Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 63

інша езотерика — як наприклад, чарівні палички, вінілові диски з голосами духів, відьомські люстерка, в яких можна оглядати порноролики, корені мандраґори, зібрані під шибеницями на Гицлівській горі.

Архів цирку «Ваґабундо» увесь міститься в одній валізі. Зрозуміло, що це найцінніша валіза на світі.

Тут знову доречно згадати свідчення Лема, який пише про «мініатюрні мандрівні цирки від чорного ходу, що здатні поміститися з усім реквізитом (фехтувальні булави, гирі, меч для ковтання) в одній-єдиній, до того ж добряче потертій валізі із штучної шкіри». До речі, такі валізки я бачив ще наприкінці шістдесятих. Але тоді їх носили вже тільки божевільні.

За валізою з архівом, ясна річ, полюють. При цьому існує щонайменше чотири сторони, які прагнуть її перехопити. Це служба безпеки, приватне детективне бюро, індійський брахман-проповідник і нащадки першого Інвестора. Самозванці, яким щоразу вдається вислизнути і замести сліди, врешті настільки заплутуються у власних конспіративних заходах, що гублять валізку десь на міському звалищі неподалік Збиранки і Грибовичів, де її розтягують бомжі.

У романі місто перетвориться на перманентний гіпнотичний сеанс або суцільний атракціон, підозріло дешевий і демократично загальнодоступний, з парковими оркестрами, джазом, першим звуковим кінематографом та механічними ляльками. Місто в романі — це запаморочливі каруселі, палац привидів, бочка сміху, криві дзеркала, незліченні кіоски та кабінети, де скуповуються наївні й зачаровані душі приміського пролетаріату.

В останній сцені цирк виявиться блошиним, а всі перипетії роману — галюцинацією хворого скарлатиною школяра, що прогулюючи уроки в луна-парку, забрів до павільйону розваг і задивився на шоу дресированих бліх.

Львів і гроші — вічна тема.

Гроші йдуть назирці за спокусами. Якщо місто наповнюється спокусами, то в нього входять гроші. Що більше спокус — шинків, борделів, цирків і казино, то більше грошей. Після того як досягається певний пік, це починає діяти у зворотному напрямку. Спокуси породжують гроші, а гроші спокуси. Відтак вони, спокуси і гроші, вже ототожнюються. Нагромадження грошей перестає означати що-небудь і стає самоціллю, відвадити від якої не може ні смерть, ні інфляція. Саме це і трапилося зі Львовом. У ньому гроші відокремилися від буття і звелися над ним своєрідним абсолютом.

Насправді ж у силу свого розташування в нещасливій частині світу Львів є переважно бідне місто. Бути перехрестям усіх торговельних шляхів, як виявилося, не означає всерйоз розбагатіти на цьому. Особливо коли переходиш з рук у руки (ще один Київ?) по дванадцять разів за століття, і ці руки лиш те й роблять, що обдирають тебе до останньої нитки.

Культ грошей і бідність є дуже небажаним поєднанням.

Саме через нього у Львові змістився фокус цінностей і спокусами почали вважати те, що насправді є засадничими людськими потребами — дах над головою, вода у крані, опалення, мінімальна влаштованість побуту. Махлювання з цими потребами виявилось улюбленою справою багатьох поколінь. Так у Львові виник цілий клас мешканців міста, що тільки й існують з обману подібних до себе невдах. Дорожнеча Львова, нічим не виправдана й нахабна, була провідною темою всіх без винятку листів, депеш і звітів, що їх завжди розсилали й досі розсилають по всіх усюдах шоковані прибульці.

Я навіть не уявляю, що діялося б, якби Львів міг приваблювати чимось більшим, ніж він має в собі. Якби йому дано хоча б соту частину атракцій Венеції, хоча б двадцяту Праги чи десяту Відня!

(До речі: так і перекидається ще один місток до першого зі згаданих міст — через шахрайство. І все ж наскільки венеційське шахрайство є зрозумілим та прийнятним, настільки львівське абсурдним. А якщо так, то це вже мистецтво для мистецтва, тобто шахрайство для шахрайства).

Але якби мова йшла тільки про дорожнечу! Справою честі для кожного маклера зі Львова є не тільки якнайбільше здерти, але і якнайбезбожніше обвести круг пальця.

