Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 45

Відтоді я можу нарешті сказати, що я справді люблю Нью-Йорк.

Перед тим, як уперше до нього потрапити у 98-му, я від багатьох людей чув одне й те ж: його можна або справді любити, або справді ненавидіти. До нього неможливо ставитися рівно. Не бажаючи опинятися серед понурих душею ненависників, я з перших днів почав запевняти (передусім себе самого), ніби я його люблю. Однак лише з тих жовтневих бабиних надвечір'їв року 2009-го я можу це стверджувати не для годиться, а справді поклавши руку на серце. Я його люблю.

Ось і в цю хвилину, пишучи ці рядки, я страшенно хочу до нього.

А ще пригадую — мій відступ затягується — як marcosl7 навідав мене вранці у тому ж готелі «Мілберн» і зі словами «типово Нью-Йорк!» розповів, що півгодини тому, покидаючи дім друзів у Челсі, неподалік від Грінвіч Вілидж, ніс у ніс наткнувся на дещо вим'яту Патті Сміт. «Наші кумири в цьому місті перетворюються на звичайних людей, які вранці просто вискакують з дому по свіжу газету чи хліб і молоко», — мудро резюмував marcos17.

Отже, я ніскільки не сумніваюся в тому, що Длинний зустрів мене UULi» 79-ї. А те, що я не пригадую номера вулиці, на якій він мешкав, цілком зрозуміло — далі він мене вже вів, ніби сліпого. Тобто я перестав зауважувати маршрут. Не тільки тому, що в мене з'явився провідник у його особі, але й тому, що ця особа невгавно щось мені розповідала й показувала.

Але — ще одна точна деталь — ми почали знову ж таки не з його помешкання, а з будинку номер 2245 на Бродвеї. Це, звичайно, супермаркет делікатесів «Зейбарс». У ньому ми придбали один-єдиний, але дуже важливий для нас делікатес — пляшку горілки. Протистояння «Смірноффа» з «Абсолютом» закінчилося перемогою другого з огляду на його нейтральний статус.

Так от. Якщо врахувати, що «Зейбарс» був нам по дорозі, а розташований він між 80-ю та 81-ю вулицями, то слід припускати, що житло Длинного знаходилося десь поміж тою ж таки 81-ю та 83-ю, не вище. Бо якби вище, то по-перше, і з метро він мене зустрічав би вище ~ на 86-й. А по-друге, він не міг мешкати на 84-й, бо вона має назву, і ця назва — Едґар Аллан По-стріт. І про таке він не мовчав би, а звісно ж, відразу б мені сказав. Хіба не ми з ним увесь червень 1978-го читали вголос один одному новели По? Хіба не нам із ним читав їх спершу вголос інший геній, Смичок? Хіба не Індрі читав їх урешті вголос я?

Едґар Аллан По був нашим спільним зловісним другом.

У помешканні Длинного ми пробули з годину. Його забаганка полягала в тому, що ми питимемо горілку і заїдатимемо кав'яром — як червоним, так і чорним. Кав'яр походив з того ж «Зейбарса», але куплений був заздалегідь. На мене періодично шипів майже дикий кіт Васька, що водився в помешканні. Длинний за чаркою розповів, що після того як Індра пішла, Васька кілька днів не знаходив собі місця, а тоді від розпачу викинувся з вікна. Він вижив, але ще більше здичавів і тяжко хворіє. У мене (до речі, про котів) уперше того дня жахливо зашкребло на душі.

Наша учта робилася дещо сумнішою, ніж очікувалося. Длинний плеснув мене по плечу і бадьористо сказав: «Ну шо, на Брадвєй?».

Він прихопив два паперові пакети, до яких ми потім прикладалися. У першому була пляшка текіли, у другому кілька банок пива. Крім того, він часто фотографував, тож передоручав пакети мені. На жодному зі знімків їх однак не видно: Длинний чомусь кожного разу лишав їх поза кадром, стріляний горобець.

Як ми йшли? Униз. На тому відтинку Бродвею це означає діагонально на південний схід. Пригадую, що спершу був Лінкольн-Сентер, а потім Коламбус Серкл. Таким чином, у цій книжці з'являється ще одне місто з пам'ятником Христофорові Колумбу, втім, здається, й останнє. На відміну від Барселони, нью-йоркський Колумб нікуди не вказує з верха своєї високої-превисокої колони. І це в Америці, зрештою, не дивно: мети досягнуто, ми приїхали, куди ще вказувати. Так у кожному разі вирішили ми з Длинним.

