Перверзія - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 7

41. Після Ріальто кількість пасажирів знову наблизилася до катастрофічної, тож ми не мали ані найменшої змоги обмінятися хоч би парою речень не тільки до Сан Сильвестро, але й до Сан Анджельо.

42. Від Сан Анджельо трохи попустило, тому що добрий десяток пасажирів, здається, зійшов до театру. Мені схотілося розповісти Респондентові зворушливу історію палацу Ґрімані, що масивністю своєю пере- вершив і затьмарив. На мій погляд, Респондент щось не так зрозумів, бо промовчавши до Сан Тома, поставив нарешті запитання, відповідь на яке я змушена була обдумувати аж до Ка'Реццоніко, а саме: чи моя любов до Венеції не нанизана на якийсь еротичний стрижень і — в продовження — чи не пробувала я лікуватися від цієї любові за допомогою певних тілесних екзерсисів.

43. При цьому мені так і не вдалось ані слова сказати ні про Мошеніго, ні про Ка'Фоскарі, як і про Моро Лін чи Джустініяні. І тільки біля Ка'Реццоніко я спромоглася повідомити, що нам лишилась одна зупинка, відразу після чого з напівосвітлених вікон палацу бризнула якась украй нервова музика для камерного оркестру.

44. Тож коли ми виходили біля Понте Академія, ця музика все ще діставала нас.

45. Увінчані скульптурами бані Санта Марія делля Салюте було підсвічено знизу. Ступивши на міст Академії, Респондент вимовив загадкове словосполучення «повний пінцет». Прошу дешифрувати.

46. На мості Академії Респондент зненацька запитав, чи правда, що італійки не перестають займатися любов'ю навіть у пору квітування ґераней. Це залежить від італійців, відповіла я, він звертається до мене не за адресою.

47. З такими розмовами і думками підійшли ми нарешті до відомого Монсиньйорові закладу. Доктор ішов трохи попереду нас, ніби великий кістлявий слуга зі смолоскипом над головою і стилетом при боці.

48. У брамі під зеленавим ліхтарем нас уже зустрічав доходжалий готельний giovinetto[12], поораний алкогольними зморшками чортисько в трикутному капелюсі з пером, якого нахабнувато скинув при нашій появі, нібито нас вітаючи, але насправді вимагаючи подаянь. Доктор цілком рішуче обійшов його, натомість Респондент весело сипонув у бездонну прірву чорного капелюхового трикутника цілою жменею всіляких монет на кшталт австрійських грошів, словацьких гелерів чи румунських бані.

49. Почувши від мене, що цей скромний, але уславлений заїзд функціонує ще з часів gotico fiorito[13], Респондент запитав, чи тутешні плювальниці, раковини унітазів, біде, розетки, вимикачі й телефони також відповідають означеному стилеві.

50. На рецепції нас обслуговував майже двометрового зросту зубатий мурин в одязі царя Каспара, проте більше схожий на котрогось із асів НБА. Після отримання відповідних ключів Доктор рушив оглянути наш із ним апартамент.

51. Тим часом я супроводила Респондента до його покою, поверхом вище. Я повідомила йому, що під цим номером у різні часи зупинялися Іммануїл Кант, Едгар Аллан По і П'єр Менар.[14]

52. Респондент неуважливо відповів, що в ім'я майбутнього цей перелік мусить бути продовжений. Мав на увазі себе.

53. Не знімаючи плаща, Респондент заходив покоєм, до всього придивляючись і доторкаючись, засвічуючи люстри, бра, лампи, ліхтарі, нічники — все, що могло світитися. Покій було перетворено в залиту вогнями залу.

54. Наступної миті я зрозуміла, яку мету переслідував при цьому Респондент. В одному з переділів йому трапився невеличкий, проте достатньо милозвучний спінет.

55. Залишаючись і далі у плащі, Респондент підняв трохи потьмянілу кришку спінета і без найменшої уваги до навколишньої ситуації, як і до мене особисто, виконав D'dur'Hy сонату Скарлятті №15 (за Кіркпатріком). Слідом за нею Респондент пограв щось із англійських вірджіналістів, але пішло йому гірше.

56. По закінченні музики була тиша. І я кахикнула.

57. Респондент крутнувся на своєму дзиґлику (африканська слонова кістка, пізній ренесанс) обличчям до мене.

58. Я повільно рушила до Респондента, гасячи по дорозі принагідні світильники. Сатир і дріяда з гобелена за Респондентовою спиною поринали в напівморок. Сатир підморгнув мені. Я затремтіла.

59. Я підійшла до Респондента впритул. Я занурила руку в його волосся. Волосся Респондента є шовковистим на дотик.

60. Я зняла з Респондента його окуляри і поклала їх на спінет. Без окулярів Респондент має зовсім інакші очі. Вони дивились на мене знизу і майже не бачили.

61. Мій плащ поповз із плечей на підлогу. Я зняла шалик і, закинувши його Респондентові за шию, притягнула його гарну голову до себе.

62. Ми завмерли. Це тривало досить довго.

63. Аж поки я не відчула, що Респондент обхопив мене трохи нижче сідниць своїми довгими красивими пальцями.

64. Тоді Респондент зітхнув усім тілом і нарешті підвівся із дзиґлика, не випускаючи мене з рук, а навпаки — підносячи над собою і міцно до себе притискаючи.

65. Я заплющила очі. Респондент наосліп ніс мене перед собою. Він міг спіткнутися на кожному кроці.

66. Але я відчула, що він кладе мене навзнак на тверду і гладку поверхню (письмовий стіл, ебенове дерево, XIV ст.).

67. Я допомогла Респондентові звільнити мене від спідниці, панчіх і трусиків. Це тривало майже століття. Респондент шурхотів наді мною своїм плащем, ніби дракон крилами.

68. З деякої Респондентової невправності при роздяганні та ін. я зробила висновок, що Респондент уже давно (ніколи?) не був з жінкою.

69. Ми відбивались у великому настінному дзеркалі (острів Мурано, початок XVII ст.), де я, розплющивши очі, побачила себе із закинутою назад головою та розведеними назустріч Респондентові ногами.

70. Я також бачила у дзеркалі піднятий комір Респондентового плаща, вкрите дрібними крапельками його чоло, тонкі губи, ліву брову, дещо підняту над оком, саме око.

71. Я також бачила двері до покою за Респондентовою спиною. У цих дверях щомиті міг з'явитися Доктор, ясна річ, попередньо кашлянувши чи постукавши.

72. Але це мені було байдуже.

73. Бо я також побачила єдинорога, і він торкнувся мого лона, і ввійшов у мене, хоч це входження тривало дев'ять з половиною віків — не менше.

74. І за ввесь той час ми не промовили ані слова…………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

……………………………………………………………………………………………………………………………………………….

99. Після теплого душу я зійшла повечеряти до тратторії на Камп'єлльо Льоредан. Доктор і Респондент уже сиділи в ній.

100. Я продовжую спостереження за Респондентом. Про всі дальші події Монсиньйора інформуватиму в усталений спосіб.

Монсиньйорові низько кланяюся —

Я прокинувся від навколишнього ранку з таким жалем і смутком усередині, що вже навіть розплющивши очі, довго залишався непорушним, не в силі стрепенутися і скинути геть цю досвітню непрохану отерплість. Що мені снилося? Я не знав, що мені снилося.

Зрештою, мені знайомі ці сумні пробудження. Так буває, коли сниться Вона. Якісь уламки з отих двох-трьох років, позбавлені властивого їм часу-і-простору, іноді це просто звуки, а найчастіше — якась дурнувата гонитва і вічне невстигання, якесь перескакування з автобусів у тролейбуси, забігання у брами, шукання безпечного подвір'я, притулку під деревом чи просто — у темряві. Якісь осудливі погляди перехожих, мовляв, що вони тут Роблять удвох. Пси, які рвуться з ланцюгів, забачивши час, чужих і двоногих, у пильнованій зоні, викликання міліції якимось незримим спостерігачем, що прикипівши До вікна, запам'ятовує кожен крок підозрілої пари внизу. Переховування від патрулів — за стовбуром дерева, за рогом прибудови, за розвішаними простирадлами, за сміттєвими баками. І тому подібні мотиви, які не можуть не снитися, бо це були хвилини моєї найвищої найніжнішої любові до Неї — саме тоді з Нею почалося, ми бігали по лікарях і знахарях, вистоювали в безконечних чергах під кабінетами поліклінік, до того ж нас виселяли і нам доводилося вже о сьомій ранку виходити з дому, а повертатися не раніше дванадцятої ночі, тож ми пописали в місті й нікуди не встигали, а часом по п'ять-шість годин не мали куди подітися, бо повернення додому було ще заборонене, її постійно нудило, Вона непритомніла в переповнених (як і в порожніх) автобусах, іноді для Неї звільняли місце біля вікна, але це не рятувало, я тримав її за руку, хоч повільна сіризна вже накочувалась на її обличчя, ми вискакували на зупинці і летіли в першу-ліпшу браму, де Вона нарешті вибухала своїм давно стримуваним блювотинням, бідна, бездомна і хвора, а я кружляв навколо Неї, ніби сторож, ніби крук, ніби охоронець, ніби раб, ніби власник.