Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 249

Тільки перелетить вітер, тільки одшумить дощ, як дід бере коша або мішок і йде лазити попід грушами, визбирувати й вишукувати падалиці поміж травою, в картоплі, на межі, лазить довго, а потім повертається до хати, перепахлий чорноземом, мокрою травою, шорстким листям соняшників… На кожному крилі городу росли кущі барвінку. Здавалось, що він і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ пробивалось його цупке зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом. А коли повітря ставало по-материнськи м’яким та лагідним, барвінок зацвітав і зацвітав так, наче небо бризнуло на землю живими уламками блакиті, зацвітав так, немов дитячі очі землі дивились на тебе довірливо. Баба гнівалась, коли зривали барвінковий цвіт. Вона взагалі ніколи не могла примиритися з тим, що квітку зривають. Яка б це квітка не була — чорнобривці чи ружі, звичайнісінькі калачики чи настурції, лісові дзвоники чи ромашки. Тим більше її гнівало, коли хтось необережно збивав на городі картопляний цвіт, коли хтось зривав цибулю зі стрілкою, яка згодом могла б дати насіння, коли хтось виривав усю стеблину кропу, замість того, щоб нащипати дрібного листя. Тоді баба чорніла, погляд ставав лихий, зіниці ставали зеленими присками, вона бурчала про якесь каміння замість сердець, про чиїсь хижі пазури замість пальців. Тоді до баби ніхто не підступався, а коли вже доводилося звертатись, говорили такими вибачливими, єлейними голосами, що найтвердіший віск міг розтанути, — тільки баба ще довго не танула й не відходило її серце. Навіть на Спаса, коли, здається, з квітами просинаєшся, з квітами сідаєш за стіл, з квітами їсиш яблука та груші, з квітами свіжовипечений хліб вмочаєш у мед і несеш до рота, — навіть на Спаса Килина не могла відцуратись од свого святого ставлення до цвіту. І коли вона з ножем ходила попід вікнами від чорнобривців до півоній, то руки тримала так, немов уже обпеклась і побоюється, щоб зовсім не попалити свої долоні.

Любила вона кожну рослину, сприймала її своїм єством, і, здається, кожна рослина відповідала їй такою ж любов’ю. На кожному клаптику землі у неї щось родило, кожен клаптик землі цвів і плодоносив. Були в неї буряки кормові, які вона згодовувала свині, були буряки червоні, які різалися в борщ, а були й цукрові, котрі можна було спекти в гарячому вугіллі й з’їсти замість делікатесу. Сіяла баба квасолю кругленьку й невелику, білу; сіяла також рябеньку, од якої і суп, і борщ здавалися немов веселіші, проте найбільше їй подобалась довгаста велика квасоля — ряба або ж попросту біла, яку було й зі стручка приємно вилущити, і в пригорщі потримати. Вирощувала Килина ранню редьку — червонобоку й веселобоку, а також і пізню — чорну, схожу на чималий буряк. Не вилазила вона ніколи з грядок своїх, порпалася в часнику, в цибулі, в моркві, в огірках, у помідорах. Ні дід, ні баба кавунів не сіяли, вважаючи, що на артільному баштані їм привільніше живеться й ситніше, проте майже щороку не обходилось без того, щоб десь поміж грядками не притаковилося кілька диньок, які Килина й Ілько дуже любили. Якщо їх ніхто передчасно не збавить, якщо їм удавалося достигнути, то одного сонячного дня баба зривала свою дубівку і, пропахлу землею та гудинням, клала на обідній стіл. Навіть не на обідній стіл, а на тапчан, тому що їли вони завжди на тапчані, який стояв біля печі. Дід краяв диню на скибки, і старі їли її повільно, смакуючи, опустивши погляди… Килина збирала насіння й клала сушитись на підвіконні. Вона завжди збирала всяке насіння, зерно, коріння, маківки, і в сінях або ж у прохолодному запічку в неї було повнісінько найрізноманітніших вузликів, яких не зменшувалось навіть тоді, коли треба було засівати або засаджувати город.

