Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 272

Потім стало гаряче, літо розпекло місто, у Млинарського почалася депресія (придумування варіантів тривало кілька місяців і втягло Маркуса у незмінний стан постійної легкості буття), він поїхав у село, пив липовий чай, їв суниці, купався у річці і щовечора читав свій трактат від самого початку, не більше кількох сторінок денно, відтворюючи образи власного життя за кожним записом.

До березневого запису про деформації снігу Млинарський дочитався аж під кінець літа. І видно, що був достатньо підготовлений трактатом і літніми враженнями безвраженості, бо зміг свіжо пережити ту думку, той стан, відродити всю алхімію (Мераб Мамардашвілі називає це «впадати в думку», для порівняння — «впадати в буття»). Більше того — очевидним виявилося її продовження: знаючи фінал все того ж «Некрополю» (а справжнім фіналом Млинарський вважав винайдення повітряної кулі і рішення летіти), знаючи тих людей і їхнє місто і пройшовши всі рекомбінації їхніх дій (які стосуються і — найголовніше саме це — не стосуються сюжетної лінії), можна реставрувати всі стани, стан кожного в той момент, коли вони прийшли на аукціон, з якого продавалися ділянки майбутнього цвинтаря. Лиш так можна з’ясувати — що творить Некрополь. Хто творить Некрополь.

Цілий вересень Млинарський працював по двадцять годин денно, укладаючи нескладний реєстр-опис схеми рекомбінацій. Першоструктурою він вибрав дію, дієслово. Дослідження мало вигляд переліку найчисельніших варіацій дій, що галузились від кількох визначальних до все витонченіших і вишуканіших, до все детальніших; від одного дієслова до цілих словосполучень, з підрядними реченнями, що характеризували найспецифічніші дії (наприклад, розділ «Курити» розтинався кількома десятками площин на кількасот підрозділів, таких як курити люльку, курити тонкі сигарети, курити тютюн, загорнений в газету — це за одною площиною розтину, а ще за іншими — курити в горах, курити в приміщенні, курити на самоті, курити цигарку за цигаркою. І так дробилося аж до складнющих понять «курити в ліжку під ранок її сигарети витонченого смаку, що майже невідчутно запаху обдимленості попільничка на грудях іноді попіл падає на простирадло перетворюється на сіру пляму від засильного струшування триває довше ніж звичайно лиш тримання цигарки стримує від сну однак те що говориться є вже фактично маренням свідомість погоджується з виміром заданим напрямом координатних шкал положення сигарет»).

Найскладнішими були описи площин, що виникали при взаємовходженні неправильних фігур — підрозділів. Це вже була топологія — геометрія неперервних площин. З кожної найдовільнішої точки, не відриваючись ні на мить, можна було перейти від одного пункту реєстру до іншого, до іншого елементарного розділу, а потім — чи до узагальненішого підрозділу тої ж групи, чи до однозначного зовсім іншої. І так, мандруючи вигнутими горизонтами і вертикалями, — аж до першослова «пізнавати», врешті аж до повітряної кулі. До жовтня Млинарський закінчив свою колосальну мапу буття (дякуючи допомозі приятеля, комп’ютерного пірата). Залишилось тільки, обмежуючи себе реальними можливостями героїв «Некрополю», провести фантасмагоричну криву шляху — від кулі до аукціону. Але нема нічого дивного в тім, що Маркус втратив інтерес до свого проекту. Адже, по-перше, йому залишалось цілком мало в порівнянні із зробленим, а, по-друге, ходи Некрополю втрачали всяку вартість на тлі цього універсального і тотипотентного коду. Млинарський вважав, що «Некрополь» був цікавим і плідним періодом його філософської творчості, його життя і суми переживань та вражень. Врешті він був вдячний людям з Некрополю.

У грудні, незадовго перед Різдвом, у місті відбувався театральний фестиваль. Було свято, Маркус цілі дні розмовляв з приїжджими друзями, знайомими, кохався з акторками, переглядав усі вистави, писав статті до різних газет і часописів, балював і влаштовував прийняття, ночував у найрізноманітніших зборищах, виступав на семінарі з блискучою лекцією про філософію театру. В нього вдома тим часом розмістилися актори театру пластичного танцю із своїм хореографом — геніальним іспанським арабом X., з яким Маркус товаришував довгі роки. X. був відлюдьком, він з’являвся лиш у театрі і лише у дні виступу своєї групи. Решту часу він просиджував у помешканні Млинарського, користаючи з можливості побути самому серед паперів Маркуса. Він знав, що Маркус навмисне не приходить додому, підштовхуючи його до спокійного вивчення написаного Маркусом за останній час.

