Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 28

Так от, у всій цій тисячоголовій тисняві, в цьому галасі та ревищі, танцювалося чомусь дуже легко. Утім, мої рухи могли бути цілком неправильними. Просто у тій тисняві цього все одно ніхто не бачив. Насправді я ж ніколи в житті не танцював жодної сальси, самби або чогось там ще — і тут раптом несподіване і щасливе відкриття, що яйця чомусь не заважають, а радше сприяють. Гадаю, це пояснюється загальною легкістю ситуації. Усі всім подобаються і всі з усіма цілуються в губи. Усі віддаються всім і всьому — ритмові, співам, текілі, димові, одне одному. Мої дівчата робили це зі мною так відверто і близько, що я почав збуджено обмірковувати подальший хід подій із запрошенням обидвох до себе в готель. Зрозуміло, що Челсі надзвичайно мені подобалась, але й, даруйте на слові, Хульєта теж.

О п'ятій ранку вони викликали мені таксі прямо під той напіврозвалений палац. Я запропонував їм падати на заднє сидіння. «Не сьогодні», — знітилася Челсі. «Завтра, завтра», — докинула Хульєта. «Завжди ці місячні», — подумав я, від'їжджаючи у пропахлу мескалем і травою ніч п'ятимільйонного міста.

Перед тим удень я читав мексиканській публіці уривки з «Обручів», а Хорхе Ернандес читав те саме іспанською. Хорхе вважає себе товстим, хоч насправді він великий. Як там не є, але на подіумі його було значно більше, ніж мене. Це я мав би бути модератором у нього, а не він у мене. Час до часу я засоромлено зиркав на своїх подруг, які показово сіли навпроти мене у перший ряд. Насамкінець, коли Хорхе передав слово присутнім і якийсь хлопчина в бандані запитав мене ні сіло ні впало про «Айрон Мейден», до зали прослизнула тьмяношкіра патлата особа в усьому чорному, з колихким і напіврозпанаханим бюстом. Вона знайшла собі вільне місце в одному з найближчих до подіуму рядів і почала свердлити мене настільки методично, що я аж засовгався на стільці. Добре, що презентація потривала ще якісь лише лічені хвилини — інакше вона висвердлила б у моїй фізії дірку завбільшки із зозуляче яйце.

Підписуючи книжки, я виразно вловлював бічним зором, що вона чекає. Тобто що це я чекаю, а вона підходить усе ближче, вона вже тут. «Це Куньял, вона хоче з тобою запізнатися», — відрекомендувала її Хульєта і зникла. «Як? Як твоє ім'я?» — спитав я. «Куньял», — відповіла вона і додала для певності: «Майже кунілінґус». Це розсмішило нас обох.

Я фотограф, казала вона, і фотографую лише письменників. Це трохи дивний проект, ну тобто він може здаватися дивним, але тобі він таким не здасться, бо ми одного поля ягоди (одного польоту птахи? обоє рябоє?). Я відчуваю це, що ми одного. Так от, я фотографую їх переважно на кладовищах. Ти зрозумів мене?

Ну звісно, відповідав я, чудова концепція, до того ж я справді мрію про мексиканське кладовище, як би то на нього потрапити. Я люблю кладовища, гробниці, скелети, я люблю Мексику, я люблю смерть.

Тоді я заїду по тебе завтра, трусонула вона патлами й бюстом. Я знаю, що ти в «Гілтоні». Звідти лише півгодини машиною.

Не раніше третьої пліз, попередив я. Уранці нас везуть до Текіли. Це місце, з якого витікає текіла. Ми будемо танцювати довкола священних агав і дегустувати священне пійло.

Ось мій телефон, колихнулась вона. Задзвониш відразу, як приїдете.

Фотосесія на цвинтарі? У мене бувало й не таке. Ще в понеділок мене перехопив у готельному фойє метушливий дідок з камерою на грудях. Він показав мені дві фотки — на одній він по-братньому обіймав за плече Борхеса, на іншій Умберто Еко. «Наступним буду я?» — спитав я. Він зрадів, що я не проти, і кудись потягнув мене. Тобто не кудись, а до чоловічого туалету. Ні, йому не йшлося про ґей-порнографію, як я собі встиг науявляти. Насправді йому потрібне було велике дзеркало. Ми стали до нього обличчями, він по-братньому закинув руку мені на плече і сфотографував себе зі мною. Моя посмішка на тому знімку, напевно, не дурнуватіша від Борхесової. Умберто Еко теж посміхається якось через силу.