Килина й Ілько були вже старі, в колгоспі працювати не могли, зарібку не мали ніякого, то мусили все брати з городу. Просто дивно, як на ньому ще могли вміщуватись латка жита і латка конопель. Без жита на городі прожити не можна було. По-перше, завжди є кілька пудів свого зерна, є власний хліб у найскрутнішу хвилю. По-друге, покрівля постаріє, вивітриться, зогниє — от уже якийсь куль соломи і є на нове пошиття, не доведеться ні в кого просити. Щороку перекриватимеш по латці, а через надцять літ, дивись, уже й вся хата перекрита!.. Під осінь Килина, високо підтикавшись, виходила з серпом на город і починала жати ту латку так, наче хотіла помолитись перед кожним колоском, наче перед кожним колоском припадала на коліна. Перевесла скручувала не з житніх стебел (не вміла й не хотіла розтринькувати бодай одну стеблину), а з молодого очерету, який нажинала за кілька днів перед тим. Снопи зв’язувала тугі й дебелі, складала їх на стерні, щоб трохи підсохли, а потім уже священнодіяла над полукіпками. Коли доходило до молотьби, дід Ілько так само починав священнодіяти. Діставав ціп, переглядав капицю, кожен шматочок сириці; замінював, що здавалось непридатним або спрацьованим. Тік посеред двору був уже готовий, дід тільки підчищав його, підрівнював, а потім молотив.

Ціп піднімав високо, проте не дуже бив, щоб і солому не перетовкти, й зерно щоб далеко не розприскувалось. Подовгу відпочивав у холодку і дуже сердився, коли в цей час баба забувала винести йому свіжої води.

Гірко й густо пахли коноплі. Темніли; в негоду ж, розхвильовані, поймались приглушеним блиском; старіючи, вони світлішали, наче позбувалися своєї затятої дикості, наче сповивала їх щоденна постійна радість. Біля конопель завжди було лячно, наче з їхнього терпкого мороку ось-ось мали повискакувати всі ті страхіття, про які стільки наслухався і яких так ніколи й не бачив. Дуже любила Килина вибирати коноплі, дуже любила вимочувати в ставу, а потім — бити на терниці. Сердито й голосисто гуркотів цей промисловий об’єкт, змайстрований мудрими руками діда Ілька, випльовував зі своєї пащі неїстівну кострицю, — із того гуркоту, з того клацання, з костричної хурделиці народжувалось, витікало, починало світитись невеличке прядив’яне джерело, воно ставало все сяйливішим, усе чистішим, і Килина раз у раз вимахувала ним так, наче хотіла освітити і обійстя, й дорогу, і все село. Сама вона й сукала щозими — і дебелий, похмурий кужіль поволеньки-поволеньки, струмком тугої, аж дзвінкої нитки збігав на веретено, а воно крутилось, кружляло, фуркало, і так, здавалось, день за днем, зима за зимою, рік за роком накручувались на те веретено бабине життя, бабині думки й сподівання… Але чи не найбільше з усього любила вона вибілювати полотно. Носила його до ставу, розстилала на прибережній лепесі, і полотна спочатку були зеленкуватими, вони ще гірко пахли коноплями. Але баба ж їх вимочувала, баба ж їх била праником, баба ж їх випікала на сонці, і вони чистішали, вигораючи в спеку, ставали радісніші, і, здавалось, з натхненною білою усмішкою лежать у траві, припрошують пройтись по собі бабину мрію, — і вже бабина мрія ступає по них босими ногами, шкода тільки, що полотна короткі, що обриваються в траві…

Усе потроху дозріває. Спочатку доводиться скуштувати ранньої редьки, потім — цибулі з олією. Там, дивись, поміж гудинням закрались перші пуп’янки, накривши сороміцькі місця свої жовтими плямками зів’ялого цвіту, а вже через кілька днів замість пуп’янків находиш між листям дебеленькі огірки, пухирчасті, вкриті закляклим сивим туманцем. Вони ще зовсім ніжні, солодкуваті, звабливо хрумтять на зубах… Після першого огірка щодня бігаєш на грядку, нишпориш, вишукуєш, а вони немов із землі лізуть, і чим далі — тим більше, товстішають, уже й жовтизною котрийсь береться. Одного разу мати виходить на город з відром або з великою мискою, назбирає огірків — і квасить. Чудові літні малосольні огірки! Перекладені в макітрі або в горщику листям хрону, закладені кропом, попроштрикувані ножем, вони квасяться, набираються міцності, — і такі ж смачні, коли їсиш уперше посеред літа! А особливо, коли з молодою картоплею, а особливо, коли картопля полита не старою, а щойно зібраною сметаною! Вся хата тоді просочена запахом хрону, і лоскоче в ніздрях терпкувато-дурманний дух кропу, і таке враження, ніби поряд з тобою за столом сидить сама радість і також ласує й не може наласуватись малосольними огірками.