Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Динамо Харків. Вибрані вірші

Жадан Сергій

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 8

Изменить размер шрифта:

2007

«Я пам’ятаю голоси…»

Я пам’ятаю голоси,

Станційне плетиво предметів,

і сутінки, які росли

поміж пекарень і буфетів.

І сонце соком із цитрин

розмащувалось по одежі,

випалюючись, як бензин,

ховалось за вокзальні вежі.

Й відчувши цей прогірклий смак,

нічні коханки і мисливці

ділили цукор і табак,

немов вори на пересилці.

І підшивав старий торчок

з шинелі зрізані нашивки,

і теплі хмари вздовж річок

пливли на кримські перешийки.

І озирнувшися нараз

посеред тиші і огрому,

я пригадав раптово вас

і говорив собі самому,

що в цьому остиганні доль

усе вирішує випадок,

що чорна квітка алкоголь

вам виростає між лопаток,

що кожного, хто стереже

в цій тиші потяги товарні,

по смерті пом’януть лише

колійники на сортувальній,

що в мить, коли я відійду

за бризками нічних припливів,

вони оглушать пустоту

сигналами локомотивів,

і що поштові багажі

лежатимуть в станційних залах,

криваві й гострі, як ножі,

як перець, як смола на шпалах.

2007

«Море дихає чорним теплом…»

Море дихає чорним теплом,

розгортається, мов полотно.

І три комерсанти сидять за столом,

і порівну ділять сухе вино.

Туману встояне молоко

затікає до піджаків.

І перший збиває своїм кулаком

хрустких метеликів і жуків.

Бо в серці в нього пекучі вогні

палають невідомо чому,

і темна хвороба останні дні

роз’їдає легені йому.

Він уже знає, які дива

є в цьому мороці і молоці,

що значать насправді зелені слова,

наколоті на його кулаці.

Все, що він бачив, — нічні міста,

портові крани і вантажі,

тривога, яка вночі вироста

і топчеться тобі по душі.

Все, що він чув — старі кораблі,

друзі, розстріляні впритул,

жінка, яка в готельній імлі

розповідає щось про Стамбул.

Тепер він у цьому тумані сидить,

і знає все, і йому все одно.

І другий завжди йому дасть кредит,

а третій запропонує вино.

І я хотів би в кінці життя

купитись на цей солодкий обман,

перш ніж відчалити без вороття,

перш ніж пірнути в чортів туман.

Сидіти й пити своє вино.

Дивитися смерті в просте лице

з друзями, котрі все знають давно,

знають, але не говорять про це.

2008

«В серпні тепло витікає з кварталів…»

В серпні тепло витікає з кварталів,

і мулом одсвічує дно ріки,

і в темряві безпритульні з вокзалів

зривають яблук терпкі зірки.

І в чорних нічліжках вони таємниче,

знаходячи в цьому умовний знак,

вивчають печальні дівочі обличчя

і курять справжній дорослий табак.

І в їхній чіпкій повільній розмові,

в їхніх жорстоких дитячих серцях

стільки злості й стільки любові,

ніби спокою у мерцях.

Можливо, колись твердий, ніби гравій,

час, що між ними зараз трива,

і з їхніх ламаних біографій

буде складати нові слова.

Можливо, невидимі і примарні

в тумані, який пливе догори,

солдатами щойно сформованих армій

вони ще ставатимуть під прапори,

і злість, із якою весь час виростали,

будуть мов зброю в руках нести,

рвучись на карпатські глухі перевали

й займаючи сірі балканські хребти.

І найхоробріші в їхніх загонах,

ті, що похмуро мовчать, ідучи,

ще будуть вішати на балконах

ворожок, шулерів і циркачів.

Ще буде рватися під катеринку

роз’ятрена дезертирська душа,

і можна буде купити на ринку

хліб і набої до калаша.

І в ночі витишені і серпневі

зростатимуть часу ламкі хребці,

і ластівки літатимуть в небі,

і риби плаватимуть у ріці.

2008

«Радість — це те, що дається з боєм.»

Радість — це те, що дається з боєм.

Ні краплі смутку, ні краплі сумніву.

І я колись стану простим китобоєм,

і запишусь на норвезьку посудину.

І я колись знатиму корабельні секрети,

матиму жили, від праці здуті.

Для мене горітимуть червоні комети

в зеленого неба в’язкому мазуті.

Впливши колись у хвилі безкраї

в сірому светрі грубої в’язки,

я гнатиму втомлені китові зграї

від пляжів Японії до Аляски.

І чорні кити, рвучись на свободу,

не вірячи, що їх можна дістати,

падатимуть із небес у воду,

наче підбиті аеростати.

Колись це завершиться п’яним застіллям.

А поки я сплю на залізній шконці,

і гріюсь вночі у вагонах з вугіллям,

і граю в трамваях на губній гармоніці.

І життя моє котиться, ніби колесо,

не маючи жодного інтересу,

солодкими яблуками по укосу,

теплими хвилями на Одесу.