Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 66

Ця головна історична драма закінчується Ялтою[75]. Польський Львів як тема для майбутнього закривається. Польський чинник, ковтаючи сльози і граючи вилицями,покидає Львів цілими ешелонами. Надалі залишається тільки фольклор переселених на захід Польщі львов'яків і випадково схоплений радянською телекамерою транспарант «ODDAJCIE LWOW!» (футбольний матч однієї восьмої Кубка європейських чемпіонів «Ґурнік» Забже — «Динамо» Київ, стадіон «Рух» у Хожові, 1967 рік).

«Віддайте Львів!» — так, ніби він іграшка, причому сексуальна. Чи здана в оренду на два десятиліття курва-корчма.

Польща програла Львів, але виграла Захід. Вона змаліла, зменшилася, скоротилась, але позбулася найнищівніших і найконфліктніших теренів. Це було рятівне зміщення центру ваги. Територіальна маса Польщі зсунулася в бік Заходу, і Польща перестала бути східною країною. Якби англійці в Ялті виторгували Львів для поляків, українці не мали б із чого починати. Їх узагалі не бралося б до уваги. Але й поляки ніколи б не вилізли на світ Божий.

Наслідком Ялти споконвічна драма Львова начебто завершилася на користь українців. Але яких і звідки? Бо ж явно не тих, які внаслідок цієї начебто перемоги потрапили на чверть віку до в'язниць, гулагів чи взагалі на той світ. На чию ж користь? Хіба що якихось українців майбутнього. Тих, які через 50-ті, через пристосуванське намагання поєднувати українське з радянським, а далі через повзучу українізацію 60-х, дозріватимуть, і передусім у Львові, до себе самих.

Тобто значною мірою вже й тих, які восени 1969-го масово вихлюпнуть на площі і вулиці з приводу (смішно сказати: знову футбол!) перемоги «Карпат» у радянському Кубку. (За словами батька, заочника Львівської лісотехніки, вони несли транспаранти — а що? і ми можемо! — де отакенними літерами писалося «ЛЬВОВУ — КУБОК! КИЄВУ — ЗОЛОТО! МОСКВІ — ДУЛЮ!»). Москва лишалася без нічого. В Ялті про таке не домовлялися.

На це еСеСеСеР відповів 70-ми, тобто черговим придушенням. Коли 1971 року на Янівському цвинтарі бульдозерами рівняли із землею могили стрільців, у спецорганах уже готувалися повальні арешти, обшуки, процеси, кампанії — все те, що не вбивши Львова, зробило його сильнішим.

Відбираючи в поляків останню надію на Львів, Сталін мусив розуміти і безперечно розумів, що зв'язується з осиним гніздом. Чого він так і не зрозумів — це перспективи. У нього був цілком позитивний досвід упокорення всього українського, зі Львовом усе мало відбутися так само: оптимально дозована суміш репресій з безплатною медициною та освітою. Проте, як усі диктатори схильний до мегаломанії, він жодним чином не врахував того, що невдовзі помре. Послідовники ж усе послідовно завалять.

В осиному гнізді Львова з роками робилося все більше осиності. Підпілля, начебто щоразу викрите і розгромлене, все одно нікуди не зникало, просто набувало інших форм і втілювалося в інших особах. Місто виявилося затиснутою до пори пружиною. Сповнена чуток, підозр, доносів, нашіптувань і підслухувань, провокацій, зіштовхувань лобами і врешті зрад атмосфера ніколи не покидала застиглого у йогівському вичікуванні Львова. Головне було дотривати до кращих часів. У Львові це називалося «Хай живе радянська влада і ми коло неї». Проте кращі часи самі собою не настають — їх слід викликати і накликати, причому не тільки інакомисленням, але й інакомовленням. Іноді — інакокричанням.

Поява цілої спільноти провідників-дисидентів, звісно, не стала суто львівським явищем. Вони, дисиденти, з'являлися звідусіль, у тому числі і з начебто зовсім безнадійних Півдня чи Донбасу. Але тільки у Львові ці окремі людські одиниці, випробувані і водночас уже наче скомпрометовані зонами та психіатрією в'язні-авторитети змогли вивести за собою на площі і вулиці сотні тисяч прихильників.

Львів є відповіддю на болючу й запущену потребу мати Своє Місто. На початку 1980-х, коли все починалося, Микола Рябчук, тоді ще поет, відчув його як «місто наше і одне-єдине». Зрештою, ось він повністю, той вірш — і хай від нього знову все почнеться:

У передостанній строфі наведеного вище вірша зринає кров, аж двічі в одному рядку. Звичайно, тут є трохи літературної гри — як і всюди, де «кров» усього тільки слово, що найбанальнішим чином римується з іншим усього тільки словом — «любов». Але все разом раптово перестає бути всього тільки словами. Це місто, наше і одне-єдине — вислів радикальний і навіть межовий. Згадана двічі кров — уже без лапок, уже ніяка не рима — ще одне нагадування про Львів як жертву.

У місцях, де аж так багато жертв, особливого значення набувають поховання: мертві переважують живих. Іноді настають і такі часи, коли значення міських цвинтарів перевершує значення самого міста.

Ні, я не хочу сказати, що більшання ознак розпаду, зокрема, дедалі відчутніша невідповідність населення містові, яке воно населяє, неминуче розпадом і закінчиться. Можливо, ні. Можливо, ще рано писати про місто-госпіс.

Але про місто-цвинтар як про минуле, що живіше за теперішнє, писати саме пора. Коли восени 1978-го на Янівському (нас було п'ятеро, нам було по вісімнадцять) ми кілька годин кружляли захаращеними цвинтарними алеями і розлізлими стежками, нам ішлося про могилу Антонича. Хоч насправді нам ішлося про самих себе, про те, що ми починаємо жити. Це була потреба ініціації. Ми шукали свого містичного сенсу. І коли сталося майже неможливе, тобто ми знайшли, то це було наче підтвердження або заохочувальний знак. Бо ми того дня не знайшли, а знайшлися.

Личаківський цвинтар є містом у місті. При цьому, як завжди, лише внутрішнє місто й виявляється справжнім. Лише воно і тримає на собі весь тягар буття Львовом. Личаківський — це злагода мертвих. Вони співіснують ідеально, усі разом і так близько — Банах і Коцко, Ґорґолевський і Лівинський, Запольська і Крушельницька, Ґротґер і Труш, Ян Заграднік і Назар Гончар, Франко і Смолька, Шашкевич і Ґощинський, Конопніцька і Рудницька, повстанці й митрополити, астрологи і капелани, революціонери й пілоти, жертви Талергофа, Берези, Бригідок, усі інші жертви і жертви тих інших жертв.

Іноді хочеться бачити поміж ними ще когось, бо дуже не вистачає. Наприклад, Віттліна або Куроня, чи скажімо, Джакомо Джойса і Джима Моррісона. Понад усе — адмірала Ярослава Окуневського. Де його Австро-Угорщина? Де той австро-угорський військовий флот, яким він командував? Добре б, щоб на Личаківському виросла золота гробниця завбільшки з океанський корабель.