Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 12

Вони починали грати — то був обов'язково Ллойд Веббер, «Memories». Вони відігравали його цілком пристойно, але оскільки перегін між станціями за своєю тривалістю дозволяє більше, ніж одну композицію, то виконували й наступну. Тут і відпадали останні сумніви в тому, що вони, як це красиво називається, колишні співвітчизники. Це була пісенька Остапа Бендера з телевізійних «Дванадцяти стільців» — та, де «белеет мой парус, такой одинокий».

Так от, я їздив тією лінією десятки разів, і щоразу вони там з'являлись, і щоразу грали те саме і в тій самій послідовності — Ллойд Веббер, «Memories», а потім «…но я не плачу и не рыдаю». І тоді мені подумалося, що якби у світі справді існувало якесь таке пекло для музикантів, то це саме воно: вічно, щодня, без вихідних і святкових днів, щогодини і щохвилини ходити потягами з вагона у вагон і грати не більше, ніж дві мелодії, щоразу ті самі дві мелодії.

Потім я поїхав з Берліна, а рік тому приїхав до нього знову, але жодного разу вони мені не трапилися. І лише минулої п'ятниці (уперше за цілий рік!) вони раптово виринули — от тільки не на лінії S1, а на лінії U2, десь поміж Віттенберґплятц та Бюловштрассе. Вашу мать, процідив я. І заплющивши очі, подумки оголосив: «Ллойд Веббер. «Memories». І вони почали грати — саме те, що я оголосив. Як завжди — технічно, правильно і чисто. І вмільйонне. Коли вони дограли до кінця, я сказав Пат: «А тепер пісенька Остапа Бендера, слухай».

Але тут сталося чудо. Вони заграли щось цілком інше — «Чаттанугу». Це було схоже на бунт. Це було надлюдське зусилля: вони прорвалися з пекла в чистилище. Їх зустріли оплесками і свистом на станції Чаттануга, штат Теннессі. Коли той чувак з гітарою пішов вагоном збирати гроші, я вперше сипонув йому трохи монет.

9. (…та сама осінь — 2008…)

РТ, екстравертний і ексцентричний колеґа з колеґіуму, якось запитав мене: Do you know a German word Leichenhalle?[18] Він мав на увазі надмірний спокій Ґруневальду, його особливу тишу, буржуазну нудьгу і порожню передбачуваність околиці. Але вийшло щось на зразок натяку на історичні жахи. Так, наче вимовляєш уголос щось цілком нейтральне, наприклад, Gleis 17, колія номер такий-то — не більше того, а воно раптом відлунює як «Голокост».

Той давній ідеальний Ґруневальд був колонією заможних і надзвичайно заможних людей, елітарним островом успіхів і добробуту. Його мешканці розпоряджалися фінансами й заводами, видавали езотеричні часописи, публікували філософсько-політичні есеї, засідали в райхстаґу, декламували російську і французьку поезію в салонах та альтанках, субсидували театри, футбольні клуби і ліві політичні угруповання, малювали полотна у стилі кубізму й фовізму, створювали засади нової хімічної та кінопромисловості, робили німі фільми, утримували опереткових коханок і балетних коханців, влаштовували обіди й вечірки за участю урядовців, дипломатів, актрис і письменників, самі ставали урядовцями, дипломатами, актрисами і письменниками, виїздили на пікніки, дискутували про антропософію, експериментували з архітектурою, танцями й сексом — словом, це були більш ніж самодостатні люди, чи не кожен з яких міг би сказати про своє життя, що воно по-справжньому вдається.

Усе, що трапилося з ними згодом, десь починаючи з 1933 року, можна вважати поступовим, але дедалі різкішим і боліснішим згортанням. Певного дня вони починали розуміти, що невпинно стають об'єктом дедалі гострішої ненависті, що ця ненависть, ніби пожежа, перекидається на дедалі численніші маси людей, ще трохи — і ці маси зажадають розправи. Згорталося буття як таке — від скорочення будь-яких можливостей до тотальної неможливості всього. Згортання починалося з якихось мінімальних дискомфортів на кшталт заборони вигулювати собак у громадських місцях, а закінчувалося вивезенням до таборів смерті з 17-ї колії залізничної станції Берлін Ґруневальд.

Жах, що поступово концентрувався і згущувався всередині цих помешкань і вілл протягом 1930-х років, неможливо виміряти жодним фізичним приладом. Але якби такі прилади існували, то вони б і досі зашкалювали. Та вони просто побожеволіли б, ті прилади.

