Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 51

Спершу це було місто, в якому слід морально напружуватися. Після військової служби я почав офіційно вважатися молодим поетом — і з цього випливало, що мені слід бувати в Києві. Бо він у мене начебто повірив і пригорнув до себе, як сина. Моє моральне напруження мало суто вітчизняну природу: я не знав, що мені робити з мовою, коли я залишався з Києвом сам на сам. Точніше, я знав — я говорив з ним російською. Це принаймні звільняло від роздратованих випадів з боку киян. Мешканці Києва — як тоді, так і тепер — у своїй більшості (три чверті? дві третини? 50 відсотків плюс один голос?) таки залишаються погано замаскованими селянами. У ті часи будь-яке намагання заговорити до них українською вони слушно сприймали як брудну провокацію, спрямовану на їхнє демаскування. Тому не тільки не велися на неї, але й давали провокаторові негайну відсіч. Я вирішив їм у цьому потурати і відмовитися від брутального здирання масок разом із шкірою хворої ідентичності.

З тих часів ми дещо просунулися вперед, мається на увазі вглиб. Якщо йдеться про мову, то Київ зразка 1984-го це приблизно Донецьк сьогодні. Тобто в сенсі повзучої українізації дещо таки вдається[60].

Гопля! А чому, власне кажучи, саме 1984-й?

А тому ж, чому в усіх істориків двадцятого століття 1913-й. Бо з яким іще роком порівнювати все, що трапилося пізніше?

І ще тому, що 1985-го виникло Бу-Ба-Бу, і Київ поступово стає містом таємниць, поетичних. Уже наступного року в ньому поселився аспірантом Неборак, і ми почали прочісувати його найпотаємніші двори в пошуках саме того гаража з «Крайслером Імперіалом». Між іншим, я ніколи в житті не бачив цього автомобіля. Неборак стверджує, що він бачив. А може, я також бачив? От воно — пограниччя сну і реальності: спекотний день якогось незапам'ятного літа, розм'яклий колихкий асфальт, його запах упереміш із іншими технічними запахами (старий метал, гума, промаслене шмаття, спирт) і глухе задвір'я десь, наприклад, на Печерську, хоч Неборак стверджує, наче там неподалік пам'ятник Щорсові. Можливо. Можливо, є такий пам'ятник. Я його ніколи не бачив.

Навстіж розчинена гаражна брама, а всередині Він, «Крайслер Імперіал», завбільшки з main battle tank.[61] Бачив чи не бачив? Було чи не було? У кожному разі була так само спекотна суперечка трьох сповільнених язиків і проспиртованих піднебінь щодо максимальної кількості продажних осіб дівочої статі, якими можна заштабелювати заднє сидіння, перетворивши салон автомашини на світський салон (варіант: салон розваг, ще один: гральний салон чи, точніше, салон для грання).

Київ тоді — це перманентне очікування якоїсь радісної і карколомної зміни.

Наприкінці 1987 року ми вперше вилізли на сцену всі утрьох. Таким чином Київ став публікою — до речі, найкращою. Дякую, Києве, таким ти залишаєшся донині. Я м'якну від тебе і перетворююся на патоку, патріотичну і трохи патологічну. Зараз я почну згадувати особливий час і з мене бризнуть сльози розчулення.

Особливий час розташовується між вереснем 1989 і липнем 1991-го. Фізично він означає передусім «Москва», але нефізично він усе-таки Немосква, тобто він передусім Київ. Я виривався з Москви до Києва за кожної (та навіть і за жодної) нагоди. Я несподівано відкрив для себе дім, його ні з чим не порівнюване притягання — починаючи десь від Дарниці й до Дарницького моста включно, стовбичити коло вікна у вагонному коридорі, виглядаючи як завжди приголомшливу появу Великої Води і Правого Берега з усіма притаманними йому дзвіницями та іншими натяками на Країну Бароко, щоб укотре внутрішньо ахнути рідкісним птахом над серединою Дніпра. Добре, що я так ніколи й не написав того вірша, який мав починатися рядком «Правий Берег, знову Правий Берег!». А з чим ви заримуєте «берег»? Будь-яка рима виявиться неточною. Я мав на увазі, несправжньою.

