Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 64

Як порція обійшла колію, то Іван її поставив лігма коло пляшки, бо боявся, аби не впала така маленька на землю.

— А закусіть… Та й дивітьси, який мене клопіт найшов у самі жнива, у сам вогонь. А я, бігме, не знаю, що з него має бути?! Ци маю лишити жнива та й обходити жінку і варити дітям їсти, ци я маю лишити їх тут на ласку Божу та й тєгнути голоден косов? Бо вже таке має бути, бо у такий чєс ніхто до хати не прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину та й радуйси, бо ще їх мало маєш!

— Не марікуйте, куме, та не гнівіть Бога, бо то єго воля, не ваша. А діти — піна на воді… щось на них трісне — та й понесете всі на могилу.

— У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне. Жебрак аби таки не тулєвси до жінки, аби не дививси в той бік, де жінка, то би найліпше зробив! Тогди і Бог не дасть…

— Куме, ви це пусте говорите, так ніколи не буде, бо люди мають си плодити.

— Коби ж то люди, а то жебраки плодєси. А я тому кажу, що ти, жебраку, не плодиси, не розводиси, як миш, ти будь контетний, як маєш на хорбаці дранку, як маєш ковалок хліба, аби-с не голоден, та й як ті ніхто по лиці не лупить. Як ці ділі маєш, та й має тобі бути добре, а від жінки геть уступиси.

— Куме Іване, дайте трошки спокій, бо жінка як си має звичій у такім антересі, та єї не треба цего слухати, бо така бесіда не дає здоров’я. Колись іншим ліпшим часом.

— Я вас дуже перепрашаю за мою таку бесіду, але ви гадаєте, що я за нев дбаю, або за дітьми дбаю, або за собов я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх і зараз віфатає та й мене з ними! Овва, ото би сми втратили рай на землі і маєтки лишили!

Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть, і хотіли, аби скорше виговорився, бо борше їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив рукави так, як діти на печі, і почав до них балакати.

— Та чому не летите з мої голови? Я вам утворю і вікна, і двері, гай!..

Діти засунулися на піч так, що їх не було вже видко.

— Аді, саранча, лиш хліба, та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу? Та то би на дванайцітий сніп якись раз торгнути, то би якись раз схилитиси, то з поперека вогонь у пазуху сиплеси! То тебе кожде стебельце у серце дюгне!

Це було до дітей, а тепер він звернувся до кумів.

— А увечір лиш си укажеш до хати такий, як віхоть, як мийка, усотаний, а вони тобі в один голос і жінка, і діти: «Нема хліба!» Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тєгнеш ціп та й молотиш напотемки, аби завтра мала з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сону, аж ті роса припаде. Та й лише очі пролупиш, то зараз тебе тота роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й течешси на лан такий чорний, що сонце перед тобов меркне.

— Іване, не журітьси дітьми, бо то не лише ви, але Бог їм тато, старший від вас.

— Я з Богом за барки не ловлюси, але нащо він тото пускає на світ, як голе в терня?! Пустить на землю, талану в руки не дасть, манни із неба не спустить, а потім увесь світ кричить: «Мужики злодії, розбійники, душегубці!» Зіпреси один з другим у церкві такий гладкий, що муха по нім не полізе, та корить, та картає! «Ви, — каже, — дітей не научуєте страху Божого, ви їх самі посилаєте красти…» Ей, де я годен так ганьбити! А коби коло мої дитини і мамка, і нянька, і добродзейка ходила, коби мені люди всего назносили, то і я би, єгомость, знав, як діти вчити! Але мої діти ростуть по бурінах разом з курми, а як що до чого прийде, отак як тепер, то ніхто не знає, що вони цілий день їдє. Ци крадуть, ци жебрають, ци пасуть, а я відки знаю? Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не памнєтаю! Ви би хотіли, аби я і ваші лани зробив, і діти аби-м учив. А ви від чого? Так, люди, ви самі знаєте, яке наше житє…

— Знаємо, куме, знаємо! Як не знати, коли самі у нім бродимо.