10. (…ще одна весна — 2009, хоч яка різниця…)

Петер Ц., з яким у грецькому «Терцо Мондо» на Ґрольманштрассе обмиваємо його фільм, раптово — а може й від коньяку — каже: «Ти мав би написати роман про Берлін. Про нього з часів Дьобліна романів не було. От візьми й напиши».

А як тут писати роман, коли Берлін — це нотатник? І замість накладання історій, сюжетної метафізики та великого романного наративу — суцільні пропуски та прогалини? Жоден розділ не тягне на частину цілості, жоден абзац не дописаний, жодне речення не доведене до пуття? І замість розділів, абзаців та речень — окремі слова, як наприклад, Rosinenbomber?[19]

Усе, на що мене може вистачити — це скласти приблизний реєстр таких слів, хоч уже й на це мені потрібно часу і сили стільки ж, скільки Джойсові на «Улісса». Щоб умістились і чекпойнти, і кнайпи, і пси породи лабрадор, і ес-бан, і дьонер, і росіяни, і фріки, і Церква Зламаного Зуба, і той-таки Rosinenbomber?

Я роками складав би звичайний перелік берлінських слів. Може, комусь і знадобилось би — позшивати їх докупи реченнями історій.

11. (…десь між 18 і 21 серпня 2006…)

Шлях на Чортову гору мені показав Алік Данциґер — колишній киянин, а нині берлінець. До речі, його прізвище справді Данциґер і в Берліні він мешкає на Данциґерштрассе. У Берліні це трапляється.

Тоді був початок червня, і погода цілком успішно вписувалася в метеорологічне окреслення «перемінна хмарність з проясненнями, місцями короткочасні опади». Тож поки ми від станції Ґруневальд ішли лісом у бік шосе, а потім через територію екошколи намагалися вийти до Чортового озера, нас досить незле промило і знову просушило. Над озером мені дуже сподобалось (особливо лілії), тож я вирішив приходити ще.

А того разу ми повернулися на шосе і, взявши вгору ліворуч, асфальтованою доріжкою рушили до кінцевого пункту виправи — найвищої точки Берліна з її розшарпуваним усіма вітрами і покинутим комплексом американської радарної станції. Не знаю чому і яким чином, але спершу ми опинилися на трохи нижчому узвишші, такому собі плато, звідки поодинокі заклиначі випускали в небо повітряних зміїв. Далеко внизу лежав північно-західний шматок міста зі Шпандау і його ратушею. Нам зробилося настільки добре, що Алік видобув зі свого яґдташа плящину віскі.

Згодом, коли ми йшли уздовж муру навколо радарного комплексу, віскі почало діяти, й Алік зауважив, що диверсійна група з дванадцяти осіб долає такі перешкоди, як цей мур, навіть не за десять секунд. Один підсаджує іншого, третій вилазить на плечі четвертому і так далі. Так здобуваються фортеці і капітулюють урядові резиденції. Проте в цю мить нас було лише двоє. І я поклявся собі приходити сюди частіше. Можливо, навіть із диверсійною групою — аби все-таки проникнути на територію.

Відтоді я бував на Чортовій горі ще як мінімум тричі. Одного разу я привів туди АД і АД. Так уже сталося, що в цих польських подружок однакові ініціали. (Чорт забирай, до мене от лише щойно дійшло — вони ще й ті самі, що й в Аліка! Це вже схоже на знак. Але чого?).

Була перша половина жовтня, проте смажило, наче влітку. Повз нас промаршувала велика група дітей, семи- або щонайбільше восьмиліток, на чолі з кількома молодими виховниками. У всіх були з собою похідні палиці. Вони просувалися вздовж забороненого муру добре організованою колоною і так само організовано почали сходити вниз доволі стрімкою стежиною, цілком серйозні й від того якісь дорослі, озброєні своїми похідними палицями, пара за парою. Я зробив глибокодумний висновок про глибинні ментальні відмінності: наші слов'янські діти ніколи не сходили б так зібрано й дисципліновано. Вони обов'язково рвонули б униз наввипередки, збилися б у галасливу екзальтовану юрбу і хтось неминуче з'їздив би по шиї іншому, приміром, тією ж палицею — принаймні один-два рази. АД і АД зауважили, що в цьому немає нічого поганого. Я думав так само, мені йшлося не про добро і зло, а лише про відмінності. Мені завжди йдеться лише про них. Про добро і зло я нічого навіть чути не хочу.