Київ того часу — це місто своїх і наших. Вони ходили з прапорами, співали пісень, пікетували, оголошували голодування і страйки, їх було, можливо, з одинадцять відсотків, а здавалося, ніби сто десять — домальований нуль моїх ілюзій посилював трепет. Від Києва голова йшла обертом — так раптово змінитись у настільки кращий бік! Моя кохана столице, ти стала напрочуд сексі, в мене на тебе абсолютний стояк. Страшенно хотілося цитувати Винниченка або Павличка, щось про відродження нації. В живому ланцюзі 1990-го я виявився ланкою на бульварі Шевченка поруч зі станцією метро «Університетська», але вже не пригадую, чию долоню тримав у своїй правій, а чию в лівій. Пам'ятаю лише десь у межах досяжності Сашка і Віктора, Віктора й Сашка, Неборака й Ірвана, в тих самих межах тієї ж досяжності, що й решту півкраїни. А також режисера Андрія Дончика, який саме брався за роботу над «Кисневим голодом» — фільмом, що невдовзі приніс нам усі одинадцять Оскарів.

Ну гаразд, не приніс, не приніс. Це від голови обертом. Тоді все здавалося можливим, не те що якісь Оскари. Можливим у найкращому сенсі. Бо в пізніші дев'яності усе так само здавалося можливим, але в сенсі найгіршому.

Пізніші дев'яності — це жахливі дев'яності. Це так, наче інші вісімдесят дев'ять відсотків Києва отямилися і взяли свій реванш у наших одинадцяти. Як жахливо все розлізлося, розповзлося, пустилося берега і пішло з молотка! Але де набрати мені стільки жовчі, щоб належними словами описати увесь той морок і сморід, розпад і розпач, усе здичавіння, всю ту, за оцінками людей, значно від мене начитаніших, люмпенізацію? Як передати блювотне відчуття того шансону, тієї хімічної горілки з пластикових стаканів і як витягнути з ночі на світ Божий того хлопчину з покоцаним сухожиллям? Коли влітку 1997-го у поминальній статті на сороковини Віталія Коцюка, теж покоцаного, але по-іншому, мені першим реченням написалося «Я не люблю Києва», то це була самоцензура — я мав би написати, що ненавиджу його. Моя ненависть починалася на вокзалі Київ-Пасажирський о шостій ранку, але ніде й ніколи не закінчувалася. На щастя, я вже писав і про липке повітря, і про тополиний пух упереміш зі смертним радіоактивним пилом, і про загальнокиївський розпродаж м'яса з вуличних лотків (мухі аддєльна). На щастя, я не мушу писати про це ще раз.

Але цей вихід зі станції метро «Хрещатик», ця штовханина і тиснява, ці бовдури-фотографи з мавпочками, ці тьотки, ці їхні біляші зі щурячим лайном, ця безпрограшна лотерея для ідіотів, цей підсилений і спотворений мегафоном голос провінційного шахрая-невдахи, що все закликає й закликає ще провінційніших невдах, дарагіх мущін і женщін, кієвлян і гастєй сталіци, скористатися якимось абсолютно абсурдним шансом! Так, ось він — універсальний образ Києва 90-х років: вихід зі станції метро «Хрещатик» і ці лотерейні голоси понад натовпом, от воно, це караоке, це карооке серце України, от він — брат великої Москви. Вічний молодший брат, вічний невдаха і вічний учень, дурень, лопух, лох і поц, двійочник і другорічник, брат-1 і брат-2 в єдиній особі.

Утім, і ненависть одного разу вся вичерпалася. Саме одного разу, не поступово, а раптом. Чи не тому, що просто настав 2000 рік? Отже, почалося щось нове? Але що? Третє тисячоліття? Отже, всьому причиною літочислення, його нулі? Отже, була ніч, нуль годин нуль хвилин і невстигання на потяг? А перед тим — поданий по-кавалерському дамський плащ, розгорнутий, ніби крила для зльоту і для зальоту (так, прошу розуміти як запрошення!), ненатрапляння рук на рукави, а інших рук (моїх) на плечі, зустрічний напівоберт смішного й гарного лиця, — і стовідсоткове натрапляння губів на губи? Спроба штучного дихання? Отже, все це було, не снилося — тремтіння голосу, рук, вогонь волосся, гострі схлипи? Схлипи Липи? Отже, Липа? Але що це за ім'я таке — Липа?

Вистачає когось одного (когось одної) на чотири мільйони потвор — і ти вже захлинаєшся з удячності, готовий дряпати по всіх стінах, парканах та урнах «Я люблю тебе!». Під «тебе» мається на увазі Місто, цього разу Київ.