Він і далі говорив, майже не вмовкаючи — про Колумба, перехожих, про їхню надто часту огрядність, про огидних, ніби щури, білок у Сентрал-Парку, про качок у Сентрал-Парку, про все на світі. Бо в Нью-Йорку доречно говорити про все на світі — теми самі звідусіль так і скачуть на тебе. Коли він заговорив про кольори і вогні, це стало сигналом до Таймсу. Було десь близько третьої пополудні, але з огляду на середину листопада, тобто сезонну кризу природного світла, вогні на Таймс-сквері вже починали працювати на всю силу. «Ти міг повірити, що я тут колись опинюся?» — спитав як видихнув Длинний. Я зрозумів це так, що він має на увазі ще ті, наші часи.

Загалом, відповів би я йому, якби він дав мені це зробити, ні. Ні, я не міг би в таке повірити, бо я загалом не вірив, що місто Нью-Йорк, як і ця вулиця, звана Бродвеєм, як і ця 7-ма Авеню, котру вона щойно перетнула, як і весь цей блискучо-миготливий перетин, що називається Таймс-сквером, існують насправді, а не є підлою вигадкою якогось Генриха Боровика чи Віталія Коротича. Або не так: я не міг би в таке повірити, бо це було іншою планетою — і навіть не Венерою чи Марсом, а яким-небудь Плутоном. Так, ця планета існує, я згоден, але нам до неї так далеко, що її фактичним існуванням краще знехтувати.

І водночас, продовжив би я відповідати, я не міг у щось таке не вірити. Я ж вірив у кожного з нас. Коли у львівській гуртязі я потрапив до їхнього художницького кола, я тут-таки відчув, що ми перевернемо світ — і Смичок, і Длинний, і всі інші генії. Тобто наше місце як не крути було на Бродвеї — в якомусь універсальному сенсі.

Длинний був рівновеликий Смичкові, а Смичок був наше все. Чи могла їхня дружба носити ознаки конкуренції, боротьби за лідерство? Не знаю, я цього так не відчував. Хоч я, можливо, й не міг відчувати аж таких тонкощів.

Зрозуміло: сенсом існування було мистецтво. Ми рідко вдавалися до голосних слів на цю тему, навпаки — воліли з її приводу посміюватись, іноді цинічно. Але всередині кожен з нас, і особливо Длинний, зберігав непохитну поважність на межі з місіонерством. Здається, він був сильніший у малярстві, а Смичок у графіці. Або трохи не так: у малярстві Смичок тяжів до стилізування, головним чином під старих майстрів Ренесансу, Длинний натомість увесь час шукав чистої форми, в ньому перемагав якийсь новий пост-імпресіоніст. В ідеалі він мав би займатись ідеалом. Діло недвозначно йшло до абстракції. Одна з наших улюблених натоді забав — у психологічні тести — видала йому означення «витающий в облаках». Я свідомий того, що повинен би написати «той, що ширяє у хмарах», але пишу так, як це прозвучало. Занурений цілком у метафізику кольорів, об'ємів, оболонок і мас, він надовго зависав серед них і за великим рахунком уже не мусив утілювати на полотні: свої кайфи він і без того отримував. Звідси така кількість незавершених робіт — лиш у нього і ні в кого іншого. Нині про нього сказали б, що він завжди на власній хвилі. Тоді ж це називалося «в облаках», in the sky with diamonds.

Длинний любив сперечатися і схилявся до великих тем. Зрештою, будь-яку тему він умить перетворював на велику. Це підхоплювалось іншими настільки рвійно, що наші тимчасові студентські житла, засипані недокурками, захаращені книжками, платівками і зле опалювані, ставали цілодобовими пристрасними говорильнями. Ми дискутували про Бога, інопланетян і неможливість комунізму.

Длинний виношував ідеї для теоретичної праці, яку збирався писати все життя. Щоразу, купуючи нового грубого зошита у твердій палітурці, він занотовував на першій сторінці початок чергової дефініції. Перспектива — це. Предметом живопису є. Світло необхідно вважати категорією, від якої.

Індра любила з цього приводу над ним покпити. Звичайно, вона очікувала від нього звершень. А звершення, на її погляд, можливі тільки в завершеному. Недописані полотна, як і недосформульовані дефініції, могли захоплювати лиш як обіцянка великого і славного майбутнього. Однак замінити його собою вони не могли. Так чи інак, але протягом усіх тих років Індра стояла перед ним на колінах. Знаючи її спортивний характер, це було одне зі світових чудес.