Львів поза будь-яким сумнівом є містом із власним кримінальним обличчям. Його дослідники[69] проте відзначають суттєве переважання м'якої (лагідної) злочинності, зосередивши її в чотирьох різновидах:

уже згадане щойно шахрайство в його максимальній амплітуді — від краплених карт і до продажу помешкань, що їх не існує у природі,

фальшування, підробки — і навіть зовсім неочікуваних речей; не тільки монет, коштовних каменів чи цінних паперів, до чого всі звикли, але й, наприклад, воску, олії, перських килимів, рідкісних рептилій, кокаїну, інших ліків,

хуліганство,

проституція.

Не знаю, чи два останні загалом належать до злочинності — на мій погляд, самі по собі ні, хоч ситуативно й межують із нею. Натомість я додав би сюди ще й п'яту лагідну форму — убивство через отруєння. Вона, хоч і може розглядатись як підвид фальшувань і підробок, в силу фатальності своїх наслідків набуває цілком самостійного значення. Саме в ній міщани Львова досягли протягом століть особливої філігранності, що завдяки їй скоєні ними отруєння офіційно такими навіть не вважаються. Існувала б їхня справжня статистика — ми б жахнулися.

Безпосередніми виконавцями цих злочинів є зазвичай рідні та близькі жертв. Натомість усе необхідне — консультаціями починаючи і вбивчими препаратами закінчуючи — вони отримують від групи шкідників-аптекарів, які здобувають на цьому захопленні місцевої людності неабиякий зиск.

У романі під назвою «Летарґія» молодий амбітний детектив із Відня, права рука директора міської поліції Леопольда фон Захер-Мазоха Старшого, звертає увагу на підозрілий ланцюг із п'яти-шести смертей. Знані міські достойники один за одним покидають цей світ за вельми схожих обставин — вони просто засинають і не пробуджуються. Лікарі щоразу констатують серцеву недостатність, але нашого детектива такий висновок не влаштовує. Тим більше, що він правдами й неправдами, зіштовхуючи лобами ближчих і дальших родичів, усяких інших спадкоємців, єврейських та вірменських лихварів, добрих католиків, заздрісних уніатів, а найголовніше — аптекарів-конкурентів, натрапляє на слід одного й того ж рідкісного фармацевтичного препарату, що ним начебто користувалися від якихось болячок померлі. Детектив-герой випробовує його на власному організмі, прийнявши мінімальну дозу — і прокидається вже у труні під свіжо висипаною могилою на Личаківському цвинтарі. Значить, його так само взяли за померлого і поховали! Готовий до такого розвороту подій, він попередив кількох підлеглих, аби на випадок його можливої смерті «від серцевої недостатності» про всяк випадок поклали у труну сокиру й заступ. З їхньою допомогою він серед глупої цвинтарної ночі виламує віко і відкопується. Таким чином, у нього в кишені склад злочину. Він рішуче добивається згоди генерал-губернатора на ексгумацію всіх п'ятьох чи й шістьох тіл. Кожне з них знаходять у драматично перекрученій позі, що свідчить про поховання живцем. Відтепер шлях до істини відкрито _ хімічний аналіз укупі з нескладними слідчо-процесуальними діями швидко приводять на лаву підсудних злочинну групу т. зв. «лаборантів» з аптек «Під чорним орлом» та «Під золотим оленем». Однак не це головне.

Головне — ті видіння, що оточують нашого детектива упродовж його 70-годинного сну у труні, його блукання іншим боком буття, муки і поневіряння в підземній країні. На останній сторінці читачеві на мить має здатися, що насправді герой не прокинувся. А вдале розслідування і справедливий засуд винних у фіналі — всього лише метафоричне попередження на тему Страшного Суду.

Згідно з прадавнім і дуже хибним уявленням людської спільноти, будь-яка криміногенність виправляється відповідною та співмірною їй правоохоронною машинерією, двигуном якої є репресії, зокрема, фізичне насильство. Виконавцем (я ще повернуся до цього слова) останнього є, зокрема, кат. Попри свій офіційно затверджений статус легітимізованого вбивці, представники цього фаху ніколи не тішилися відчутною теплотою й пошаною з боку співгромадян — швидше навпаки. Катів обходять десятою дорогою, з ними, якщо вже й (нікуди подітися!) вітаються, то хоча б не ручкаються.