Серед паперів X. знайшов і мапу буття. Вона вразила його так, що унеможливила читання всього іншого, вона в’їлася надовго. X. вперше в житті робив якісь виписки з тексту. Через рік театр X. привіз до міста власну програму. Серед інших пластичних композицій презентувалася прем’єра «Некрополю», пластичної конструкції за мотивами ідеї М. Млинарського, котрий був збентежений і з приємністю прийняв запрошення на прем’єру, обіцяючи навіть трохи поговорити зі сцени після танцю. Єдиним свідченням цих подій є кількаабзацна згадка в газеті: атмосфера прем’єри була феєричнішою, ніж впродовж усього минулорічного фестивалю, і дві години тривала справжнісінька артистична вакханалія у фойє, на сходах і коридорах, серед гостей було багато таких, кого ще ніколи не вдавалося заманити до міста. Млинарський не виступав, бо не могли його після вистави, що закінчилася тріумфом, ніде знайти.

Вранці до X. прийшла приятелька Млинарського і оповіла, що серед першого акту у Млинарського почалися напади нестерпного болю голови, він непритомнів, сатанів і вибрався з театру разом з нею. Цілу ніч тривала лихоманка, вона робила оклади, потім трішки заснула, а рано — Маркуса вже не було. 2 січня театр X. від’їхав, 7 січня вернувся Маркус; 20 січня приїхав X., заборонив будь-яким способом фіксувати пластику «Некрополю» — чи фотографічно, чи якось інакше; 1 березня Млинарський сам приїхав до X., їх бачили у цілоденних одісеях кав’ярнями, винарнями, барами, трактирами, тавернами, кнайпами.

У стосунках Млинарського з X. ніщо не погіршилося. «Некрополь» йшов останній раз у листопаді. Протягом всього часу Млинарський майже грубо уникав всяких розпитувань чи бесід про «Некрополь».

Поступово все забулося.

Так закінчувався лист, якого одержав доктор Винник, автор найчитанішої біографії Маркуса Млинарського, якраз у часі підготовки другої доповненої редакції цього бестселера. Правда, був ще поетичний постскриптум. Спочатку автор зазначав, що всю цю історію йому розповів кілька років тому хтось з найближчих друзів Маркуса, далі пояснив, що він намагався згадати якнайбільше з оповідженого, але волів радше дещо призабуте відкинути, ніж додумувати чи пригадувати насильно (Винник відчув у цьому якийсь дух Млинарського). А в останній дописці запевняв, що не знає більше абсолютно нічого, нічого не зміг би додати чи розказати детальніше, а тому залишається анонімом. Винник, який опрацював біографію Млинарського надто ретельно, вперше почув про «Некрополь». Йому цікаво було б довідатися про того приятеля Маркуса, який знав щось такого, але друга редакція «Безконечної мінливості незмінного» вийшла без жодної згадки про таємницю «Некрополю».

Все ж знайшлося. Все ж знайшлося. Хоч одна особа, яка знала про «Некрополь». Навіть була задіяна в ньому. В примусовій лікарні для алкоголіків, у рідному місті Млинарського, Винник знайшов вщент понищеного сімдесятирічного віолончеліста, котрий грав у молодості в оркестрі міського театру. Він добре пам’ятав майже всі теми різних балетів, оперет і водевілів. Пам’ятав, що грав і «Некрополь», коли приїжджав якийсь чужинецький театр, партитури були їхні, але музики не міг згадати ніяк. У неприродно чистій кімнаті для маніпуляцій Винник просидів з дідком до півночі. Він скручував йому цигарку за цигаркою, вислуховуючи фантасмагоричні оповіді про життя театрального музики. Навіть зварив у стерилізаторі пристойний глінтвейн з контрабандного вина, ризикуючи бути вигнаним з лікарні. Віолончеліста розвезло. Він вже не мав сил відтягати оповіді про «Некрополь» (йому здавалося з самого початку образливо немудрим говорити лиш про один-єдиний епізод), і Винник дочекався.