Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Динамо Харків. Вибрані вірші

Жадан Сергій

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 13

Изменить размер шрифта:

2007

Гриби Донбасу

Донбас навесні тоне в тумані,

і сонце ховається за сопками.

Тому треба знати місця,

треба знати, з ким домовлятися.

Це був робітник колишнього насосного цеху,

мужик, потріпаний алкоголізмом.

— Ми, — сказав при знайомстві, —

робітники насосного цеху,

завжди вважались елітою пролетаріату, ага, елітою.

Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто

опустив руки. Лише не працівники

насосного цеху, лише не ми.

Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників,

захопили три корпуси колишнього комбінату

і почали вирощувати там гриби.

— Як гриби? — не повірив я.

— Так. Гриби. Хотіли вирощувати кактуси з мескаліном,

але у нас, на Донбасі, кактуси не ростуть.

Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби?

Головне, щоб тебе перло, точно, друг —

головне, щоб перло.

Нас — перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому,

що ми все-таки еліта пролетаріату.

Ну, і значить що — ми захопили три корпуси

і висіяли наші гриби.

Ну, і там — радість праці, почуття ліктя,

сам знаєш — це п’янке відчуття трудових звершень.

А головне — всіх пре! Всіх пре і без грибів!

Проблеми почались уже за пару місяців.

У нас тут серйозний район,

сам бачив — нещодавно спалили заправку,

причому міліція там усіх і накрила,

вони навіть заправитись

не встигли, так хотіли її спалити.

І ось одна бригада вирішила на нас наїхати,

вирішила забрати наші гриби, ти уявляєш?

Я думаю, на нашому місці будь-хто

прогнувся б, такий порядок — прогинаються всі,

кожен у міру свого соціального статусу.

Але ми зібрались і подумали — добре, гриби —

це добре, але справа не в грибах, і не в почутті ліктя,

і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент.

Просто ми подумали — ось зараз

зійдуть врожаї, виростуть наші гриби,

виростуть і, умовно кажучи, заколосяться,

і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі?

Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких

ти не можеш просто так відмовитись.

Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін,

а я відповідаю за свій.

Одним словом, забились просто

на грибних плантаціях. Там ми

їх і повалили. I коли вони

падали на теплі серця грибів,

ми думали:

Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе.

Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б’ється

в такт із твоїм серцебиттям.

Ми залишились на цій землі,

щоби нашим дітям недалеко

було ходити на наші могили.

Це наш острів свободи,

розширена свідомість

сільського господарства.

Пеніцилін і Калашников —

два символи боротьби,

Кастро Донбасу веде партизанів

крізь туманні грибні плантації

до Азовського моря.

— Знаєш, — сказав він мені, —

вночі, коли всі засинають

і темні ґрунти всмоктують у себе туман,

я навіть уві сні відчуваю,

як земля рухається навколо сонця,

я слухаю, слухаю, як вони ростуть —

гриби Донбасу, нечутні химери ночі,

виходячи з пустоти, виростаючи з кам’яного вугілля,

доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,

гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти

від туги усім зневіреним і пропащим,

тому що, чувак, доки ми разом,

доти є кому переривати цю землю,

знаходячи в її теплих нутрощах

чорний колір смерті,

чорний колір життя.

2007

Mercedes-Benz

Глибока ніч стояла над нами,

і зорі світили нам із піднебесся.

І ось саме цієї глибокої ночі

ми вибирались із бундесу.

І коли така ніч і нікого навколо,

і по радіо всі говорять лише польською мовою,

на крайняк — німецькою,

завжди згадуєш усіх рідних і близьких.

Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати.

Як же так, думав, все життя — як оце

польське радіо: жодної тобі поваги до православних,

демократія, думав я, їбав я таку демократію.

Що приховувала ця ніч? З чого все почалось?

Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою,

нормальний курс, гарантія на півроку

з правом продовження.

І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню,

готель, в якому вона працювала,

і я шепотів їй: Натаха, твоє серце зараз у моїх руках,

я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче,

і вона сміялась, відводячи очі: придурок,

ну це ж не серце,

це силікон, відпусти його, це зовсім не серце,

серце у мене тверде і холодне,

таке, як хокейні шайби.

І ось ми разом вибирались із бундесу,

з її документами і моїми боргами,

наче Марія і Йосип на двох віслюках,

купуючи на заправках лише найнеобхідніше —

консерви і презервативи.

Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,

і радіо глохло від утоми, я почав засинати,

підіймаючись у піднебесся.

І тоді на трасі з’явився мотель.

Вона його помітила першою.

Першою вона до нього і увійшла.

Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише

пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,

вимкни на хуй це радіо "Марія", що ти хочеш почути?

Які новини можуть бути у католиків?

В них немає новин з часу останнього хрестового походу.

Дай відпочити своєму серцю, шепотів я, дістаючи

свої пилки і ножиці,

дай йому відпочити.

За дві години, прокинувшись,

витягнув її з душу і переніс

до машини. Ну, думаю, справді —

не ховати ж її до багажника, тупо якось:

кохану жінку совати в багажник,

хай уже сидить поруч зі мною,

доїду до Мостиська — поховаю по-людськи.

І вже на самому кордоні, не знаю,

що зі мною трапилось,

ранок був холодний і свіжий, і я

на якусь мить відійшов собі відлити.

І саме тоді вони й випасли наш мерседес —

троє берлінських знайомих,

котрі йшли по сліду, винюхували нас

серед темних доріг, тепер стояли біля машини

і говорили — тихо, говорили один до одного:

тьолка спить, він десь поруч, тихо,

не розбудіть тьолку,

не розбудіть тьолку.

— Що такий смурний, братішка, —

запитав український таксист,

вже на виїзді з Мостиська, —

що за діла? А що я міг йому сказати?

Я ніби пілот Люфтваффе,

так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути.

Мені б тішитись, а я стою посеред лісу

і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки

білоруських партизанів?

Ну що, далі водій почав співати,

ясна річ — бандитські пісні,

такі поморочені, що їх жодними словами

не перекажеш,

але приблизно таке:

не плач, моє серце, не плач,

не муч свою душу картонну,

ми ще зустрінемось

з того боку кордону.

з того боку життя,

з того боку державної митниці,

ми ще побачимось

де-небудь в районі Вінниці.

я люблю цю країну

навіть без кокаїну,

небо це березневе,

без тебе, серце, без тебе.

кину все, що виніс,

перепродам свій бізнес,

вийду на берег Дунаю,

там і сконаю.