Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Динамо Харків. Вибрані вірші

Жадан Сергій

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 27

Изменить размер шрифта:

1995

«Пепсі…»

Пепсі,

лиши мені тепле взуття і сухе волосся.

Заводи і фабрики Лівобережжя

кінчають від тиску своєї любові.

Дивись, як тоншає листя,

як легке підпільне багатоголосся

ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.

Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві;

мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники.

Тепер ось почнуться завії —

нові сторінки у загальному спротиві,

почнеться різдвяний драп, опалення, щедрі затяжки.

Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду,

з давленими цитринами,

з танковими формуваннями.

Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду,

так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.

Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці,

якщо вона стане мотати жовані плівки,

місити цей суглинок,

дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,

дай, Боже, співу до її слухавок.

Саме з’явиться привід не виходити з дому,

розписувати авторучки, плекати шлункову судому.

Пливе косяк широкою річкою.

В’ється дим сирою вуздечкою.

З лівого боку сходить місяць

над моєю аптечкою.

1997

Пластунка N

Так відступало твоє дитинство —

ставився голос, губились друзі,

високо в небі міцно і стисло

висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили — голосні й недолугі,

вплетені в часу стрічку трофейну,

блудні поборники буґі-вуґі,

скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,

бігла до школи — пенал, олівчик.

Все ще попереду — перші аборти,

татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.

Срібна розгромлена клавіатура

ще формувала основи стилю —

так починалася контркультура.

З теплими гільзами «Біломору»,

з ковдрами битих студентських акцій

так наполегливо рвався угору

змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки

падали в ніч, як у воду весла.

Ми відкривались, творили шпарки.

Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.

Як ми трималися, Бога ради! —

попри усі божевільні гризоти,

попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,

стишена хвиля, сутінь озерна.

Схиблений час розтинає, мов жорна,

спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю — між гострого віття,

в перенасиченій біосфері

так лише варто вживати повітря,

так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми —

альтернативна прозора вода ця.

Те, що було, не розіб’єш на теми.

Так ми кохали. І нам — воздасться.

1997

Цитатник

1995

«Будда сидів на високій могилі…»

Будда сидів на високій могилі,

Будда споглядав будяків цвітіння.

Навколо степи і баби похилі,

й країна — спорожнена тиха катівня.

Старий адвентист між мандрованих дяків

або ж дяків, хоч яка в тім різниця?

Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,

що спустять твої мідяки по пивницях.

Будда відпустив оселедця по плечі,

читав барокові євангельські мантри,

водив за собою зграї малечі,

в корчмі заливаючи про власні мандри.

Хоробрий Будда зупиняв ординців,

лякаючи пеклом, обіцяючи карму,

і знову з бабами сидів наодинці,

дивився на степ, мов на згублену карту.

Похилий Будда забирався в дзвіниці,

дивився на степ і молився на сонце —

великий і грішний, чистий і ниций,

забувши тенденції, відкинувши соціум.

Померлий Будда лежав на могилі,

розгублено навстіж розкинувши руці.

І баби, мов коні, під спекою в милі

іржали до сонця в журбі та розпуці.

1993

Генерал Юда

Пізно увечері впав сніг

Бинтами бруду на груди.

Нагноєні рани в ліжку тіснім

Зализує хворий Юда.

Солоно-зимовий присмак пустелі,

Що насіда звідусюди,

І павутинням звисають зі стелі

Згадки старого Юди:

Нервові рухи, промови палкі,

Посмішок впевненість люта —

В багнетний бій на чолі полків

Ішов генерал Юда.

Валились мури, знищені вщент.

Повішені висли високо.

І в місто, залите гарячим дощем,

Входило чорне військо.

Біліла сіль, якою кропив.

Кров — предтечею Суду.

І люди похапливо падали в пил

Під ноги Великому Юді.

Так сталася мрія одвічна твоя,

Природна, як все, що сталось.

Та вже непомітно, як у нору змія,

В тіло вповзала старість…

Несли на цвинтар хоругви згризлі.

Плакали важко й нещадно.

І грався в дитячій порожніми гільзами

Його маленький нащадок.