— Я на діти дивюси, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби уміло до ладу зробити. Я лиш заглядаю, ци воно вже добре по землі ходить, аби єго упхати на службу, оцего я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралоси в силу, аби путерії набрало, аби воно коло мене нажилоси. Коби лиш богач або пан утворив пащеку, а я єго туда кидаю, аби лише збутиси! А потім воно бігає коло худоби, ноги одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти би єму завернув худобу, поцулував би-с єго в ноги, бо-с го сплодив та й сумліне ті п’є, але минаєш, ще і ховаєшси від него, аби-с не чув!..

Аж почервонів, аж задихався.

— Та й росте воно в яслах, під столом або під лавов, їсть кулаки, умиваєси слозами. А підросте, та й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало та краденим хоче натішитися. Дивиси, іде до тебе шандар. Скує тебе, наб’єси, як товарини, бо ти тато злодієві та й мусиш з ним бути у змові. Та й є-с злодій навіки! Але це не решта, конець ще напереді. Най би син, ваша дитина, а люцький злодій, най би зогнив у кременалі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони озмуть здоров’є та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до віта, аби тато платив кошта. З хати вігонєють, під пліт викидають з бебехами! Ідеш до віта, по руках цулуєш: «Віточку, віберіть ні із цеї кари». — «Ти, — каже віт, — бідний чоловік та, може, ті віпустим, але яку я вігоду буду мати за твою вігоду?» Стиснеш плечима, складеш-си, як цізорик, та й кажеш: «Місіць вам буду задурно служити…» Так ци не так, люди, правду кажу ци брешу, як пес!?

— Все так, цілий гатунок такий, одного-сте слова не замилили!

Іван дрожав цілий, чув на собі цілу вагу страшних своїх слів.

— Аби-сте не казали, люди, що кранчу над головами своїх дітий, як ворон на стервом, не кажіть, люди, не кажіть! Я не кранкаю, я правду говорю, мій жєль кранкає, серце кранче!

Очі його запалилися, і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті.

— Бо виглядає так, що я свої діти геть позбиткував, гірше як темний воріг. А я, видите, не позбиткував, я лишень прогорнув з-перед очий сегодне, і завтра, і рік, і другий і подививси на мої діти, що вони там діють? А що-м уздрів, та й сказав-єм. Я пішов до них у гості, та й кров моя застигла на їх господарстві…

По хвилині:

— Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й би-м пішя з ними туда йшов, аби їх занести далеко від цего поруганя. Я би ті моря берегами обходив…

Куми забули були за відпочинок, а тепер самі нагадали, борзо повставали і пішли.

Рано.

Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама марна, жовта і клала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссю спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.

— Семенку, ти вже наївси?

— Вже, — відповів шестилітній хлопець.

— То озми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна хилєтиси, бо дуже болить усередині. Не кури дуже.

— Уступітьси, бо через вас я не можу замітати.

Мама звелася і поволіклася на постіль.

— Семенку, а тепер файно вмийси, і Катруся і Марія най си вмиють, і побігни в збанок води начерпнути, але не впадь у керницу, не хилєйси дуже…

— Семенку, піди та нарви огирків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я виджу, що буду слаба та не будете мати що з хлібом їсти. Та й нарви хрону і вишневого листя. Та не сотай огирчинє, але рви попри саме било…

— Семенку, здойми з грєдок сорочки, аби-м полатала, бо ходите чорні, як ворони.

Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз по раз потручував молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лише їсти.

— Вони ще малі, Семенку, як віростуть, та й будуть тобі сорочки прати.

— Я си найму, та й там мені будуть сорочки прати, я їх не потребую.

— Не тішси, дитинко, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.

— Аді, дєдя зросли у службі та й нічо їм не бракує.