Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 226

Вони вже забули про мене. Їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їм доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку, — знають, а ждуть.

Та ось гнітючу тишу в хаті розплескала пісня. Вона викралася з пітьми так тихо і моторошно, наче не людина народила її, а казкова тінь людська… Та пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я чомусь називаю матір’ю. Може, мене й справді піймали в капусті і оддали цій жінці…

І оце щодня: кричить, б’ється, а потім плаче або співає отак. Мені обидно і сумно. Хочеться крикнути їй: «Замовчи!» — але я боюся і нишком ворушу у грубі жар, що злипається в тугі кім’яхи і аж кипить, — кажуть, що то на мороз.

Та ось пісня урвалась. За вікном обізвався рипкий сніг, поторгало двері. Мати схопились. Довге волосся, скручене кубликом, розсипалось і чорними звивистими струмочками розтеклося по плечах. Босі, розпатлані, захмелілі від радощів вибігли в сіни. Мені чути звідти його гучний самовпевнений сміх. Вони увіходять до хати обнявшись — радісні, щасливі… Яке їм до мене діло?

Я добре знаю його. Ходить він завжди у короткому дубленому кожусі і в гімнастерці, з якої позрізувано ґудзики із зірочками, а пришито інші, рогові. Іще він носить галіфе, схоже на балалайку, і вузенький набірний пасок — ним він б’є матір, як нап’ється…

— Ану, марш на піч! — чую за плечима, і пужално випадає у мене з рук.

— Навіщо ти на нього гарикаєш? — з легким докором каже він.

Але в його голосі немає ласки до мене. В ньому я чую зневажливу, як милостиня, поблажливість самовпевненої людини. Я ладен підскочити до них з кулаками, але замість цього хутенько, мов загнана ящірка, дерусь на піч. Там пахне гарячою глиною і хатньою пилюгою.

Вони довго шепочуться. Мати намагаються говорити сердито і незалежно; але я знаю: це вони тільки маніжаться, помститись йому хочуть за те, що довго чекали… А потім почнуть клянчити пробачення, називати його лапкою, ведмедиком і ще якимись муркотливими словами.

Мабуть, для того, щоб зачепити його за живе, вони починають розповідати про мого батька, про те, що він молився на них, мов на ікону, роботу з рук вихвачував.

— Я ще, було, сплю, а він, дивись, уже й корівку здоїв, і дровець уніс. Стане ото на коліна та й складає по одному обапілку, щоб не гримнути, не розбудити.

— Ну й дурний був. Вам, бабам, чим більше потурай, тим швидше спротивишся…

Над головою в мене стугонить. То миша качає на горищі кукурудзяний качан. А в бовдурі гоготить вітер і пшакає з-під в’юшок холодною сажею.

Я згадую той день, коли тато йшли на фронт. Він, оцей чужак, обнімався тоді з татом і говорив:

— Ну що ж, Миколо, ти там старайся, а ми, тиловики, тут надолужуватимемо.

І тато пішли.

А якось через півроку, вночі, я почув крізь сон важку тяганину в сінях і якийсь дивний, скажено радісний і придушений материн голос:

«У, безсоромнику! Не встиг чоловік за поріг…» Я похолов з переляку і затовкся на печі, шукаючи злаз.

Але рука моя увесь час натрапляла на стіну, і це ще більше налякало мене.

— Мамо! — закричав я і заплакав.

Вона відповіла спокійно і навіть з досадою:

— Чого тобі?

— Хто там?

— Нікого. Спи!

Я трохи заспокоївся, приліг і довго слухав потім, як десь у подушці стугонить моє серце…

І ось лише тепер я зрозумів, що тоді мене обдурили. Зрозумів, і почуття помсти скинуло мене з печі. Плигаючи на долівку, я зачепив ногою рогачі, і вони попадали на піл.

Мати перелякано схопилися з постелі.

— Ти куди, сину?

Я відповів нарошне байдуже і грубо:

— Чого схопилися? Надвір хочу, от і встав.

Потім повагом натяг на голову будьонівську шапку з одірваним пуп’янком, став у чоботи і пошкрьобав у сіни.

— Кухвайку надінь, холодно, — гукнула мати навздогін. Сінешні двері примерзли, подаються знехотя, риплять і впускають у куток вузеньку смужечку місячного сяйва.

«Куд-ку-да?» — питаються розбуркані кури з горища. Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить і підморгує: не бійся, мовляв, тікай.

Я переліз через сусідський тин і причаївся в наметі.

Згодом рипнули двері, з чорного отвору виринули мати, у самій сорочці, босі, розпатлані.

— Сину! Чуєш, синочку! Де ти?..

Я не обізвався, а, пригинаючись і клацаючи зубами, дременув до річки, спотикаючись об купинки. Ось уже й грядки скінчилися, почався луг. А далі — річка кригою виблискує.

— Си-ну-у-у, — долинає здалеку, — ин-о-очку… О-о-о… «Тепер кричи скільки влізе», — думаю я і, розігнавшись гарненько, весело ковганкою лечу по льоду.

Мені бігти три кілометри. За річкою, на хуторі, живе моя тітка, татова сестра. Вона мене любить, жаліє і називає «сиріткою», а матір — «пройдою». Там я переночую, візьму куфайку, онучі і піду на фронт, до тата. А тітці скажу — до матері.

Мені стало весело і аж тепліше…

…Потім я часто чув від дорослих живуче в ті роки прислів’я: кому війна, а кому мать родна, і завжди, — чи сказане воно пошепки, обачливо, чи вголос, з огидою, — це прислів’я будило в мені жорстоку зненависть до чужака і горду, по-дитячому ревниву любов до тата. Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким.

У хаті стало поночіше: то скло на лампі закуріло. Солома у грубі погасла, і жар укрився тремтливим попільцем.

Мати ніжно куйовдить мою чуприну, і рука у них легка, як пташине крило.

— Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити…

Вона втирає шкарубким пальцем мої очі.

1963 р.

Зав’язь

— Куди це ти, парубче, наджигурився? — питають з полу дід Лаврін і прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про мене знають. А що в тім такого, що я нову сорочку нап’яв і кібчика на голові прислинив, — може, я на збори піду?

У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно, і шибки посиніли, мов на грозу. А під полом біліє картопля: ключки повикидала, в землю проситься.

Пора мені вирушати.

Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик і помічаю, як на дідовій щоці ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись викрутив: сміються. В’їдливі — страх! І я знаю чого.

Тож було, як вечір настане, то вони й починають: про те, як їм у австрійському полоні жилося, які пироги там печуть та як гарно з-під корів вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печі не злажу. Сиджу, співаю з дідом колядок різних: вони — басом, а я — альтом: