Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 103

І от Олаф, нарешті, появився! Крізь дим забілів задній бік картини. Більше нічого не треба було. В юрбі до цього моменту було так тихо, що чути було, як рявкали на вулиці автомобілі, як кричала в сусідньому подвір’ї дітлоха. А тепер піднявся такий крик, що ніхто не чув самого себе.

Це був тріумф, який достається тільки героям. Олафа понесли на руках через весь двір, не звертаючи ніякої уваги ні на його сердиті протести, ні на полотно, за яке він рискував своїм життям, ні на благання Дієго, котрий здурів від радості і навіть кусав тих, що несли Олафа.

Нарешті якось пощастило, не попсувавши, взяти з рук Стефензона полотно. Потім він ублагав юрбу однести його на звощика, доводячи, що йому треба вимитись. Цей аргумент, здається, поділав більше, ніж його протести й обурення. Ми сіли й під крик та махання шапками поїхали додому, загубивши Емму й щасливого Паблеса.

Всю ніч Олаф не спав. Я прокидався кілька раз і все бачив, як він сидів за столом і щось писав. Або стояв над своєю картиною й дивився на неї неодривним тупим поглядом.

Вранці, коли я встав, він мені, сказав:

— Слухайте, Укрен… Ви вчора дуже мене зневажали?

І при цьому ледве помітно посміхнувся. Я, невідомо для чого, зробив вигляд, що не зрозумів, про що він питав.

— Ну, ви знаєте… — скривився він. — Я вам тільки хочу сказати, що потім… поліз в вікно не через те, що засоромився. Не думайте цього. Добре? Мені неприємно, що ви можете так думати. Не я запалив робітню і не моє діло рятувати когось. Для себе зробив…

Я бачив, йому неприємно було говорити про це, й поспішив сказати, що відразу зрозумів його ще тоді, як він тільки поліз.

— О? Так? — прояснів Олаф. — Не може бути! Я дуже радий. В такому разі, я вам покажу мою картину. Хочете? Сьогодня ж конкурс. Знаєте? Я хочу, щоб ви подивились. Можете не казати мені про неї ні одного слова. Я знаю, що вона не може рівнятись з тою, котру ви вчора бачили. Ну, нічого. Я принаймні знаю, через що це так… Дивіться…

Дійсно, мені стало навіть ніяково. Це було полотно, яке далеко нижче стояло від того, що він писав на перший конкурс. Тут також був робітник — коваль, мабуть; в руках йому було щось блискуче, і руки були в крові, а на лиці немов захват перемоги, досягнення мети, гордість, щастя. Картина не тільки не робила приємного вражіння, а викликала ще чуття жалості й ніяковості за себе, немов ти сам брав участь в її писанні.

Не дивлячись на те, що Олаф сам сказав, що не треба нічого про неї говорити, що він говорив це цілком щиро, що сам бачив всю нікчемність своєї роботи, він все ж таки насторожено бігав очима, ждучи моєї оцінки.

І я одверто й навіть з образою за його сказав:

— Ви хочете таки нести її на конкурс?

Олаф, очевидно, не сподівався на таку оцінку й якийсь мент навіть не міг мені одповісти, удавши, що щось поправляє біля рами. І, нарешті, зовсім спокійно одповів:

— Так, хочу. Я знаю, програю, але я це роблю для Дієго й панни Емми. З мого боку буде неблагородно, коли я не дам йому спромоги бути переможцем…

— Але ж він все одно премію дістане!

— Ні, не з таким правом, як тепер… Ви сьогодня що будете пити — чай чи кофе?

Був день його черги, і він, не вважаючи на таку подію, як конкурс, не хотів нарушувати порядок. Його ж питання мусило значити: годі про це говорити. Я сказав, що хочу чаю, і ми більше не говорили на цю тему.

Тільки вже збираючись іти на конкурс і держачи обома руками полотно, Олаф раптом сказав:

— А ви знаєте, чого у Дієго так гарно вийшло? Ні? Тому, що він узяв те, що є, а я те, чого нема. От в цьому й є моя головна біда. Я брехав собі, коли писав, а він — ні… Ну, до скорого побачення!

Побачились ми справді дуже скоро, скоріше, ніж я думав. Олаф, розуміється, програв. Як там одбувалось, я не розпитував. Та й не було б на це часу, коли б і схотів! Олаф зараз же, як тільки коротко й спокійно кинув мені, що виграв Дієго, попрохав мене вийти з дому години на три, — у його мала бути тут одна справа. Я хутко й підозріло подивився на його. Мабуть, я мав при цьому досить комічний вигляд, бо він проти волі засміявся й сказав:

— Ви гадаєте, що я збираюсь стрілятись? Але ж це неекономно — так багато на це часу класти. Ні, це не мій фах. Я ще хочу жити…

Тоді я подумав, що до його прийде хто-небудь. Розуміється, я в ту ж хвилину одягся й вийшов, сказавши, що прийду навіть пізніше, як через три години, бо мав, мовляв, до речі, одну справу на правому березі Сени.

Я між іншим був чомусь певний, що у його буде Емма. Як вона могла прийти до його в той день, коли була програна другому, я про це не думав; мені уявлялось, що це мусить бути вона.

Дійсно, я пробув більше, як три години. Коли підходив до нашого будинку, ліхтарі вже запалювали.

А у нас, теж правда, застав Емму. Але вона була сама. На столі горіла лампа, чогось неприкрита абажуром. В хаті було щось чудне, але я того не розумів спочатку, тільки почував, що щось не так стало. Моя увага вся зупинилась на Еммі. Вона, очевидно, незадовго перед цим дуже і багато плакала, — очі були червоні, повіки на них опухлі, ніс теж. Але сліз уже не було; коли я ввійшов, вона якось дуже рівно й обережно ступала по хаті, тримаючи в руках лист. Пізнавши мене, вона, не вітаючись, подала мені листа й тихо додала:

— Це вам від Стефензона. Я розпечатала його тому, що думала в йому найти адресу…

І знов заходила. Ошелешений, я машинально почав читати:

«Товаришу Укрен! Я виїжджаю з Парижа. Більш-менш назавжди. Я покидаю вам свої деякі речі. Про це я сказав консьєржці, отже, не бійтесь, що вона вам робитиме перешкоди, коли схочете розпорядитись ними, як вам буде вигідніше. За ательє заплачено за терм. Бувайте щасливі! Дякую вам за все. Стискаю руку. Ваш Олаф Стефензон».

Олівцем була ще приписка:

«Надіюсь, що колись зустрінемось в Парижі. Але це буде при тій умові, що я тоді вже знатиму, як і що маю малювать, щоб не програти Дієгам свого…»

Останнє слово було так закреслене, що я ніяк не міг прочитати. На поміч мені прийшла Емма.

— Ви хочете розібрать, що він закреслив? — спитала вона апатично. — Там було написано «щастя». — І зараз же звернулась до мене з питанням: — Слухайте, Укрен… — Вона помовчала, немов забувши й про своє питання, й про мене. — Ну, нехай так… — махнула вона рукою. — Скажіть, Стефензон говорив вам що-небудь про те, що то я запалила ательє Паблеса? Тільки, молю вас, скажіть правду. Все одно!

— Даю слово, що скажу правду! — гаряче скрикнув я. — Він ні одного слова про це не говорив…

— А як ви думаєте, підозрівав мене?

— Ні. Ручаюсь, що йому і в голову не прийшла ні разу ця думка!

Емма вмить сильно прикусила нижню губу так сильно, що вона вся побіліла й натягнулась. Коли губа лягла на своє місце, на ній синіли глибокі сліди зубів; з одного виступила кров.

— Сама винна… — прошепотіла немов про себе Емма і, повернувшись, не попрощавшись, помалу вийшла з хати.

З Олафом я більше не зустрічався. Чи зустрінусь коли-небудь?

1912 р.

Микола Хвильовий (Микола Фітільов)

13 грудня 1893 — 13 травня 1933

— Маріє! Не будь наївна. Я даю тобі запах слова.

І в цих словах з «Арабесок» відгадка його таємниці, таємниці його життя і його творів, арабесок його долі, його життєвого чину, магії його письма, що хвилювала його сучасників і хвилює нас, його однодумців, супротивників і навіть ворогів Фітільова-Хвильового. Поет, прозаїк, публіцист, організатор літературного процесу. Мрійник і скептик, оптимістичний меланхолік з комплексом вини за загиблі 6 000 000, акромант, лідер українського Відродження, космополіт і націоналіст, співець народних мас і елітної культури. Безнадійно застарілий зі своїм українським месіанізмом Азійського Ренесансу і такий актуальний в культурному й політичному часопросторі сучасної України, яка все ще плутається між «сірими чортиками» світового мільярдера та світового чиновника, між хутуризмом і Європою.