь не черкаючи об нього своєю металевою поверхнею. Крім мене, за столиком сиділи всі поляки включно з Ольгою, навіть їхні дівчата-перекладачки, які ще годину тому танцювали у клубі самі з собою і, як мені здалося наступного дня, сильно на мене образилися. Так от — ми сиділи за столиком у кафе, але в той же час попри нас їздили авто, себто столик розташувався посеред проїжджої частини. А може, то таке дивне кафе, через яке можна проїжджати за міліметри від столиків. «Ходімо звідси, тут навіть неможливо поговорити», — звернувся я до всіх і ні до кого зокрема, киваючи головою в бік автомобілів. Не певен, чи мене зрозуміли.

Зате певен, що трохи пізніше, вже у власному готельному номері, я ще довго не міг відкараскатися від тих автомобілів. Вони все проносилися попри моє ліжко — дарма що таке маленьке. Я мусив підібгати ноги під саме підборіддя — щоб котрийсь із них часом не черкнув мені гарячою обшивкою по п'ятах. Добре, що світанок у червні настає скоро. Він і порозганяв їх усіх, і вони врешті перестали гальмувати з вищанням за якісь міліметри від стіни. Хоч я все одно не зважувався випрямити ноги. Так і лежав ембріоном на самому дні Голландії, котра насправді може бути безоднею.