Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 21

— Най Господь боронить!

Знов мовчанка. Сим разом побожна… покірна, боязнею переповнена мовчанка.

— Але чим вона тепер похорон справить, діду? — спитала знайома вже жінка. — Коли все, що було в її хаті, як кажуть, за «чужим» пішло? Панотець даром не сховають!

— Продасть корівку! — відповів білоголовий.

— Нащо корівку продавати, коли вона й без грошей удасть! — обізвався один чоловік, що досі цілком мовчки заховувався.

— Та як уже без грошей?

— Та так. Відробить. Люди скинуться… панотець почекає… а прийде весна — вона відробить, їй не першина дитину ховати, не бійтеся!

Жінка окинула його недобрим поглядом…

— Не добре угадали ви се, бадіко, що так кажете! — відповіла вона. — Вже по тій дитині Магдалена не стане по полях сапати! Вже коли була в неї сила і міць, то була, — але по чотирнадцятій вже скінчилася. Дитиною жила і дихала вона, — а тепер уже все скінчилось…

— Якось поховають покійне, не журіться! — відказав чоловік із легким глумом. — Хоч у неї хата по вмерці як вулій порожня, а дитину якось поховають…

Вітер зірвався з пустої толоки диким рухом і заграв широкою струєю. Куди б не простягалась рівнина… гонив він шаленим льотом до неї і все одно розносив:

«За готар!.. За готар!..»

Чернівці, в серпні 1902 р.

Михайло Коцюбинський

17 вересня 1864 — 25 квітня 1913

Свого часу М. Хвильовий присвятив найбільш знакову власну новелу «Я (Романтика)» «Цвітові яблуні». В цій посвяті — трагічна іронія. Ліричне «Я» Хвильового роздерте межи людиною й революціонером. Як пам’ятаємо, він все не зважується заради ідеї… убити матір. Він — занадто людина. О tempora!… Ліричне «Я» Коцюбинського мучить щось діяметрально інакше. Він страждає від того, що, стоячи біля ліжечка смертельно хворої доні, не може позбутись прокляття письменницького ремесла — й мимоволі нотує в записник підсвідомости імпресїї для майбутнього твору про її умирання. Він страждає, що не здатен переживати батьківське, людське, етичне уповні, без резерви для естетичного (тут, здається йому, цинічного). Він страждає, що він — замало людина.

Хвильовий не вбивав власної матері. Усі діти Коцюбинського пережили свого батька. Ту посвяту я нагадав, аби наголосити, що для сучасників і нащадків творчість М. Коцюбинського була критерієм не лише естетичного, а й етичного par excellence. Взірцевий стиліст, гурман красного слова, він водночас-повсякчас переживав, аби те не стало красним слівцем, остерігався того, що називають модерністським імморалізмом, мав загострене чуття людського. «Надто людського»? Отут і нерв.

Те, що, здавалось би, заважало митцеві, вантажило, відволікало од раю вільної творчости пеклом поденної «заангажованости», насправді якраз її й уможливлювало, її отаку, що дивує нас нині. Він спершу доводив себе до межі граничного виснаження, сумлінно виконуючи обов’язки: «просвітянина» — реаліста, що пише, заприсяжений «людському горю», годувальника багатодітної родини, що заробляє гіркий шмат насущного у відділі статистики Чернігівського земства (нівроку, відповідна посада для митця-віртуоза); чоловіка. Так от, він спершу мусив зазнати такої Утоми, аж визнати її найпершою в списку «дійових осіб» «Intermezzo», а відтак вже… «втекти». Отоді й вдавались шедеври!

Вичерпане до дна, відексплуатоване «по максимуму» єство поета вмить виповнювалося по вінця, поглинаючи всю повноту життя, його квінтесенцію.

Куди він лише не втікав! І в кононівські поля та в карпатські ліси, і на Капрі, до свого італійського «Intermezzo», і в країну блакиті кримських моря і гір, і в дністровські долини молдовських Кодрів.

Пленери змінювались, але сонце залишалось одне, й він — великий сонцепоклонник. Імпресіонізм багато що пояснює, однак не виявляє ґенези його феномену. Тим часом тут, мабуть, щось — іще від символу віри «онуків Даждьбожих», що молились до сонця. Коцюбинський — яскрава ланка традиції, що не згасає. Згадаймо, як на одній з літературних субот Попередник передавав естафету Наступнику — благословив юного П. Тичину, що дебютував «Сонячними кларнетами», «Золотим гомоном», а той через півстоліття, у свою чергу, підтримав дебютанта І. Драча («Соняшник», а далі — «Протуберанці серця», «Сонце і слово», «Сонячний фенікс», «Храм сонця» тощо). Традиція не згасає. Хто — далі?..

© Ростислав Чопик, літературознавець,

доцент Львівського національного університету ім. І. Франка (Львів)

Цвіт яблуні

Етюд

Я щільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу… я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здається, сповняв собою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вмирає моя дитина. Я ходжу по свому кабінету, ходжу вже третю безсонну ніч, чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря. Моя лампа під широким картоновим абажуром ділить хату на два поверхи — вгорі темний, похмурий, важкий, під ним — залитий світлом, із ясними блисками і з сіткою тіней. Послана на кушетці й неторкана постіль особливо ріже око. За чорними вікнами лежить світ, затоплений ніччю, а моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зо мною, з моєю тугою і з моїм жахом. Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило. Я навіть, проходячи повз стіл, поправив фотографію. О! Тепер симетрично!.. А свист не вгаває. Я його чую й крізь зачинені двері. Я не піду до спальні. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря. Оте мале, звичайно таке дике, тепер обіймає пухкими рученятами шию лікаря й само одкриває рота. Таке покірливе тепер, котенятко… Се мені крає серце. Коли б швидше кінець!..

Я прислухаюсь. Найменший шелест або стук — і моє серце падає і завмирає. Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь або хтось раптом скрикне — й обірветься життя. Я прислухаюсь. Ні, дім не спить. У ньому живе щось велике, невідоме. Я чую, як вона дихає, зітхає, як неспокійно калатає його серце і б’ється живчик. Я знаю — то тривога. Вона держить у своїх обіймах навіть хатнє повітря, й так хочеться вибитись з-під її гніту, вийти з дому і скинути її з себе!..

А я ходжу. Рівним, розміреним кроком, через усю хату, з кутка в куток. З кутка в куток. Я не чую своїх ніг, не керую ними, вони носять мене самі, мов заведений механізм, і тільки голова моя, мов павук павутиння, снує мереживо думок. У вікна дивиться ніч, без кінця довгі, глибокі, чорні простори. Десь далеко стукає калатало нічного сторожа. Скільки віків будить воно нічну тишу своїм дерев’яним язиком, скільки людей, поколінь пережило… Воно завжди викликає у мене настрій, почуття зв’язку з далеким минулим, із життям моїх пращурів. Щось є просте й миле у тій промові калатала, якою воно серед тиші й безлюддя обіцяє боронити спокій твого сну… Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку? Їй не спиться. Вона відчиняє вікно своєї хати… Ціле море дерев у цвіту… м’якими чорними хвилями котиться навкруги… Спить містечко, як купа чорних скель… Ні згуку, ні блиску під хмарним небом. Тільки запахи душать груди та тріпочеться оддаль глухе калатало, немов перебої серця незримого велетня… Яке се нове для Христини, невидане… Вона відчуває…

Я стрепенувсь. Боже. Що зо мною? Чи я забув, що у мене вмирає дитина? Я приклав ухо до дверей. Свистить? Свистить… Як ій трудно дихати, як вона мучиться, бідна пташка… Мені самому сперло віддих у грудях од того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде… Х-ху!