Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 53

Готельна проституція — це те, що хоча б частково надає готелям Києва людське обличчя. Гаразд, не обличчя, ні. Але чогось такого дуже людського вона їм надає. Пам'ятаю, як у брудному грудні 2003-го адмінтьотка з «Хрещатика» глянула на мене якось уже зовсім по-материнськи, хоч я за віком аж ніяк не годився їй у сини, швидше в чоловіки, але вона глянула по-материнськи, тобто з жалем та ніжністю (хто?! готельна працівниця?! з жалем?! вони це вміють?!) і сказала приблизно таке: «Мущіна, ну куди це ви зараз проти ночі ще підете — та замовте собі в номер нашу дєвочку, вона з вами і посидить і побуде — і масажик вам зробить — будете як новенький». Згоден, мені сподобалося це «і посидить і побуде», навіть не знаю, чого мені більше хотілося. А при думці про «масажик» з усіма його стадіями взагалі зробилося млосно. Але я рішуче поклав ключ на деку і рушив у ніч, грипозну і непролазну.

І все ж того материнського погляду я не забуду ніколи — він лагідно дірявив своїм жалем мою не надто захищену пальтом і від того напевно згорблену спину, аж поки я не зник за дверима. Діри виявилися не наскрізними і неглибокими, але деякий час тупо саднили.

Натомість вони випасають усіх інших. Усі інші — це не повії, а ті, котрі приходять не за гроші. Але київські готелі полюють на них і випікають розпеченим залізом та іменем внутрішнього розпорядку. Відомо ж: розпорядок у нашій країні — замінник порядку, його невдала, але панівна форма, роз-порядок. Ррррраз-парядак! Хтось же не просто так привів на світ це слово з префіксом-солдафоном!

Отже, готелі Києва всіма своїми силами (військовими, кримінальними) не впускають і виштовхують назад на вулицю всіх інших. Це війна за своїх проституток, за їхню територію, нещадна і до останнього клієнта. Тобто як у кожній справедливій війні тут ідеться про захист передусім двох базових вартостей — власної території і власних жінок. Це війна світів біля підніжжя справжньої піраміди, що її невидима вершина лише вгадується десь у міліцейсько-мафійному надхмар'ї.

На якусь дуже коротку історичну мить сталося так, що Київ був місцем, де я зустрічався з Я. Ми вирушали назустріч одне одному з наших рівновіддалених від Києва міст фактично одночасно, нічними потягами — Я у західному напрямку, а я у східному. Таким чином ми об'єднували Україну. Київ — ідеально розташована столиця. Саме посередині всіх земель, якраз між антиподами Сходу і Заходу. До того ж безпечно віддалений від своїх південних колоній. І достатньо наближений до Чорнобиля.

У Києві я ніколи не кохався з повіями. Зрештою, в будь-якому іншому місці світу також — як здається мені, хоч я можу помилятися. Це не те щоб якась особлива моральна засада, це взагалі не засада, це той випадок, про які кажуть «так уже склалося». У той же час жінки на продаж мене справді цікавлять і шалено ваблять, але радше не як об'єкти моїх сексуальних домагань, а як… як що? Як об'єкти моїх польових досліджень?

Того липневого вечора (рік? 2003-й, жодних сумнівів!) ми з Ірваном навідали тодішню родину АБо і КаБо в їхньому тодішньому помешканні на Стеценка, десь поміж Нивками, Сирцем і Виноградарем, чи по-народному на Берківцях. АБо згодом відпровадив Ірвана до маршрутки — не на Ірпінь, а хоча б до Святошина. Коли АБо повернувся, ми всмак допиячили все, що в нас було. Десь коло першої ночі я запакувався в таксі й пустився до готелю. Готель називався «Козацький», і це відповідало моєму настроєві.

Від того, що мені добре, я часом вигадую для себе роль і тут-таки входжу в неї — переважно для одного незнайомого глядача. У таксі я грав для водія. Я вдавав із себе росіянина, а радше навіть кацапа — самовдоволеного й вальяжного, з тих, які досі вважають Київ «русским городом», а себе самих пупом землі. Я був багатим і п'яним великоросом у провінційній столиці задрипаних малоросів — от ким я був. Тому я зажадав, щоб водій зробив музику голосніше, той послухався, співали на моє здивування англійською, тож я зажадав «найти че-нить наше, русское, хули пиндосов слушать». Водій відповів щось ніби «та всюду адно і то же», на що я скомандував шукати «Русское радио» і він його тут-таки знайшов. Добре, що це потривало лише до початку Михайлівської, де я вийшов поруч з готелем. Водій так і не вчинив мені опору, хоч як я того сподівався.

Щойно він від'їхав, як з ночі на мене насунула велика блондинка і — відома штука — спитала вогню. Поки вона прикурювала, я зауважив ще одну, трохи звіддалік. Велика блондинка кликала її до нас, але та саме стопнула якогось ідіота на, скажімо, «вульво» і далі рушила в ніч уже з ним. Велика блондинка сказала на свою подружку «дура», після чого спитала, чому я говорю російською з таким акцентом, наче я з Прибалтики. Взагалі-то я не говорю з акцентом, але чомусь їй так здалося. Я не схотів її розчаровувати і підтвердив цю версію. Гра тривала, хоч моя роль змінювалася. Сибірський ведмідь мусив терміново перетворюватися на ризького бізнесмена. Балтійська культура поведінки не дозволяла піти просто так. Я замовив нам пива в якомусь усе ще відчиненому шантані на розі Майдану і Бориса Грінченка. Вона захотіла чіпсів.

Дівчина була справді великою й білою, але не пухнастою, а радше пухкою, затягнутою в безрукавку з чорної шкіри на голе тіло, яке являло собою передусім бюст. У загальних рисах щось на зразок металістки, але в пом'якшеній версії. Мова пересипана українізмами, звук «г» винятково фрикативний, макіяж густий і масний — стовідсоткова дивчина-хохлушка з російських серіалів про Московську кільцеву. На лівому передпліччі вона мала татуйовану кобру в бойовому роздутому стані, на яку я, можливо, й не звернув би увагу, якби дівчина сама не назвалася Коброю. Не пригадую вже, що спричинило що і що було першим — тату чи прізвисько. Але між ними існував прямий причинно-наслідковий зв'язок.

Найсуттєвіший фрагмент нашої нічної розмови я згрубша виклав у вірші «Familiya Hruzina». Для тих із вас, які ніколи не тримали в руках моєї збірки «Пісні для мертвого півня», я невдовзі наведу його повністю. Ті, які його знають, мусять мені це пробачити. Пам'ятаю, як по шкірі пішов мороз, коли Кобра зненацька зіскочила з нормальних тем і вдарилася в політику, в березень 2001-го, у вуличні протести: ой, та у нас тут такоє тварілась, ти шо! Але мороз по шкірі пішов не від того, а щойно коли вона згадала про Георгія, тобто про Ґію. І тоді я (чому?! чому?!), ризький прибацаний жужик, вирішив перевірити її громадянську свідомість, і спитав у неї, як його, того сумашедшого грузіна, прізвище, а вона трохи подумала, сказала «щас», а потім сказала: «Кікабідзе».

Вибач, Георгію. Якщо можеш.

(Востаннє я бачився з ним у київському ж таки потязі 3 січня 2000 року — дату я пам'ятаю точно не лише тому що — мені чомусь запам'ятовуються дати — а тому що на те була причина — я повертався з похорону Соломії — а Ґія повертався зі Штатів — і діло було у вагоні-буфеті — і він не змовкаючи розповідав про Штати — і про свою майбутню газету в інеті — і про)

Я його більше не бачив, а потім у вересні вони його випасли остаточно.

Ну добре, ось той вірш: