Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 57

Але завдяки тій його фразі я завжди пам'ятаю дату нашої пригоди. 1 червня 1989 року сталося те, що сталося, і я відчув себе, нас, навіть маленьку Co частиною єдиного спротиву. Ми навіть його не чинили, однак усе одно стали нею. От що таке польськість: це обов'язкова і спільна причетність до звільнення, яке раптом виявляється і твоїм звільненням також. Ти хочеш бути лише глядачем, лише свідком, а тебе доцентрово затягує в учасники. Той крижаний струмінь, випущений з водомета у мій живіт, ніс у собі добру звістку про їхню і нашу свободу.

Місто для реалізації цього ритуального дійства було обрано просто безпомилково.

ЛЕНІНГРАД, 1981 

Тоді ще ніхто, ну майже ніхто навколо нас не знав, що таке СПб, а місто, офіційно назване Ленінградом, зазвичай називали Пітером, особливо росіяни. Тепер усі вони називають його Ленінградом, хоч офіційно він СПб. Така вже вона є — ця непокірна норовливість російської душі. Її змушуєш Богу молитися, а вона лоба розбиває.

Подорож до Пітера виявилася найдальшою з моїх подорожей на той час. До Праги, Києва, Одеси й навіть Ужгорода, що лежав далеко за горами, було незрівнянно ближче. Станом на вересень 1981 року Ленінград був моїм Китаєм, себто кінцем світу. Так далеко від дому я ще ніколи не опинявся. Хіба що лише взимку 1979-го — і також у Ленінграді.

Тобто тієї осені я потрапив до нього вдруге й на довше. Осінь зіграла при цьому свою вирішальну роль — вона все більшала й більшала, щодня, щогодини надносячи холод, мряку і темряву. Осінь якнайкраще пасувала до всього: до нашої невлаштованості, напівлегального ночування в далекій острівній гуртязі, цілоденних черг і штовхань у натовпах і тролейбусах, до хронічного безгрішшя, останніх рублів, сталих недоїдань, до всієї тієї російської класики з її зайвими людьми і невдахами різночинцями. Нам якнайкраще пасував Достоєвський, ми були його персонажами. До його квартири ми часто заходили, щоб зігрітися, вдаючи, ніби нас і справді цікавлять його пантофлі, халати, нічні ковпаки та чорнильниці. Музеї таки дійсно рятували. Ермітаж видавався чимось абсолютно безмежним, і ми на цілі дні провалювалися в його несходимі товщі, вбиваючи час і осінь. Іноді ми приходили тільки заради того, щоби з палацового вікна, ніби останній цар-аутист, годинами дивитися на Неву. Її державна вода гіпнотизувала. Небо над островами здавалося вже ніяким не небом, а справжніми небесами, імперськими. Коти, всі без винятку — теж імперськими, величними, в нас таких не водилося. Д. називала їх великоросами.

Час від часу ми спересердя обзивали Ленінград фінським болотом. Так начебто свого часу обзивав СПб наш геніальний ТГШ. Я пишу «начебто», бо ніде не можу знайти цьому підтвердження у вигляді цитати чи згадки, чи хоча б якогось посилання на згадку. Перед тим, улітку 81-го, я читав «Українські ночі, або Родовід Генія» — найкращу з біографій Батька, що її, як то часто трапляється з усім найкращим, написав поляк. І от у тій книжці той польський Єнджеєвич твердить, ніби Шевченко називав Петербург «фінським болотом». Я нічого не маю проти фінів — навпаки. Але мені це запам'яталося й полюбилося — Фінське Болото. Такою назвою своєї тодішньої столиці росіяни могли би пишатися. Але на це в них не вистачало ані смаку, ані самоіронії.

Насправді Батько шалено, по-еротичному кохалися в Петербурзі, а у своєму «Журналі» згадували про нього, як про найсолодші оргазми: «О, столица!». Такого скупчення красивих жінок Батькові не траплялося більше ніде на світі. «Толпы прекрасних, молодых и свежих, как цветы, женщин!» — розбризкували Батько свої враження від петербурзької виставки квітів.

До нього ми вибралися котрогось із найпохмуріших днів, усі вп'ятьох. Так наче одностайно вирішили попозувати для монументального художнього полотна під назвою «Студенти зі Львова в гостях у Великого Кобзаря». У передпокої майстерні-помешкання на Університетській набережній ми застали пустку, напівсутінки і, м'яко кажучи, непривітну бабусю з плетивом та обігрівальним козлом. Вона сильно і по-злому здивувалася, що комусь іще хочеться заходити «к Шавченке». Ми так і не пробилися до тієї музейної майстерні: бабуся наполягала, що слід обов'язково записуватися заздалегідь, а просто за так «Шавченки нету и не будеть». Коли ми несолоно хлебамши вийшли з приміщення, я плюнув і, гнівно розтерши власний плювок носаком по асфальту Васильєвського острова, вкотре повторив: «Фінське болото!». І тут-таки почув десь за спиною і трохи вгорі чиєсь, дуже схоже на стогін або видих: «О, столица!».

Це був перший містичний сеанс перетину. Другий трапився однієї з наступних ночей. Ми рвучко ходили Університетською від Академії й до Республіканського моста, туди й назад, багато разів, Нева державно текла праворуч, а потім ліворуч від нас — у залежності від напрямку нашої ходи. Я мав на собі коричневу вельветову куртку, щойно привезену з Праги (я нею пишався і від того майже її не знімав), а він — свого кожуха і смушеву шапку, ну звичайно ж. Кожух на ньому метлявся розіпнутими полами, а шапка все збивалася набакир, і він щоразу хапався за неї рукою, поправляючи. У шапці він носив зашитими дев'ять золотих рублів на чорний день. Поривчастий вітер надносив з того боку річки запах дещо підгнилих кавунів і динь. Усе місто, наче якийсь північний Херсон, було на той момент завалене кавунами й динями, їх не встигали розпродувати, вони катастрофічно падали в ціні, дійшло до однієї копійки за кілограм, але їх усе одно не розбирали, і вони залишалися гнити посеред північних ночей, звалені на купи під класицистичними колонами. Він дуже хвалив той гнилуватий запах і все повторював, що з ним йому наче ближче до рідних баштанів. Як майже всі східняки, він волів говорити російською — казав, що так йому простіше висловлювати складні умоглядні періоди. Я хотів було спитати, а як же вірші, та він рішуче перебив мене цитатою з «Журналу»: «И что же я делал? Чем занимался я в этом святилище? Странно подумать, я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследстии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу». Так до мене дійшло, що це, певно, в нього такий болючий комплекс, і мовного питання краще взагалі не торкатися. Я й сам згодом перейшов цілком на російську, щоб його зайвий раз не травмувати.

Ми мусили ходити туди й назад, бо Республіканський міст, як і Біржевий (тоді Строітєлєй), як і, зрештою, міст Лейтенанта Шмідта, було розведено. Ми потрапили до нічної пастки Васильєвського острова, відрізані від шляхів на південь (додому?) сірими невськими водами. Отак ми й ходили поміж його Академією та Біржевою площею, туди й назад. Я вже не пригадую, чи намагався читати йому якісь власні вірші — швидше за все не намагався, бо я б тоді на таке ще не зважився, навіть уві сні. Зате я розповідав йому про те, як у тролейбусах нам наступають на ноги прикрі ленінградські тьотки і як вони за це на нас визвіряються, і як, почувши, що ми розмовляємо між собою не такою мовою, вголос починають цим обурюватися, як і загалом всякими этими из провинции. Провінція — саме це слово! Вони завжди вживали слово «провінція» — так наче самі були мешканками Риму часів імперії. Ленінград — єдине на той час есесесерівське місто, де замість «женщина» казали «дама»: «Дама, пройдите на два шага вперед, а то из-за вас дышать нечем!».

Я входив у раж, мої історії нанизувались одна на одну, і всюди фігурували якісь перестарілі ленінградські — так отож! — дами, тобто перехожі і зустрічні бабуні, бабулі, бабеґи, блокадниці, процентщиці, таємні вбивці Раскольнікова. Вони встрявали в наші розмови, повчали, робили зауваження, не впускали нас до музеїв та равелінів, а якщо впускали, то вже ніколи не випускали назад, ніби цар декабристів. Одного разу (історія походила з 1979 року, з першої моєї вилазки до СПб) ми накупили нюхального тютюну у спеціалізованій крамниці («Не тютюну, а табаки», — виправив мене Тарас Григорович), так отож, ми накупили нюхальної табаки десь в околицях Чорної річки, де свого часу підстрелено Пушкіна, і пірнули там же в метро, а вийшли з нього, звісно ж, на Невському, звідки рушили ще далі вниз, до Фонтанки й Анічкового моста. Дорогою ми почали нюхати табаку. Ми схвильовано розривали пакетики і втягували її щосили, всіма своїми молодими ніздрями, всіма порами. Ми так жадібно накинулися на неї, бо у Львові її чомусь ніде не продавали, ані у Львові, ані в Києві, ніде. Ясно, що ми з незвички сильно розічхалися, всі як один, ми чхали і вмирали від сміху, бо як було стриматися — чхавка, сміх, істерика, розбухлі носи, соплі, сльози. І тоді одна з типових ленінградських бабеґ (ми її щойно обігнали, начхавши їй, мабуть, не хотячи на спину) заверещала нам услід голосом актора Мілляра, який у тогочасних фільмах-казках часто грав Бабу-Ягу: «Прекратить чихание! По Невскому идете!».