Наступного дня (саме так — четвер!) я повернувся з Текіли, надзвичайно зворушений усім побаченим, пережитим і випитим. Ми пройшли Шляхом Агави від самого початку й до самого кінця, крізь усі проміжні етапи, смаки, соки і запахи, і елеґантний молодий хімадор спеціально для нас ефектно й невимушено розхуячив зрілий дванадцятирічний корінь аж на вісім шматків — кількома вправними ударами свого коа. Мало де на цьому світі бувало мені так добре, як того дня на теренах асієнди Сан Хосе дель Рефухіо. Текіла — це течія, текуче золото ацтеків, чистота духу і смерть паразитів. Кожному з нас дісталася в подарунок велика пляшка «Ерремадура Репосада». Від спеки, алкоголю і щедрості світу хотілося танути. Я танув на очах.

Саме тому ми повернулися з годинним запізненням. О четвертій я набрав телефонний номер Куньял. Скоріше б на кладовище, сказав я. Зараз буду в готелі, запевнила вона.

Хоч насправді мені хотілося трохи полежати коло Челсі. Але її ніде не було видно.

За якісь півгодини я зійшов у фойє і відразу ж запримітив патлату постать у чорному. Навколо неї так і юрмилася всіляка дивачня — як можна було здогадуватися, латиноамериканські письменники. Кожному з них вона призначала годину побачення на цвинтарі. Скидалося на те, що графік геть напружений. Я знайомився з колегами, міцно потискаючи їхні смагляві долоні, і тут-таки забував їхні імена. Зрештою, вони моє також. На цьому світі забагато письменників, особливо у Східній Європі та Латинській Америці (Мексика не рахується, вона є невдалою копією США).

Оскільки келих червоного вина перед Куньял був лише ледь надпитий, я замовив собі текілу, не першу того дня й не останню. «Розумієш, — почала вона, — уже пів на п'яту, за якусь годину стемніє, ми нічого не встигнемо, поки доїдемо до кладовища, його зачинять. О котрій завтра твій літак?». Мені здавалося, що о четвертій пополудні. Так я їй і сказав. «Я пропоную зробити це завтра вдень, — відповіла вона. — Я заїду по тебе о дванадцятій. У цей час найкраще світло». Я не знав, навіщо мені світло у Країні Мертвих, але погодився.

Принаймні на сьогодні тема закривалася. Треба було допивати і звалювати. Але тут вона, що називається, заговорила.

Ти маєш мене зрозуміти, казала вона, бо ми одного поля ягоди (два сапога пара?). Я це відразу на тобі прочитала, щойно побачивши. Я бачу все, я читаю людей, ніби знаки, я їх проявляю, бо я не просто фотограф, ти мав би це відчути. Я сьогодні вдень знімала одного аргентинця, ти його не знаєш, на тому самому цвинтарі. Потім звідкись узявся незнайомий старезний дід. Він сказав: «Я нікого не маю на цьому світі, всі, кого я мав, лежать у цих могилах, і мене нікому сфотографувати. Мене ще ніколи не фотографували — жодного разу в житті. Я ніколи в житті не бачив себе на фото. Який я на фото, як ти гадаєш? Сфотографуй мене, щоб я міг померти!». Я відповіла, що зроблю це для нього, але хай подасть адресу, на яку вислати знімки. Він трохи подумав і сказав: «Це не так важливо. Головне, щоб я залишився хоч на одній фотографії». Тепер він у мене ось тут.

Вона кивнула на сумку з камерою. І продовжила.

Я з тих людей, які завжди слухаються своєї пристрасті. У мене були десятки коханців і всі вони письменники. Половини з них уже немає серед живих, але я знаю, що вони все одно поруч. За одним з них я поїхала до Лондона. У мене була віза на тиждень, але я забула про все на світі і лишилася на довгі роки. Заради нього я стала нелеґалом, уявляєш? Але любов нелеґальною не буває. Коли він помер, я стала кохатися з його донькою, його дружиною. Мені здавалося, це насправді він, а не його дружина чи донька. Ми були такі щасливі! Я найнялася до них служницею і варила для них індійські страви, і ми часто кохалися втрьох — я, його донька і дружина, і він також. А потім його дружина знайшла собі нового друга і вигадала, начебто я краду їхні речі, начебто в них пропадають якісь дрібниці, якісь алмази чи що. Це був наклеп — тільки для того, щоб мене позбутись! І я поїхала геть.